Кримінально правові наслідки: загальна характеристика

    Наведена позиція Я. М. Брайніна була таж піддана критиці С. Б. Гавришем передусім у зв'язку з тим, що вчений не завважив розходження в термінах „наслідки злочину” і „злочинні наслідки”. Наслідками злочину С. Б. Гаврик визнав результат злочинної діяльності особи, як включений законодавцем у диспозицію статті, так і такий, що перебуває за межами її діяльності. злочинні ж наслідки („тяжкі наслідки” тощо), за його твердженням, є лише строго зафіксованим у диспозиції результатом небезпечної діяльності особи.

    В окремих випадках вчені ототожнюють поняття наслідків зі шкодою або збитками. Так, Т. В. Церетелі зазначив, що „нанесення шкоди соціалістичним суспільним відносинам є наслідок у широкому розумінні слова... Наслідки у вузькому розумінні слова – це конкретний збиток, передбачений складом злочину”.⁷

    Не вбачаючи ніяких принципових  відмінностей між злочинною шкодою  і злочинними наслідками, в кримінально  – правовій науці щодо останніх  нерідко можна зустріти визначення, побудовані за принципом⁸: „шкідливі... зміни в охоронюваних радянським кримінальним законодавством відносинах, що заподіюються суспільно небезпечною і винуватою дією (без дією) суб'єкта”; визнання злочинних наслідків як шкоди, заподіяною злочинною діяльністю людини суспільним відносинам; „суспільно небезпечна шкода, відтворююча властивості злочинного діяння та об'єкта посягання, що наносить винуватим діяння, від заподіяння якої відповідні суспільні відносини охороняються засобами кримінального права”⁹; утворення змісту злочинних наслідків шкодою, що заподіюється охоронюваним кримінальним законом об’єкту, а саме: а) порушення тих суспільних відносин, які охороняються конкретною кримінальною нормою; б) порушення відповідних правових відносин, які встановлені для охорони даного блага; ототожнення злочинного наслідку із злочинним результатом, що обумовлює її визначення як заподіяння шкоди об’єктам кримінально – правової охорони в результаті вчиненого суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності); певні негативні зміни в навколишньому світі, шкідливі для охоронюваних кримінальним законом особистих і суспільних інтересів; визнання характеру і розміру шкоди та її суспільної небезпечності найважливішими показниками суспільної небезпечності злочину, що береться за основу при визнанні характеристики природи злочинних наслідків, яка, залежачи від об’єкта злочину (оскільки ті соціальні цінності, що зазнають шкоди від злочинних посягань, завжди включені до тієї чи іншої системи суспільних відносин), відтворює їх (злочинних наслідків) визнання як суспільно небезпечних змін в навколишньому світі, які викликані діянням особи¹⁰. Спроба авторів у наведених формулюваннях прив’язати поняття злочинних наслідків до шкідливих змін в об’єкті посягань, невдало ігнорує очевидні висновки, сформульовані Г. П. Новосьоловим: „злочинні наслідки являють собою причиново зв’язані із вчиненим будь – які зміни із навколишнім світом, де б (в природі, майні, документах, здоров'ї людини тощо) вони не виникали і який би (фізичний, хімічний тощо) характер не мали”; „враховуючи, що злочинна шкода є менш загальним поняття, ніж поняття злочинних наслідків, і відповідно до законів логіки слід не друге визнавати через перше, а навпаки, злочинну шкоду необхідно розглядати як окремий випадок злочинних наслідків”. З огляду на це варто згадати цілком справедливе застереження А. І. Золотарьова, що „шкода від злочину не вичерпується лише такими негативними змінами, що становлять суспільно небезпечні наслідки, прямо передбачені в диспозиції статті Особливої частини КК”¹¹.

    Використання понять „ злочинні наслідки” та „злочинна шкода” як тотожних за змістом (обсягом), по-суті, знаходить злочинну характеристику злочинних наслідків деяких злочинів лише заподіяною шкодою, справедливо означаючи, наприклад, визнання отримання доходу „характеристику забороненого діяння і критерієм розмежування злочинної і незлочинної поведінки в економічній сфері”¹². У зв’язку з цим неможливість розгляду отримання доходу як шкоди певного виду (або ж наслідків як результату вчиненого діяння) в деяких складах злочинів (зокрема, передбачених ч. 1 і ч. 2 ст. 203 КК) можна пояснити виходячи із його визначення як другого самостійного діяння, названих у цих нормах КК поряд з основним (основними). При цьому таке діяння не розглядається як змістовна характеристика основного діяння (основних діянь).

