Культура, освіта, релігія України

  Досить болючим залишається питання закриття шкіл, у першу чергу в сільській місцевості. З одного боку, в цих школах навчається невелика кількість учнів, а це означає, що їх утримання невигідно державі з економічної точки зору. З іншого боку, закриття шкіл у селах сприяє і без того високій міграції молодих сімей з сіл у міста. Плюс виникає питання працевлаштування викладацького складу. За два роки кількість середніх шкіл знизилося з 21,4 до 20 тисяч.

На  тлі закриття державних шкіл в  Україні почали з'являтися приватні навчальні заклади. За даними МОНМС, в минулому навчальному році у  нас працювали 208 приватних шкіл і гімназій. Приватні навчальні заклади  активно відкривалися в 1990-х, з початку 2000-х років їх кількість залишається  приблизно на тому ж рівні.

  Найбільш важливою подією останніх років, яке мало величезне значення для середньої школи, стало впровадження ЗНО, за результатами якого 11-класники мають можливість вступати до вузів. Система тестів викликала бурхливу дискусію у суспільстві, до цього часу багато питань залишається до якості складання тестових завдань. Однак більша частина українців вважає, що тести сприяли зниженню корупції у вузах та дали можливість талановитим дітям вступити у провідні вузи на бюджетну форму навчання. При цьому в профільному міністерстві розглядають можливість повернення іспитів у вузах паралельно з проведенням тестування. Чиновники впевнені, що це дозволить підвищити освітній рівень абітурієнтів.

Вища школа

  На момент розпаду Радянського Союзу в Україні працювало 143 вищих навчальних заклади і 742 технікуми та училища, в яких навчалося в цілому 1,6 млн студентів.

Вітчизняні  вузи за радянських часів готували фахівців не тільки для потреб України, а й інших союзних республік. В Україні були такі унікальні  для СРСР вузи, як Інститут нафти  та газу або Інститут кораблебудування.

Як  згадує директор департаменту вищої  освіти Міністерства освіти і науки, молоді та спорту Ярослав Болюбаш, зростання  кількості вузів почалося вже  у 1991 році. "Це не було створення нових державних вищих навчальних закладів. Найчастіше філії університетів в регіонах перетворювалися в окремі навчальні заклади", - говорить чиновник.

З початку 1990-х в Україні намітилися дві ключові тенденції - різке  зниження кількості ПТУ і технікумів, що мають готувати фахівців технічних  спеціальностей, і зростання числа приватних вищих навчальних закладів.

  За даними профільного міністерства, кількість ПТУ і технікумів за 20 років знизилася з 742 до 505 навчальних закладів, при цьому число студентів в них знизилося більш ніж у два рази - з 757 до 361 тис.

При цьому колосальними темпами зростало число вузів. Якщо в 1990 році в Україні  було 149 інститутів і університетів, то в 2010 році - вже 349. При цьому кількість  студентів збільшилася з 881 тис. осіб до 2139 тис.

"У  2007 році Україна досягла рекордної  кількості студентів - більше 2,8 млн  людей навчалося в навчальних  закладах I-IV рівнів акредитації", - говорить Ярослав Болюбаш.

Експерти  в один голос стверджують, що збільшення числа приватних вузів вкрай  негативно позначається на якості вищої освіти.

  "За останні 20 років якість освіти дуже сильно погіршилася. Усього кілька вузів в Україні все ще дають гідну вищу освіту. Через низьку заробітну плату багато висококваліфікованих викладачів (насамперед професори) пішли з сфери освіти у бізнес або просто емігрували", - говорить директор соціальних програм Центру ім. Разумкова Людмила Шангіна.

Вона  впевнена, що кількість вузів потрібно скорочувати. "Темпи зростання  кількості вузів не відповідали  і не могли відповідати темпам збільшення числа висококваліфікованих викладачів. Так, якщо в 1990-му році на 1 професора припадало близько 40 студентів, то вже у 2002-му - понад 220. В таких  умовах говорити про підготовку кваліфікованих кадрів не доводиться ", - вважає експерт.

Зниженню  кількості ВНЗ покликані сприяти  як політика міністерства, що має намір  об'єднувати державні ВНЗ, так і сам  ринок. Цього року, приміром, у 20 приватних  вузів абітурієнти подали менше 10 заявок, а вісім з них не отримали жодної заявки.

  Таким чином можно зробити висновок що за ці 20 років було зроблено багато але багато зі зробленого виявилось не ефективним та не корисним а тільки створила нові проблеми для учнів, студентів та батьків. Не зважаючи на це в найближчому майбутньому повинна пройти нова освітня реформа яка зі слів службовців повинна бути ефективною та покращити освіту в нашій державі.

