Всесвітня кампанія проти домашнього
насильства "STOP насильству щодо жінок"
була розпочата Міжнародною правозахисною
організацією "Міжнародна амністія"
ще в 2004 р. Українська асоціація "Міжнародна
амністія" (УАМА) активно включилася
до цієї роботи. 21 листопада 2006 р. напередодні
акції "16 днів проти насильства" ними
була представлена доповідь про ситуацію
з домашнім насильством в Україні "Насильство
в сім'ї: звинувачуючи жертву" та проведена
пресконференція. На регіональному рівні
активно працює низка громадських організацій,
серед
яких
можна назвати Західноукраїнський
інформаційний жіночий центр (Львів),
"Надія" (Харків), "Родинний дім"
(Полтава) та інші.
Міжнародний жіночий правозахисний центр
"Ла Страда – Україна" з 2004 р. розвиває
роботу в напрямку запобігання насильству
в сім'ї. Однією з основних її форм стало
функціонування Національної "гарячої
лінії" з питань запобігання насильству
та захисту прав дітей.
В Україні також діють програми протидії
насильству, які фінансуються Трастовим
фондом ЮНІФЕМ. Їх виконують громадські
організації "Школа рівних можливостей"
та Міжнародний гуманітарний центр "Розрада",
які переважно займаються превентивним
напрямом роботи, надають інформаційні,
консультаційні та психологічні послуги.
Загалом, для надання спеціалізованої
допомоги потерпілим від насильства у
сім'ї в Україні створено 22 центри соціально-психологічної
допомоги (з яких фактично діє 21), 16 центрів
медико-соціальної реабілітації жертв
насильства у сім'ї, 2 притулки для жінок,
11 дитячих притулків. Окрім того діють
громадські організації. Хоча створені
заклади не в змозі задовольнити потреби
регіонів, але їх створення та функціонування
дає підстави вести мову про розвиток
технологій надання допомоги потерпілим.
Відбувається й поступове зміцнення матеріальної
бази інституцій.
2.2.
Методологія соціальної
роботи з жертвами сімейного
насильства.
Вплив психологічних, соціокультурних,
правових та індивідуальних чинників,
характер наслідків насильства в сім'ї,
особливості психічного та фізичного
стану людей, які зазнали насильства, специфічні
потреби та індивідуальність кожного
випадку зумовлюють різноманіття теоретичних
підходів, стратегій та моделей роботи
з такими клієнтами.
Спеціалісти наголошують на потребі
профілактики жорстокого поводження.
Міжнародні експерти визначають
такі форми запобіжних заходів
проти насильства над дітьми:
первинні, вторинні й третинні.
Первинні засоби запобігання
насильству над дітьми – дії,
спрямовані на інформування громадськості
щодо наслідків жорстокого поводження
з дітьми та зміну поведінки
стосовно виховання дітей. Прикладами
таких дій є інформаційні кампанії
щодо підвищення громадської свідомості,
які проводять як державні, так і недержавні
організації.
Зазвичай, первинні засоби запобігання
насильства включають у себе
відвідування працівниками соціальної
служби та служби охорони здоров’я
сім'ї; здійснення навчальних програм
з усвідомленого батьківства та розвитку
дитини; функціонування телефонних ліній
допомоги; консультування у громадських
центрах тощо.
Соціальні працівники виконують
важливу роль в організації
первинних профілактичних заходів
щодо жорстокого поводження з
дітьми, особливо у проведенні
навчання для батьків.
Вторинними засобами запобігання
насильству є спеціалізовані
послуги сім'ям, які потребують
додаткової допомоги, шляхом визначення
«чинників ризику» у ставленні
до дитини. Соціальному працівнику
в цьому випадку необхідно
пам’ятати, що не всі сім'ї,
з якими пов’язані ««чинники ризику»,
матимуть випадки поганого ставлення
до дитини.
При проведенні відбору сім'ї
для втручання необхідно врахувати такі
чинники: батьківське сприйняття дитини,
батьківську позицію щодо дитини, індикатори
формування прив’язаності, якість батьківства.
Третинні засоби запобігання
насильству – це надання послуг
дітям і сім'ям, які вже зазнали
насильства чи відчули вияви
нехтування їхніми правами. Відповідне
стеження та виявлення випадків
насильства чи нехтування дітьми
приводить до втручання у сім'ю
з метою припинення поганого
ставлення та попередження його
в майбутньому. Цей вид діяльності
є необхідним навіть за наявності
первинних і вторинних запобіжних
заходів.