    Крім цього, розмежування понять „злочинні наслідки” та „злочинна шкода” виявилась основним джерелом дискусії й з приводу обов’язкової наявності злочинних наслідків в результаті вчинення будь-якого злочину.¹³ Проте неодмінно посилаючись на те, що „без наслідкових злочинів немає і взагалі бути не може” (або „кожен злочин неминуче тягне за собою які-небудь злочинні наслідки”), прибічники такої позиції на сьогодні побудували єдиний (наприклад, з огляду на спеціальну термінологію чинного кримінального закону) механізм послідовної взаємозалежності (взаємозв’язку, взаємодії) змісту (обсягу) понять „склад злочину”, „об’єкт кримінально-правової охорони”, „об’єкт злочинного впливу”, „предмет злочину”, який (механізм) би обумовлював (впливав на) обрання термінології щодо позначення наслідків як самостійного кримінально-правового явища. Хоч спроби здійснити це і реалізувати деякими вченими виходячи із ототожнення понять „суспільно небезпечні наслідки”(і/або „суспільно небезпечний результат”) та „шкода” на підставі: 1)визнання об’єктом кримінально-правової охорони тих суспільних відносин, які захищаються від заподіяння їм тієї чи іншої шкоди; 2)визнання діяння злочинним тому, що воно заподіює чи здатне заподіяти шкоду; 3) визнання виключно шкоди таким чином (явищем), від якого „кримінальний закон охороняє і може охороняти об’єкт – суспільну цінність”; 4) твердження, що наслідки тягнуть зміни в охоронюваному об’єкті; 5) визнання багаторічного, багато аспектного характеру категорії „суспільна небезпечність”, необхідно для структурно-системного аналізу поняття „суспільно небезпечні наслідки” як одного із компонентів суспільної небезпечності злочину, ототожнюючи у зв’язку з цим поняття „злочинні наслідки”; 6) визнання суспільно небезпечними наслідками злочину шкоди, заподіяної в результаті його вчинення („така шкода має свій зовнішній вираз, полягає у негативних змінах у зовнішньому світі, піддаються безпосередньому сприйняттю, встановленню, оцінці”); 7)визнання понять „злочинні наслідки”, „вчинювана злочином шкода”, „суспільно небезпечна шкода”, „злочинна шкода” та „суспільно небезпечні наслідки” як тотожних за змістом (з урахуванням відсутності розмежування цих понять); при цьому перше із них („злочинні наслідки”) визначалося як „небезпечні пошкодження у суспільних відносинах”; 8) висновку, що „суспільна небезпечність злочину є негативною оцінкою суспільством змін, що виникають в соціальному середовищі, яке відображає волевиявлення законодавства про неприпустимість даного діяння і свідчить про нанесення або ж про створення загрози нанесення шкоди об’єкти кримінально-правової охорони... зміст і властивості такої шкоди визначаються змістом і властивостями об’єкта посягання”; визначення суспільно небезпечних наслідків як шкоди, заподіяної об’єкту злочину; 10) неможливості деформації відповідних суспільних відносин негативними наслідками злочину і визнання небезпечної результативності універсальною властивістю будь-якого злочинного посягання; 11) висновку, що „будь-який злочин тягне за собою суспільно небезпечні наслідки, які виражаються у спричиненні шкоди об’єкту кримінально-правової охорони”; 12) залежності злочинного результату від заподіяної шкоди (зокрема, при критичній оцінці концепції „об’єкт злочину – суспільні відносини”, завдяки якій об’єкту злочину „в основному підсумку визнавалася по суті політична категорія: злочинний результат оцінювався, насамперед, крізь призму панівних відносин, з огляду на соціальну, політичну шкоду суспільству і його інститутам”)... ¹⁴

    Неоднозначність простежується і у випадку невиправданого вживання (зокрема, Н. В. Шепелявою в межах однієї наукової праці) як тотожних за змістом наступних термінологічних зворотів (формулювань):”злочинні наслідки” (у вживаному нею формулюванні «„загибель населення” як вид злочинних наслідків»), „наслідок злочину” (у формуванні «... винятково небезпечним наслідком злочину порівняно з...»), та інше, а також „наслідки у складі злочину”¹⁵.

