Понятие вини по уголовному праву и ее формы

Вольова ознака прямого умислу – це бажання настання передбачуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Найчастіше особа прагне в цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу. Наприклад, громадянин Зубко з метою заволодіння квартирою батьків і одержання спадщини умовив свого знайомого Власенка за винагороду вбити батьків і сестру. Для реалізації злочинного наміру 3убко розробив план убивства, приготував та сховав у квартирі ніж і повідомив Власенку, де знаходяться гроші, якими він може заволодіти після вбивства. Власенко після вбивства матері не став чекати на повернення з роботи інших членів сім'ї, заволодів грошима і пішов з місця злочину. У цьому разі 3убко та Власенко діяли з прямим умислом. Обидва усвідомлювали суспільно небезпечний характер своїх дій: 3убко – організацію вбивства, розроблення плану реалізації злочину, підготування знаряддя вбивства тощо; Власенко – завдання смертельних ударів ножем у життєво важливі органи потерпілої та заволодіння грошима. Вони усвідомлювали, що діють спільно і переслідують корисливу мету: 3убко – одержання спадщини і розв'язання для себе житлової проблеми, а Власенко – одержання грошової винагороди. 3убко та Власенко передбачали неминучість настання смерті потерпілих за умови, що намічений план буде реалізовано, і обидва бажали настання саме цих наслідків, переслідуючи при цьому кожний свою мету [ 9, с. 157].

Вольовий елемент прямого умислу визначається в законі як бажання настання суспільно небезпечних наслідків. Бажання – це прагнення, воля, мобілізована на досягнення конкретно поставленої мети, прагнення досягти певного результату. Воно може мати різні психологічні відтінки. Бажаними слід вважати не тільки ті наслідки, які доставляють винному внутрішнє задоволення, відчуття задоволення, а й ті, які при внутрішньо негативному емоційному ставленні до них винного представляються йому потрібними або неминучими на шляху до задоволення потреби, що стала причиною спонукальної діяння, його мотивом. Як ознака прямого умислу бажання полягає в прагненні до певних наслідків, які можуть виступати для винного в якості або кінцевої мети, або проміжного етапу (вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину), або засоби досягнення мети, якого необхідного супутнього елементу діяння (вбивство з метою отримання спадщини).

Предметом вольового відносини суб'єкта є  ті ж фактичні обставини, які становлять предмет інтелектуального відносини  і характеризують діяння як той чи інший вид злочину. Воля – це практична сторона свідомості, яка полягає в регулюванні практичній діяльності людини. Вольове регулювання поведінки – це свідоме спрямування розумових і фізичних зусиль на досягнення мети або утримання від активності. Дія або бездіяльність особи повинно бути вольовим, вони є засобом досягнення його мети. У деяких випадках причиною скоєння злочину є слабкі вольові зусилля, проявлені суб'єктом. Наприклад, розгубившись, лікар не надав допомоги хворому, не поставив правильний діагноз, що спричинило або завідомо могло спричинити смерть хворого. Подібні випадки можуть спричинити кримінальну відповідальність лише за умови, що суб'єкт мав можливість проявити необхідні вольові зусилля [ 10, с. 133].

У випадках, коли вольовий акт відсутній (проспав, забув, втратив), людина відповідає за те, що він не використав свої здібності  для запобігання шкідливих наслідків. Це також характеризує ставлення  особи до інтересів особистості, суспільства, а тому встановлення ознаки реальної можливості має значення для встановлення наявності волі. Законодавче визначення прямого умислу відноситься до злочинів з матеріальним складом, в якому караним є не тільки діяння, а й суспільно небезпечні наслідки, зазначені в диспозиції конкретної статті в якості обов'язкової ознаки. Тому бажання зв'язується в ньому тільки із суспільно небезпечними наслідками, в яких втілений шкода, заподіяна об'єкту. Однак більшість відомих українському законодавству злочинів має формальний склад, і наслідки перебувають за його межами. У таких складах предметом бажання виступають саме суспільно небезпечне діяння. Так, суб'єкт використання майна, здобутого від вчинення злочину у сфері обігу наркотиків, усвідомлюючи, що його дії завдають шкоди суспільним відносинам, які охороняються законом, бажає вчинити дії, що володіють такими властивостями. Таким чином, при скоєнні злочинів з формальним складом бажання включають вчинення діяння, які за своїми властивостями мають ознакою суспільної небезпеки незалежно від настання шкідливих наслідків. Злочин з формальним складом визнається вчиненим з прямим умислом, якщо особа усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння і бажала його виконати. Передбачення наслідків тут не є обов'язковою ознакою умислу, так як вони лежать за рамками складу злочину [ 28, с. 139].

