В умовах сучасної України проблема захисту  вкладів посідає особливе місце. Враховуючи загальний стан економіки та банківської системи, вона включає в себе не лише економічні, а й політичні та соціальні аспекти. Негативно позначилася на економіці України та психології населення «діяльність» трастів, інвестиційних компаній та інших небанківських фінансових установ, а також окремих банків. Як доводить світова практика, неадекватність системи страхування вкладів (або її відсутність) не тільки не сприяє фінансовій стійкості банківської системи, а й створює загрозу стабільності економіки. Отже, проблема захисту вкладів залишається актуальною, суттєво впливаючи на формування ресурсної бази банків.

     Спробу  ввести в Україні систему страхування  депозитів було зроблено на початку 1996 р., коли Національний банк України постановою від 31 січня 1996 р. № 19 схвалив проект положення «Про міжбанківський фонд обов’язкового страхування вкладів фізичних осіб». Низка положень цього документа викликала неоднозначну реакцію з боку банків. Зокрема, у проекті пропонувалося до 1 березня 1996 р. здійснити початкові внески до міжбанківського фонду в розмірі 1 % від сплаченого статутного капіталу під загрозою застосування до банку-порушника санкції у вигляді підвищення норми обов’язкових резервів. У подальшому передбачалося перерахування до страхового фонду чергових щоквартальних внесків у розмірі 0,5 % від залишків вкладів фізичних осіб на квартальну дату, допоки коштів не буде достатньо для компенсації вкладів у передбачених розмірах. При цьому розміри передбачалися такі: вклади в еквіваленті до 300 ЕКЮ підлягали 100 %-й компенсації, від 300 до 500 ЕКЮ — 80 %-й компенсації і понад 500 ЕКЮ — не підлягали жодній компенсації. Фонд планувалося створити як незалежну, фінансово самостійну, спеціалізовану організацію на засадах самоврядування. Додатково до страхового фонду банкам дозволялось створювати власні добровільні фонди страхування вкладів фізичних осіб. Банки, здійснивши внески до фонду, втрачали право власності на перераховані кошти, самі ж кошти могли використовуватися фондом тільки для компенсації коштів вкладникам і для інвестування у державні цінні папери. Однак постанову Національного банку України не було реалізовано — податкові органи виступили проти віднесення сум внесків до фонду на витрати банку, оскільки це значно зменшило б надходження до бюджету податків від банків. У свою чергу, вони запропонували формування страхового фонду за рахунок прибутку банків, що не знайшло підтримки в останніх.

     Зіткнувшись з низкою проблем, НБУ оперативно переглянув свою позицію і постановою від 28 травня 1996 р. № 125 затвердив Тимчасовий порядок формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб. Цим документом банки зобов’язувалися створити фонд страхування вкладів фізичних осіб за рахунок придбання ними державних цінних паперів (зі строками погашення 6, 9 і 12 місяців) і передання їх на зберігання Національному банку України. Придбані цінні папери повинні були передаватися НБУ на суму, яка відповідала залишкам вкладів фізичних осіб станом на 1.07.1996 р. У подальшому передання державних цінних паперів на зберігання Національному банку України передбачалося у разі збільшення загального розміру залишків вкладів фізичних осіб на квартальні дати. Іншими словами, зазначена постанова Національного банку України вводила 100 %-не страхування вкладів. Складно зрозуміти та пояснити, чим було викликано таке радикальне рішення.

     Вклади  населення слугують не стільки для  придбання облігацій, скільки для здійснення банками кредитних та інших операцій і послуг. Зауважимо, що на прийняття Національним банком України цього рішення суттєво вплинув дефіцит бюджету.

     Отже, вирішувалася, на наш погляд, проблема поточного поповнення бюджету шляхом примусового розміщення серед банків ОВДП, а не проблема захисту інтересів вкладників. Умови страхування вкладів були не привабливими для банків, особливо для тих, які працювали з фізичними особами. Вони негативно вплинули б на зацікавленість банків працювати з населенням, що зрештою негативно позначилося б на фінансовому стані більшості банків і банківської системи в цілому. Тому 24 червня 1996 р. Національним банком України до Тимчасового порядку формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб було внесено зміни, які містили окремі положення січневої (№ 19) постанови НБУ. Зокрема, банки з 1.07.1996 р. повинні були передавати Національному банку України державні цінні папери у розмірі 1 % від сплаченого статутного капіталу на цю дату. Починаючи ж з 1.10.1996 р. банки зобов’язувалися передавати до страхового фонду по 0,5 % від залишків вкладів фізичних осіб на квартальні дати й у держоблігаціях. Формування страхового фонду мало здійснюватися, допоки він не досягне рівня загальних залишків вкладів фізичних осіб.