3.3 Спроби розвитку культури України у напрямку Європи

Коли “залізна завіса”  була зруйнована, а особливо після  розвалу СРСР, українські митці отримали довгоочікувану свободу, що передбачала  також свободу контактів зі світовим мистецтвом. Отже, за останні 15 років  зв’язки українських митців з  їхніми іноземними колегами та зарубіжною публікою стали набагато частішими та різноманітними.  
 Однак, скоро стало зрозуміло, що політичні перешкоди на шляху міжнародних контактів та культурної інтеграції України до світу, зокрема, до Європи, набагато легше подолати, ніж фінансові труднощі. Також стало зрозуміло, що світ дуже мало знає про Україну та її культуру. Цей брак знань, на жаль, часто породжує примітивні негативні стереотипи.  
 Тому українські митці намагаються здобути помітне місце для себе та для української культури на культурній мапі світу, беручи участь у міжнародних музичних та у театральних фестивалях і конкурсах, у провідних кінофестивалях, міжнародних виставках сучасного мистецтва тощо. Вони вже можуть пишатися досягненнями останніх років: призом Канського кінофестивалю за кращий документальний фільм 2005 року, призом Берлінського кінофестивалю за кращий анімаційний фільм 2003 року та перемогою на пісенному конкурсі Євробачення у 2004 р. 
 Держава підтримує участь українських митців у міжнародних подіях фінансово, але розмір такої підтримки поки що є недостатнім, пріоритети – не завжди чіткими й зрозумілими, а логістика – малофективною. Наприклад, відбір проекту з українського боку на Венеціанське бієнале чи не кожного разу супроводжується спробами розпалити скандал у засобах масової інформації. Навіть до успіху українських митців у світі ми часом не готові: коли фільм Ігоря Стрембіцького був відібраний журі Канського кінофестивалю у 2005 році (і потім виграв приз як кращий документальний фільм), то Міністерству культури і туризму довелось визнати, що воно не запланувало коштів на участь українського фільму в престижному фестивалі, а тому нічим не може допомогти. В результаті поїздку І.Стрембіцького в Канни профінансував приватний спонсор.  
 Україна регулярно бере участь у відомих міжнародних книжкових ярмарках у Франкфурті, Москві, Лейпцигу, але офіційна українська експозиція на цих ярмарках за останні роки оцінювалася багатьма засобами масової інформації та незалежними видавцями як неефективна, ба навіть шкідлива для культурного іміджу нашої країни.  
 З іншого боку, Міністерство культури і туризму фінансує чимало міжнародних мистецьких фестивалів та конкурсів, що відбуваються в Україні щороку. Деякі з них вже визнані міжнародною мистецькою спільнотою як престижні. Найвідомішими серед них є:

• Кінофестиваль “Молодість”,
• Фестиваль анімаційного кіно “КРОК”,
• Фортепіанний конкурс імені Володимира Горовиця,
• Музичний фестиваль „Володимир Крайнєв запрошує”,
• Конкурс артистів балету “Серж Ліфар де ля данс”,
• Музичний фестиваль “Прем’єри сезону”,
• Театральний фестиваль „Мистецьке Березілля”,
• Фестиваль етнічної музики “Країна мрій” (всі проводяться в Києві),
• Конкурс молодих скрипалів імені Давида Ойстраха та фестиваль “Два дні та дві ночі нової музики” в Одесі,
• Джазовий фестиваль “ДоДж” – у Донецьку, та інші.

Багато митців та аналітиків зауважують, що міжнародна громадськість  почала набагато більше цікавитися Україною та її культурою після подій „Помаранчевої  революції”, що стали винятковою нагодою  для промоції наших митців і, водночас, викликом для активізації роботи тих, хто формує культурну політику в Україні.  
 У цілому можна зробити висновок, що міжнародні контакти української культури розвиваються досить інтенсивно, однак цей розвиток поки що відбувається дещо стихійно, йому бракує системного підходу, а державна підтримка міжнародного культурного співробітництва має бути більш вагомою фінансово та різноманітнішою в плані механізмів та форм.  
 Зокрема, Україна потребує національної інституції на кшталт Британської Ради чи Гете Інституту, котра б систематично представляла у світі українську культуру, а також грантової програми, що підтримувала б переклади творів українських авторів іноземними мовами чи презентації (виставки) українських митців за кордоном. Це відчутно допомогло б культурній інтеграції Україні до Європи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ:

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Але не зважаючи на це ми все ж таки відтояли інтереси свого народу і зберегли історичне минуле нашого народу.