Спрямованість ж умислу визначається тією метою, якою керувався суб'єкт, тими наслідками, які представлялися винному бажаними в зв'язку з досягненнями бажаних  їм наслідків. У формальних складах  злочинів результат, на який спрямований  умисел, лежить за рамками складу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РАЗДЕЛ 3 Непрямой умысел его интелектуальный  и волевой момент

Непрямий  умисел – це такий умисел, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК).

Характеристика  інтелектуального моменту непрямого  умислу:  Формула непрямого умислу – усвідомлює, передбачає, допускає. Інтелектуальний момент побічного (евентуального) умислу однаковий з інтелектуальним моментом прямого умислу і характеризується тими самими ознаками:

1) усвідомленням особою суспільної  небезпечності своїх дій чи  бездіяльності. Суспільна небезпека  носить злочинний характер, який  порушує кримінально-правову заборону. Знання такої заборони, тобто  статті кримінального кодексу,  яка встановлює цю заборону, не  входить у передбачення при  умислі. Тому помилка у протиправності  діяння не виключає вини та  відповідальності особи.

Усвідомлення за непрямого умислу є аналогічним усвідомленню за умислом прямим. І в цьому разі свідомість особи включає розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об'єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об'єкта та предмета посягання, характеру дії та бездіяльності, а також місця, часу, способу їх учинення та ін. Вона також містить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння та його наслідків.

2) передбаченням  особою настання суспільно небезпечних  наслідків своїх дій чи бездіяльності,  які повністю співпадають з аналогічними ознаками психічного стану при прямому умислі. Передбаченням настання таких наслідків зумовлено усвідомлення особою суспільно-небезпечних наслідків свого діяння. Під передбаченням суспільно-небезпечних наслідків розуміється уявлення винного про ту шкоду, котра буде завдана його діянням охоронюваним суспільно-небезпечним відносинам. При скоєнні вмисного злочину винний передбачає не наслідки взагалі, а певний їх характер та тяжкість. При цьому для вирішення питання про зміст умислу важливо встановити, які певні наслідки передбачав винний. Передбачення за непрямого умислу характеризується своєю розпізнавальною особливістю. Як і за прямого умислу, воно має конкретний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинного зв'язку між діянням та його можливим наслідком. Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку за непрямого умислу виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає розпізнавальна особливість передбачення наслідків за непрямого умислу. Передбачення суспільно-небезпечних наслідків при умислі може мати різний характер: передбачення неминучості настання таких наслідків та передбачення можливості їх настання у результаті скоєного діяння [ 14, с. 147].

Прямий  і непрямий умисли відрізняються  лише за ознаками вольового моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює лише бажання винною особою тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.

Свідомість  злочинів не однакова. В одних випадках суб’єкт діє обдумано та свідомо, хоча в окремих випадках зустрічається  підсвідома поведінка суб’єкта. В  інших – люди за різних обставин не використовують можливість належним образом усвідомлювати свою поведінку  та діють необдумано. Але це не виключає відповідальності за ненавмисно, а  в деяких випадках – за умисно вчинений злочин. Винний не тільки той, хто навмисно скоїв злочин, але й той, хто  не мобілізував свою свідомість та волю, діяв по першому прагненню  та бездумно. Перше прагнення –  це власне те, що віддзеркалює його особистість. Якщо при цьому особа не передбачає фактичного розвитку подій та їх суспільно-небезпечний  результат, то може наступити відповідальність за ненавмисно вчинене діяння. Невміння та небажання зрозуміти справжній  соціальний зміст скоєного при усвідомленні усіх елементів об’єктивної сторони  складу злочину тягне за собою  відповідальність за навмисно вчинений злочин.

Як при  необережності так і при бездумному умисному злочині мала місце обумовлена багатьма факторами можливість належного  усвідомлення суспільної небезпечності  діяння. Таким чином, відповідальність наступає як за усвідомлюване протиправне  діяння (дія), так і за неналежне  усвідомлюване протиправне діяння (бездіяльність), якщо особа могла  правильно усвідомлювати свою поведінку.

Оскільки  як при прямому так і непрямому  умислі винний передбачає настання тих  чи інших наслідків, він повинен  передбачати в загальних рисах  розвиток причинного зв’язку між  суспільно-небезпечним діянням та настанням негативних наслідків. При  чому при непрямому умислі винний передбачає можливість, а не неминучість  настання таких наслідків. Свідомо  допускати можливо тільки такі наслідки, котрі можуть наступити, але можуть і не наступити. Якщо винний передбачає неминучість настання наслідків, то його психічне відношення складає вже  прямий умисел, хоча б він і не бажав їх настання.

