Вища освіта в Україні і за кордоном

  Особливості освіти в різних країнах склалися історично: під впливом церкви та держави, культури, форми устрою, мовного різноманіття, індустріалізації та демократизації, розвитку законодавчої бази тощо. Тому системи освіти в різних країнах суттєво відрізняються одна від одної, а також відмінні від тієї, яка склалася в Україні та країнах колишнього СРСР. Нині кількість освітніх структур більша, ніж країн у світі. У зв'язку з цим у різних країнах існує невідповідність між організаційною структурою інститутів, термінами навчання, різними ступенями (бакалавр, магістр, доктор) та дипломами, які надають своїм випускникам вищі навчальні заклади. Однак, система освіти будь-якої країни обов'язково містить: дошкільне виховання; початкову освіту; загальну середню освіту; позашкільне навчання та виховання; професійно-технічну освіту; середню фахову освіту, вищу освіту підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів; підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів.

  Передусім варто оцінити європейські культурні цінності в розвитку глобальної освітянської політики. Історія свідчить, що інтелектуальний розвиток у Європі йшов від класичної античності через Ренесанс й епоху Просвітництва до модернізму та постмодернізму, що вплинуло на формування сучасних науки, освіти та культури. Європейська культура нині поширилася в усьому світі тому, що впродовж понад 400 років європейські держави експортували до своїх колоній європейські мови, філософію, здобутки літератури та мистецтва. Саме Європа заклала фундаментальні основи наукових знань, які дістали розповсюдження в усьому світі, систематизувала наукову думку, сформулювала загальні напрями подальшого розвитку літературної мови й устрою суспільства та протягом тривалого часу істотно впливала на розвиток інших культур. Європа привносила в ці культури свої класичні принципи освіти, класичну музику та живопис, свій стиль, традиції та звичаї. Вона дала світу ідею створення Гумбольдтського університету — вищого навчального закладу для здобуття академічної освіти, в якому дослідницька робота та навчальний процес зливаються в єдине ціле і спрямовані на створення суспільства високоосвічених людей.

  Проте, як зазначено, Європа поступово почала втрачати позиції лідера у підготовці висококваліфікованих кадрів. Тому інтеграція Європи і спільні плани щодо розвитку наук та освіти стали її відповіддю на наміри США зміцнити своє науково-технологічне лідерство за рахунок решти світу.

  Останнім  часом у країнах Західної Європи, Америки, інших регіонах світу органами управління національними системами освіти значна увага приділяється питанням стандартизації освіти. Перегляд існуючих вимог пов'язаний передусім із тенденцією останнього десятиліття до скорочення строків навчання у вищій школі та введення багаторівневих програм вищої освіти з метою наближення освіти до ринку праці.

  Процес  реформування освітніх систем значною  мірою залежить від ставлення до нього державних органів управління. Так, у США у зв'язку зі значною автономією штатів та округів Департамент освіти прийняв рішення про необов'язковість стандартів. Вища школа не має єдиних навчальних планів і програм, які могли б бути запроваджені для однотипних навчальних закладів. В Англії занадто сильна децентралізація освіти, за якої вищі школи користуються автономністю, маючи можливість самостійно розробляти навчальні плани та програми. Обов'язковими предметами до кінця 1980-х pp. були лише англійська мова та література, математика, релігія, фізкультура. Навчальні плани та програми британських університетів містять найрізноманітніші комбінації предметів із урахуванням інтересів студентів, можливістю вищого навчального закладу самому визначати обсяг знань відповідно до вимог суспільства та запитів ринку щодо змісту кваліфікованої праці. У США та Великобританії введена загальнонаціональна перевірка успішності учнів і студентів з метою виявлення ступеня засвоєного ними матеріалу.

  У країнах із централізованою системою освіти (Японія, Франція, США, Китай, країни СНД) стандарт завжди існував у вигляді  затверджених урядом навчальних планів, програм, підручників. Для японської системи властивий уніформізм, відсутність гнучкості та сприйняття ідей реформування освіти. Навчальні плани вищих навчальних закладів містять обов'язкову загальноосвітню підготовку (підготовка громадянина) та підготовку спеціаліста. Але університетська рада має право на зміни навчального плану для надання їм більшої гнучкості та ринкової зацікавленості. У Франції в навчальному процесі виділяють обов'язкову частину та додаткову (яка враховує індивідуальність студента), а також факультативну, за якої потрібно засвоїти суму знань під керівництвом учителя. У країні є вища освіта короткого циклу (2-3 роки), а також вища освіта, здобувається в університетах і «великих школах» на базі трьох циклів до 9 років. У залежно від профілю освітнього закладу пропонуються різнорівневі програми до вивчення дисциплін.