  Наші предки ще з давна були віруючими і такая релігія як православ'я, яка вважається державною в Україні з'явилась на наших теренах дуже давно і все в Х ст. вважалась державною в Київській Русі до складу якої входила і Україна. В період СРСР ми бачимо гніт та антирелігійні протести зі сторони влади, той час був складний для релігії, тому що радянська влада хотіла зроботи людей безбожними, щоб вони вірили і боготворили правящу еліту Радянського Союзу.

   Але владі СРСР не вдалось знищити релігію, бо люди в Радянському Союзі і в Україні в тому числі були досить віруючими людьми і вони чинили опір таким нападкам зі сторони влади. Але тепер в нинішній Україні все більше і більше людей стає не віруючими по своїй волі, цьому сприяме швидкий інформатичний розвиток у світі та розвиток науки. Також все більшого і більшого розповсюдження в нашій країні набуває протестанство, іудаїзм, буддизм та інші релігії, це зумовлено тим, що в нашіх країні все більше і більше людей різних національностей які переїзджаючи до України приносять судя і свої релігійні вірування.

  Культура України мало велику історію та багато культурної спадщини. В данних період розвитку незалежної України, ми в все більше і більше берем Європейський напрямок розвтку суспільства, не оминуло це і нашу культуру, це звісно є великим прогрессом для українського народу, але цей прогресс буває стихійним і не систематичним.

При здобутті Україною незалежності була вибрана система освіти, яка  з часом все більше і більше корегувалась, і тепер за 20 років  незалежності, можна зробити висновок що система не є дуже владою, тому що керівництво країни вносить дуже багато змін які не є ефективними  нажаль. Досить актуальною є проблема нестачі дитсадків, та проблема постійних  змін у систему вступу до вищого навчального закладу, корупція у  освіті також не принесла розвитку нашій державі. Але не все так  погано і в найближчому майбутньому, влада обіцяє вирішити ці проблеми і покращити якість освіти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

1. Бегей В.М. Управління  загальноосвітньою школою на  демократичних засадах. – Львів, 1995.

2. Галузяк В. М., Сметанський  М.І., Шахов В.І. Педагогіка. – Вінниця, 2001. – 200 с.

3. Державна національна  програма “Освіта” ( “Україна ХХІ  століття). – К., 1994.

4. Закон України “Про  освіту” //Освіта. – 25 червня 1991 р.

5. Онишків З.М. Основи  школознавства. – Тернопіль, 1996. – 104 с.

6. Фіцула М.М. Педагогіка. – К., “Академія”, 2000. – 544 с.

7. Калінін Ю., Харьковщенко Є. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Наукова

думка, 1995.

 

8. Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Вілбор, 1997.

 

9. Релігієзнавство / За ред. Рибачука. –К.: Освіта, 1997.

 

10 Релігієзнавство / За ред. Бублика. –К.: Юрінком Інтер, 1998.

 

11.Основы религиоведения / Под ред. А. Яблокова. –М., 1994.

 

12. Антонович Д. Українське мистецтво.

 

13.Арбєніна В. Л. Етносоціологія: Навчальний посібник: 2-ге видання, доповнене і перероблене. – Х., 2007.

 

14.Історія української культури / Редакція I. П. Крип'якевича. - Київ, 2002 (за виданням 1937 року).

 

15.Етнографія України: Навчальний посібник / За редакцією С. А. Макарчика. – Л., 1994.

 

16.Культура та побут населення України / За загальною редакцією В. І. Наулко. – К., 1993.

 

17.Основи етнодержавознавства / За ред. Ю. Римаренко. – К., 1997.

 

18.Пономарьов А. П. Українська етнографія: Курс лекцій. – К., 1995.

 

19.Теорія та історія  світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. — Київ: Либідь, 1993. — 390 с.

 

20.Українська і зарубіжна культура. — Донецьк: Східний видавничий дім. — 2001. — 372 с.

 

21. Історія України : універсальний ілюстрований довідник / В. К. Губарев. — Донецьк: БАО, 2008 . — 573 с

22. Руденко В. П. Довідник з географії природно-ресурсного потенціалу України — К.: Вища школа, 1993 . — 180 с.

23. Борцюків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939—1950) / переклад з англ. Н. Кочан, за ред. О. Турія. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету 2005;

24. Українська Автокефальна Православна Церква — Офіційний сайт

25. Історія Церкви в Україні о. Юрій Федорів. Рік видання: 2007. Видавництво: Свічадо

26. «Київський патріархат — помісна українська православна церква». Історико-канонічна декларація. Київ:Видавничий відділ УПЦ КП. 2007.