    Думається що причина таких  різнопланових підходів щодо  неоднозначного визначення (характеристики, конкретизації) змісту понять (понятійних зворотів), які позначають певні зміни („негативні зміни”) в об’єкті кримінально-правової охорони, об’єкті посягання або об’єкті злочину, що настають (виникають) в наслідок посягання на них, якраз і полягає у відсутності чи непослідовності вирішення основних питань про: 1) соціальну сутність, зміст та структуру небезпечності; 2) поняття діяння в кримінально-правовому смислі та його співвідношення із поняттям посягання; 3)взаємозв’язок функціональної ролі (значення) суспільно небезпечного діяння та об’єкта кримінально-правової охорони (об’єкта, який охороняється кримінальним законом), об’єкта посягання і об’єкта злочину, та ін.¹⁶ Відсутність розв’язання цих питань зумовлений і наведений вище різнобій у термінології при позначенні: а) однорідними термінами (термінологічними зворотами) явищ (феноменів), які мають різну (відмінну) кримінально-правову природу; б) різними термінами (термінологічними зворотами) явищ (феноменів), які мають однакову (тотожну)кримінально) правову природу. 

1.2 Суспільна  небезпечність діяння та суспільно небезпечні наслідки: місце останніх серед ознак злочину.

    У першій редакції ч. 1 ст. 7 КК  України 1960 р. Злочин визначався  як передбаченим кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на радянський суспільний чи громадський лад, соціальну власність, політичні, трудові, майнові та інші права громадян, а рівно інше, що посягає на соціальний порядок, суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом¹⁷. Після змін внесених у цю статтю Указом Президента Верховної Ради УРСР „Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України РСР” від 12 січня 1983 р.¹⁸ Та Закону України „Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України РСР, Кодексу України РСР про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України” від 17 червня 1992 р.¹⁹, поняття злочину формувалося як передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дії або бездіяльності), що посягає на особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

    При підготовці проекту чинного  нині КК України 2001 р. Спостерігалося стійке прагнення законодавця зберегти у визначенні закону вказівку на те, що ним слід визнавати діяння суспільно небезпечне. Так, у проекті КК, підготовленому до першого читання, його розробки запропонували визнавати злочином „суспільно небезпечне, винне діяння, заборонене кримінальним законом”. При підготовці проекту КК до другого читання деякі із народних депутатів висловили пропозицію визначити злочин як „карне діяння, чинний намір дії або бездіяльності, заборонені кримінальним законом” (автор – народний депутат Є. Л. Смірнов). Проте ця пропозиція була відхилена у зв’язку з тим, що поняття „чинний намір дії або бездіяльності” є „невідомим кримінальному закону, його визначення у запропонованій редакції... нечітке, збігається з виявленням наміру, криміналізація якого є неприпустимою”. У всіх інших зауваженнях та пропозиція до редакції КК, прийнятому в першому читанні, суспільна небезпечність передбачалась як ознака злочину у ч. 1 ст. 11. Врешті-решт в остаточній редакції КК, запропонованій народними депутатами – членами комітету ВРУ з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності до другого читання, злочином визнавалось „передбачене цим кодексом суспільно небезпечне винне діяння, вчинене суб’єктом злочину”.

    Отже, наявність таких неоднозначних підходів щодо врахування чи не врахування в межах законодавчої дефініції поняття злочину суспільної небезпечності обумовлюється невизначеністю позиції окремих авторів, яка б і дозволила з'ясувати соціальну сутність, зміст, структуру та значення суспільної небезпечності в кримінальному праві.

    За радянських часів більшістю  вчених проголошувалася тотожність зазначених понять („суспільно небезпечне діяння” та „суспільно небезпечні наслідки”), а тому „саме думка про пошук відмінних особливостей іноді розглядалась як гра в слова, термінологічна схоластика”²⁰.