  Такі  європейські країни, як Швейцарія  та Німеччина з федеративною структурою державного устрою обрали децентралізований і демократичний шлях розвитку національних систем освіти. Поряд із цим сильна централізація відчувається на рівні окремих територіальних суб'єктів. Вищі навчальні заклади в Німеччині є юридично незалежними установами з правом на самоуправління. Вони мають повне право на визначення структури вищого навчального закладу, методів і змісту навчання, організації наукових досліджень. Питання реорганізації або відкриття відділень, планування розвитку закладу, призначення на посаду професора тощо керівництво вищого навчального узгоджує з урядовими організаціями.

  Найскладнішим завданням, виконання якого потребуватиме  найдовшого часу, стало введення двоступеневої  освіти. Це пов'язано з великим  різноманіттям національних систем освіти. Так, наприклад, Франція має найбільшу кількість «сходинок» — три («ліценціат» — 3 роки навчання, «метріз» — 4 роки, дипломи поглибленого навчання — 5-6 років від моменту закінчення середньої школи). У Німеччині освіта фактично двоступенева, але перша стадія триває понад 4 роки і дає «неповноцінний» диплом. В Італії важко переконати всіх у тому, що «справжня» вища освіта може бути здобута не за 4 роки, а за 3. Комфортно можуть почуватися лише британці, які вже років із тридцять поступово інтенсифікують і старшу середню школу, і вищі навчальні заклади, що дало змогу (враховуючи малі витрати часу на вивчення іноземних мов) досягти високої якості бакалаврських дипломів навіть у разі 6-семестрового (3-річного) навчання.

  Отже, завдання полягає в тому, щоб серйозно перебудувати всі програми навчання з одночасним поєднанням скорочення їх у терміні та посилення професійної (фахової) складової. Прихильники поділу вищої освіти на два рівні — коротку та повну з присудженням, дипломів бакалавра та магістра обґрунтовують це тим, що скорочення часу першого рівня вищої освіти суттєво зекономить кошти бюджетів і забезпечить вищою освітою не 15-20% молоді вікової групи 18-23 років, а значно більше.

  Для того, щоб виразніше уявити собі коло проблем, які постали перед  світовою вищою освітою загалом і перед національними системами вищої освіти зокрема, пропонуємо проілюструвати це на прикладі розвитку і системних трансформацій вищої освіти окремих країн. Так, нині світова громадськість стає свідком того, як Сполучені Штати Америки встановлюють своє світове науково-технологічне панування шляхом політичної, військової, економічної та культурної експансії, експортуючи по всьому світу американський спосіб життя й інші похідні американської культури (від демократії до кукурудзяних пластівців і тестування по системі TOEFL). Крім того, як вже зазначено, безпрецедентна за динамізмом американська система вищої освіти привертає увагу працівників вищої школи всього світу.

      У вищих навчальних  закладах використовуються різні системи оцінювання знань: поряд із буквеною (якісною) застосовується кількісна кредитно-бальна система, яка дозволяє здійснювати рейтингове ранжування студентів. Ця система використовується також із накопичувальною метою під час навчання кордоном або в межах безперервної освіти. У встановленні методів діагностики знань студентів більшість британських університетів наголошує на підсумкових іспитах. Проте, часто проводиться поточний контроль з урахуванням його результатів під час вирішення питання про перехід на наступний чи рівень. Після закінчення програми першого циклу студент може отримати такі оцінки: найвищу (Class 1), дуже добру (Class 1, Division 1) з правом проводження навчання на другому циклі, непогану (Class 2, Division 2 чи two найнижчу (Class 3).

           Франція. В країні існує бінарна система вищої освіти. Здобути вищу освіту, маючи повну середню, можна у 78 університетах, 453 вищих навчальних закладе переважно монодисциплінарних з невеликою (кілька сотень) кількістю -  тентів. 25% студентів навчається у приватному секторі, який налічує 5 університетів і більшість з 453 спеціалізованих закладів вищої освіти.

 Державні  університети — це великі навчальні  заклади з десятком і більше тисяч студентів, які мають адміністративну та наукову ради, раду викладачів і студентів, якими керує президент. Університети є об'єднанням «одиниць підготовки і пошуків» (Unites de formation et de recherche — UFR) із основних дисциплін на чолі з обраними директорами, а також більш звичних нам інститутів і шкіл (технологічних, політичних чи юридичних студій, професіоналізованих, підготовки вчителів, загальної адміністрації чи менеджменту, туризму, зв'язку, преси, соціального та економічного розвитку, міжнародних відносин багато інших). Не дивно, що лише університети присвоюють понад десять різних кваліфікацій. У державних університетах навчаються близько ²/з студентів країни.