     У разі банкрутства банку ліквідаційна комісія повинна була розрахувати максимальний розмір відшкодування одному вкладникові, що визначався шляхом ділення суми коштів фонду страхування на кількість вкладних рахунків. Вкладник не міг отримати відшкодування, що перевищувало його вклад.

     Зазначений  порядок формування та використання фонду страхування вкладів фізичних осіб викликає низку зауважень. По-перше, щодо визначення початкового внеску виходячи зі сплаченого статутного капіталу, а розміру регулярних внесків — залежно від залишків вкладів фізичних осіб на квартальні дати. Оскільки певні банки, маючи значний розмір статутного капіталу, не працювали активно з населенням, то такий підхід фактично є зрівнялівським. По-друге, Національний банк України тим самим відсторонювався від створення страхового фонду у вигляді незалежної юридичної особи, яка самостійно розпоряджається наявними коштами і вкладає їх не лише в державні облігації, а й в інші прибуткові активи, сприяючи підвищенню рівня збереження цих коштів. По-третє, створювався не загальний страховий фонд, а множина страхових фондів конкретних банків, сформованих за рахунок коштів цих банків. По-четверте, формування страхового фонду у формі державних цінних паперів призводить до того, що кошти вкладників-інвесторів використовуються неефективно, оскільки передаються до бюджету і використовуються переважно на споживання, а не на продукування.

     У подальшому, продовжуючи роботу з  удосконалення механізму страхування вкладів фізичних осіб, НБУ постановою від 4 квітня 1997 р. передбачив створення банками резервів коштів за вкладами фізичних осіб через придбання державних цінних паперів із переданням їх Національному банку на зберігання. У зв’язку з цим дію Тимчасового порядку формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб було призупинено.

     10 вересня 1998 р. Президент України  підписав Указ «Про заходи  щодо захисту прав фізичних  осіб — вкладників комерційних банків України», яким було затверджено також Положення про порядок створення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, формування та використання його коштів. На виконання цього Указу Кабінет Міністрів України та Національний банк України спільною постановою затвердили Положення про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Зазначимо, що захист інтересів вкладників банків — це ширше поняття, ніж гарантування чи страхування вкладів. Система захисту включає, крім страхування, інші складові, зокрема: банкрутство проблемного банку з наступною виплатою вкладів їх власникам; злиття або приєднання проблемного банку до більшого та фінансово стійкого банку; санацію проблемного банку шляхом надання стабілізаційних кредитів і/або поручительств за нього; переведення державою в проблемні банки рахунків державних підприємств або підприємств галузей економіки, які жорстко регулюються державою. Тому Фонд гарантування вкладів фізичних осіб за своєю суттю скоріше є страховим. Для фінансового оздоровлення проблемного банку його кошти використовувати не можна. Крім того, зазначене Положення передбачає використання коштів фонду лише на відшкодування вкладів.

     Зауважимо ще на одному нормативному документі  НБУ. З метою створення додаткової системи страхування вкладів  фізичних осіб, а також у зв’язку з не накопиченням достатніх коштів для виконання своїх функцій Фондом гарантування вкладів фізичних осіб постановою Правління Національного банку України від 22 лютого 1999 р. № 72 було затверджено Порядок формування комерційними банками спеціального фонду страхування вкладів фізичних осіб. Згідно з цим Порядком усі банки, що мали ліцензію на залучення вкладів фізичних осіб, повинні були створити спеціальний фонд страхування вкладів фізичних осіб у розмірі 10 % від суми вкладів (станом на 1 березня 1999 р.). Кошти до цього фонду мали надходити за рахунок придбання банками державних цінних паперів і передання їх на зберігання Національному банку України або шляхом перерахування грошових коштів на депозитний рахунок, відкритий в Національному банку України. Однак ця постанова НБУ була чинною недовго й вже 12 липня 1999 р. постановою за № 339 «Про визнання такою, що втратила чинність, постанови Правління Національного банку України від 22.02.1999 р. № 72» Правління Національного банку України відмінило її у зв’язку із законодавчою неврегульованістю формування та використання страхових фондів.