    Злочинний наслідок найбільш повно і наглядно характеризує суспільну небезпечність будь-якого злочину. Визнання дії злочинною залежить від того, чи заподіює істотну шкоду тим чи іншим інтересам соціального суспільства, інтересам будівництва комунікативного ладу дане діяння... Саме в силу своєї злочинної ролі для характеристики суспільної небезпечності діяння злочинні наслідки є головною ознакою, що відмежовує злочин від інших правопорушень – адміністративних, цивільно-правових і моральних... Розкрити суспільну небезпечність злочину – це означає в першу чергу і головним чином показати, яку шкоду для соціального суспільства несе з собою даний злочин, яка сфера соціальних суспільних відносин страждає в результаті його вчинення, наслідки негативно впливає, гальмує, підриває виконання тих чи інших політичних господарських задач... вчинений особою злочин”²¹. Саме цей висновок був сприйнятий багатьма вченими як пануючий в науці і брався за основу при розмежуванні злочинів та інших правопорушень. 

    Певний час в теорії кримінального права жваво обговорювалось питання про те, яке саме із понять „ суспільна небезпечність” чи „ шкідливість” найбільш точно і ємко відображає сутність, внутрішню особливість злочину як явища. Суспільна шкідливість” є поняттям більш конкретним, твердим. Яке свідчить про високий ступінь шкідливості злочину. Суспільна ж небезпечність має на увазі майбутню, потенційну шкоду. Важко вести мову про суспільну небезпечність, якщо небезпечність у зв’язку з настанням шкоди вже минула, а заподіяна шкода стала фактом об’єктивної діяльності. Прибічники ж поняття „суспільна небезпечність” зазначали, що поняття „суспільна шкідливість” не зможе охопити злочини із формальними складами, а також ті, що реально не заподіяли шкоду.²² Поняття „суспільна шкідливість” робить аспект на об'єктивній ознаці злочину – шкоді, - не враховуючи в повній мірі суб'єкта та суб'єктивні ознаки діяння. Крім того, слід  аналізувати злочин не лише тоді, коли він заподіяв шкоду, але і в момент його виконання. Проте законодавча практика окремих зарубіжних держав все ж таки підтримала протилежний підхід, згідно з яким злочином визначається не будь-яке діяння, заборонене під загрозою покарання закону, чинним під час його вчинення, а лише таке , суспільна шкідливість не є незначною (§§ 1, 2 ст. 1 Карного Республіки Польща). В цьому разі конкретизація змісту суспільної шкідливості вчиненого діяння здійснюється з урахуванням не лише його зовнішніх, об’єктивних ознак, а й ознак суб’єктивних. Такий підхід, зокрема, і був покладений в теорії кримінального права Польщі в основі домінуючого нині предметно-суб’єктивного розуміння суспільної шкідливості діяння, що дозволило його розробкам ототожнити поняття „суспільна шкідливість” та „суспільна небезпечність”. Враховуючи неприпустимість перебільшення значення і надання переваги якоїсь однієї з цих ознак у формуванні суспільної шкідливості (суспільної небезпечності), зміст останньої конкретизується виходячи із системного поєднання „елементів предметних”, утворювальних характеристик діяння, а також елементів суб’єктивної природи, вказаних на умисність і необережність, їх форм, мотивів вчиненої дії”. При цьому комплекс критеріїв конкретизації змісту суспільної шкідливості діяння з урахуванням (на підставі) її предметно-суб’єктивного розуміння визначається у §2 ст. 115 цього кодексу: вид і характер порушеного блага, розміри заподіяної чи можливої шкоди, спосіб і обставини вчиненого діяння, значимість порушених винним обов’язків, ступінь вини, мотивація винного, вид порушених правил обережності і ступінь їх порушення. Невипадково А. Е. Жалінський звертає увагу на те, що положення §2 ст. 115 Карного кодексу Республіки Польща зобов’язують законодавця при прийнятті кримінального закону: а) розглянути, чи поділяється розроблена поведінка на окремі діяння, що можуть бути описані та ідентифіковані; б) визначити, яким має бути склад діяння, а яким – склад протиправності, адже в сучасних умовах особливо наглядно видно, що протиправність не зводиться до кримінально-правової ознаки, і її встановлення, наприклад, у посадових злочинах, потребує спеціальних зусиль; в) описати склад вини, яка також не зводиться до умислу чи необережності²³.