  Навчальний  процес у вищих навчальних закладах Франції заснований за багатоступеневій системі, яка здійснюється по-різному  в установах університетського та неуніверситетського типу; існують також деякі особливості 2 організації навчання за окремими спеціальностями. Незважаючи на ці розбіжності, загальною основою сучасної організаційної схеми навчання у вищих навчальних закладах Франції є належність освітніх програм та одержуваних внаслідок їхнього виконання кваліфікацій до одного з головних циклів вищої освіти.

  Багатоступенева освіта у Франції починається вже на заключному етапі певної середньої освіти (10-12 рік навчання), здійснюваного у ліцеях. Навчання у ліцеях може проходити за одним із трьох напрямів: загальноосвітньому, технологічному та професійному. При цьому загальноосвітній напрям поділяються на три гілки: економіко-соціальну, гуманітарно-філологічну та природознавчо-наукову. Технологічний напрям, у свою чергу, містить у собі чотири гілки: медико-соціальні науки; природничі науки та промислові технології; природничі науки та лабораторні технології; природничі науки та сервісні технології.

  Випускники  цих напрямів після складання  випускних іспитів одержують  диплом загальноосвітнього бакалавра  (Diplome du baccalaureat general) або диплом технологічного бакалавра (Diplome du baccalaureat technologique). За третім — професійним напрямом (Professionnelle) орієнтації — після 2 років навчання видається сертифікат про професійну придатність (Certiflcat d'apti-tude professionnelle, CAP.) або посвідчення про професійне навчання (Brevet d'etudes professionnelle, B.I.P.). Власники таких посвідчень після 2 додаткових років навчання можуть одержати диплом бакалавра професійної освіти (Diplome du baccalaureat de l'enseignement professionnel).

  До  заключного циклу середньої освіти ліцеїв прирівняні також 3-4-річні курси  навчання в педагогічних, комерційних  і деяких інших училищах. Наявність диплома бакалавра або іншого визнаного еквівалентним йому сертифіката про повну середню освіту є необхідною умовою для вступу до вищого навчального закладу.

  Бакалаври, чия спеціалізація відповідає профілю  підрозділу університету, зараховуються, зазвичай, без вступних іспитів. На відміну від університетів, спеціалізовані вищі навчальні заклади приймають студентів на основі твердої конкурсної системи за підсумками вступних іспитів, до яких допускаються лише ті абітурієнти, попередня підготовка яких відповідає профілю вищого навчального закладу.

  Перший  цикл тривалістю 2 роки являє собою початковий етап вищої освіти, на якому здійснюється загальнонаукова підготовка. Після закінчення циклу видається диплом про загальну університетську освіту (Diplome d'etudes Universitaires Generales, D.E.U.G.) із вказівкою відповідної області знань. У деяких університетах, які готують інженерів, після першого циклу видається диплом про природознавчу та технічну університетську освіту (Diplome : trades universitaires scientifiques et techniques, D.E.U.S.T.). Такі документи, «зважаючи на назву, являють собою не дипломи в загальноприйнятому розумна, а лише сертифікати, які підтверджують проходження початкового 2-річної етапу навчання, що є необхідною умовою для продовження освіти на вищому рівні.

    Зовсім інше призначення має університетський диплом у галузі технології

 (Dinbme universitaire technologique, D.U.T.), який видається після 2-річної підготовки в університетських технологічних інститутах. У цих навчальних підрозділах навчальні програми орієнтовані не стільки на вивчення наукових основ майбутньої спеціальності, скільки на придбання професійних знань в галузі техніки й економіки.      Переважна більшість випускників цих інститутів одразу

ж розпочинають трудову діяльність як фахівці середньої ланки, і лише невелика їх частина може вступити до деяких спеціалізованих вищих навчальних

закладів на вищий рівень підготовки.

  Студенти, які успішно закінчили перший етап університетської освіти, приймаються  на другий цикл, який складається з двох послідовних однорічних рівнів. Після їх закінчення видаються дипломи «ліценціата» (Licence) та метріза (Maitrise), у яких вказується назва спеціальності. Диплом кожного з цих рівнів розглядається як диплом про закінчену вищу освіту тривалістю 3 та 4 роки відповідно й під час працевлаштування надає право на службову посаду визначеного рівня.