     Варто наголосити, що відповідні системи захисту вкладів, запроваджені у більшості зарубіжних країн, відіграють важливу роль у зміцненні довіри населення до банківської системи. На початок 1999 р. банківські депозити підлягали захисту в 68 країнах, 52 з яких увели систему страхування після 1980 р., а 18 систем протягом 1980—1998 рр. зазнали значних змін [214, c. 20]. Відповідно до Директиви про гарантування депозитів Європейського Союзу від 30 травня 1994 р. асоційованим країнам необхідно включити у своє законодавство положення цієї директиви щодо гарантування депозитів, що має бути орієнтиром і для України. Ця Директива містить чітко визначені положення стосовно мінімального рівня покриття, сумісного страхування вкладників, типів вкладників, обов’язкової участі у програмі гарантування всіх кредитних інститутів тощо. Водночас передбачається самостійність прав країни щодо правового статусу гарантійних систем, можливості виключення з системи страхування окремих депозиторів чи депозитів тощо.

     Захист  інтересів вкладників є не єдиною причиною, що спонукає впровадження системи страхування депозитів. Ця система створює умови для вирішення кількох завдань:

     - зменшення ризику кризи банківської системи внаслідок втрати ліквідності та платоспроможності через масове зняття вкладів;

     - сприяння створенню та мобілізації грошових заощаджень, що має важливе значення для забезпечення інвестицій;

     - захист вкладників (особливо дрібних) від ризиків, які вони не в змозі кваліфіковано оцінити та врахувати у разі розміщення коштів у вклади;

     - підвищення ефективності управління грошово-кредитним сектором економіки завдяки збільшенню обсягу вкладів.

     Разом з тим страхування вкладів  має і негативний бік. По-перше, у  вкладників у разі вибору банку значною  мірою зменшуються вагання щодо його фінансової стійкості. По-друге, наявність системи страхування вкладів може призвести до викривлення раціональної ринкової поведінки банку та його менеджменту, не порівнювати ризики своїх операцій. Фактично страхування вкладів може стимулювати більш ризикову банківську діяльність. Зокрема, страхування вкладів зменшує загрозу вилучення вкладів і дає змогу банкам скоротити обсяги резервів і приймати на себе більші ризики, не беручи до уваги можливість втрати коштів, тобто страхування є завуальованою субсидією високоризиковим банкам. В цілому це може негативно вплинути на банківську систему, послабити її фінансову стійкіcть. Однак втрата довіри до банківської системи внаслідок відсутності страхування вкладів справедливо вважається вагомішою за відшкодування втрат. Головне — це знайти оптимальне, зважене рішення. По-третє, відшкодування втрат вкладникам проблемних банків може викликати невдоволення в інших банків і громадян, які прямо чи опосередковано повинні розплачуватися за чужі помилки або ризикові дії.

     На  теперішній час за страхування вкладів фізичних осіб застосовуються положення Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», якими у практику страхування вкладів фізичних осіб в Україні внесено суттєві зміни (табл. 5.6).

     Розглянемо  деякі питання страхування вкладів фізичних осіб виходячи зі світового досвіду.

     Важливим  питанням є участь держави в системі  страхування вкладів населення. Виокремлюють такі основні організаційні  форми страхування вкладів [58, c. 44]:

     1) американська, коли органом страхування  є Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД), яка працює під контролем державних органів (конгресу та федерального уряду) та характеризується значним рівнем самоврядування;

     2) німецька, коли, навпаки, держава  не має ніякого безпосереднього відношення до страхових фондів, що належать банкам-членам та управляються відповідними галузевими союзами. Приватна система страхування вкладів, за умови її належного фінансування, може бути ефективнішою. Однак за відсутності достатнього фінансування такій системі страхування необхідне втручання держави. Більше того, приватна система страхування потребує жорстокого регулювання та нагляду, що суттєво знижує її ефективність;

     3) змішана. Практикою доведено, що  без участі держави ніяка система страхування депозитів, як правило, не спроможна покрити втрати, пов’язані з банківською кризою. Держава повинна приймати на себе окреслені зобов’язання зі страхування депозитів, однак однозначно визначити їх розмір і форми дуже складно.

     Таблиця 5.6

ПОРІВНЯЛЬНИЙ  АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ПОЛОЖЕНЬ СТРАХУВАННЯ ВКЛАДІВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