Характеристика вольового  моменту непрямого умислу: Всю вольову сферу психічної діяльності, крім бажання, закон відносить до вольової сфери побічного умислу – це байдужість, почуття обов'язку, небажання і т. ін. Таке психічне ставлення особи до настання злочинних наслідків ґрунтується на тому, що ці наслідки для неї бокові, оскільки вона має мету і прагнення досягти інших наслідків, іншої мети [ 22, с. 96].

Часом обставини  такі, що досягти певних наслідків  можна лише таким чином, що неминуче або можливе настання і інших байдужих чи навіть небажаних наслідків.

Таким чином, вольовий момент побічного умислу –  допущення наслідків – значить, що:

1) винна особа прагне  досягти інших наслідків (злочинних чи легальних);

2) осудні наслідки є  бокові, супутні до головних, які  утворюють мету,

3) свідоме допущення злочинних  наслідків є розрахунок на  ніщо, на “може бути”, у яких  викривається нехтування чужими інтересами.

Отже, коли винна особа прагне досягти певної мети, допускає настання інших злочинних наслідків, то цей злочин чиниться з побічним умислом незалежно від того, чи вважає вона вказані наслідки можливими чи неминучими. Це значить, що відмінність між прямим і побічним умислом можна знайти лише в вольовій сфері. При позитивному (активному) вольовому моменті умисел може бути лише прямим, а. при нейтральному (негативному) тільки побічним. Тому треба, визнати, що і в тих випадках, коли суб'єкт передбачає неминучість злочинних наслідків, яких він не бажає або ставився до них байдуже, він діє з побічним умислом. Там, де інтересом жертвують заради досягнення мети, є побічний умисел, бо у таких випадках мета за самою суттю досягається не прямо, а через жертву. Інтелектуальний момент не може змінити сутності і вольової спрямованості цієї діяльності.

Вольовому моменту при скоєнні злочину  передує формування усвідомлюваної мети, аналіз обстановки, підбір засобів  досягнення цілі. Вольова злочинна поведінка достатньо вивчена  досвідченими вченими-правознавцями, та її внутрішня структура – поява  мети, вибір засобів досягнення цілі, планування, прийняття та реалізація рішення – ретельно описана у  роботах багатьох кримінологів та у  багатьох випадках розглядається як універсальна схема, придатна для аналізу  механізму будь-якого правопорушення. Між тим це далеко не так. Психологічна структура вольового умисного злочину  не підпадає під опис злочинів, вчинених по необережності та у стані сильного душевного хвилювання.

Багато діянь, які визнані злочинними, не мали ознак вольової поведінки. З  числа опитаних засуджених за тяжкі насильницькі злочини проти особи та злісне хуліганство тільки 13,9 % у момент посягання усвідомлювали суспільну небезпечність та караність своїх діянь та свідомо приймали рішення скоїти умисний злочин. Частіше думали про недозволенність своєї поведінки грабіжники 34,4 % та менше всіх – засуджені за зґвалтування 6,3 %. Ці дані показують бездумність більшості насильницьких посягань, співпадають з виводами інших вчених. О.І. Бажанов повідомляє, що 58,7 вивчених ним засуджених, які знали про караність своїх дій зовсім не думали, а 10,5 % ставились байдуже до покарання [ 6, с. 143].

Вольовий момент евентуального  умислу визначається як свідоме допущення  суспільно-небезпечних наслідків. Протиставляючи непрямий умисел прямому, належить мати на увазі, що при евентуальному умислі злочинні наслідки – це побічний продукт  дій винного, направлених на досягнення  іншої цілі, яка знаходиться за межами даного складу злочину. Винний не прагне спричинити суспільно-небезпечні наслідки. Однак також не правильно  буде стверджувати, що особа, яка діє  з непрямим умислом, відноситься  до суспільно-небезпечних наслідків  негативно, бажає їх настання (активне  бажання). Насправді ж свідоме  допущення значить, що винний викликає своїми діями певну низку подій  та свідомо, тобто осмислено допускає розвиток причинного зв’язку, який призводить до настання суспільно-небезпечних  наслідків. Якщо небажання – активний вольовий процес, пов’язаний з негативним відношенням до наслідків, то свідоме  допущення є активним процесом, пов’язаним з позитивним вольовим відношенням  до суспільно-небезпечних наслідків. У свідомому допущенні проявляється певний зміст волі, доволі близьке  за своєю психологічною природою до бажання. Саме позитивне, погоджувальне  відношення до наслідків наближає свідоме  допущення до бажання, робить їх різновидами  вольового змісту однієї й тієї самої  форми вини.