Спеціалісти в галузі роботи
з дітьми, які зазнали фізичного
чи сексуального насильства, вважають,
що загальноприйнятої формули
кризового втручання не існує.
Інтервенції у вигляді кризового
втручання і короткострокове
психологічне консультування ефективні
у випадку одиночного інциденту,
при тривалому насильстві необхідна
тривала робота не лише з
дитиною, але й з усією сім'єю.
Жоден спеціаліст не повинен
працювати по одинці, розслідуючи
справу із захисту справ дитини;
і ні в якому разі рішення
щодо насильства, скоєного над
дитиною, не можна приймати
самостійно. Це мають робити спільно
усі спеціалісти на зустрічах
із залученням представників
інших відомств. Відомства, відповідальні
за охорону здоров’я, освіту та
добробут дітей, повинні співпрацювати,
щоб захищати дітей свого регіону.
У повсякденній роботі соціальні
працівники можуть дізнатися
про те , що над дитиною вчинено
насильство, від: самої дитини, близького
оточення дитини, наприклад, її
товариша, родича, сусіда, вчителя. Незалежно
від того, є дитина клієнтом
соціального працівника чи ні,
він повинен вжити заходів
для захисту дитини.
При отриманні такої інформації
від дитини, необхідно:
- Зважати на
вік та рівень розуміння дитиною того,
що сталося;
- Довіряти
словам дитини; слід запевнити її в тому,
що вона вчинила правильно, розповівши
комусь про насильство над нею;
- Дати дитині
знати, що ви якомога швидше почнете допомагати
їй;
- Пам’ятати
про безпеку дитини та вимоги конфіденційності:
слід забезпечити, щоб підчас діяльності
із захисту дитини вона не постраждала
ще більше.
Щоб дитина розповіла про вчинене
над нею насильство або недбале
ставлення, її потрібно переконати,
що дорослі їй вірять. Загалом
для дітей не притаманно вигадувати
казки про насильство, оскільки
вони не бажають завдати прикрощів
родині. Для них більш властивим
є заперечувати, що насильство
відбулося, ніж визнати, що
це сталося. Причина полягає
в тому, що дітям соромно говорити
про це, і вони відчувають себе
винними в тому, що з ними
сталось.
Необхідно пам’ятати про таке:
- Зустріч із
дитиною слід проводити на безпечній відстані
від кривдника;
- Бесіди з
дітьми не повинні тривати довго;
- Треба дозволити
дитині розповісти про те, що трапилося,
не перебивати;
- Не просити
дітей постійно повторювати розповідь
про те, що сталося;
- Будь-який
вияв недовіри або манера говорити з дитиною
«як на допиті» не дозволить дитині говорити
вільно;
- Краще ставити
відкриті, а не прямі питання;
- Діти активніше
реагують на прохання погратися або намалювати
щось, аніж відповідати на питання;
- Думки про
дитячі мрії та фантазії не означають,
що дітям не можна вірити.
Насильству над дитиною слід
надати певний контекст: не варто
судити про окремий випадок
насильства, потрібно дослідити
всі супровідні обставини, становище
дитини та ситуацію в сім'ї.
Треба зважити, чи випадок насильства
був поодиноким, чи насильство відбувається
в сім'ї регулярно; чи стан занедбання
тимчасовий, чи є постійні ознаки недбалого
батьківства.
Коли відомості про обставини
насильства зібрано, потрібно
розгорнути активний обмін інформацією,
який передбачає обговорення
випадку насильства між соціальним
працівником і його керівником,
подальший збір інформації та
її перевірку серед інших спеціалістів
та членів родини, прийняття рішення
про те, чи варто в цьому
конкретному випадку переходити
до наступного етапу процедури
дій, а саме до скликання
міжвідомчих зустрічей представників
ключових служб для обговорення
подальших дій.
Розслідування випадків відрізняється
за ступенем участі та втручання
різних спеціалістів. Деякі справи
передбачають залучення міліції,
в інших випадках – достатньо
інформації, зібраної соціальним
працівником, і необхідне залучення
медиків та психологів для
надання для надання допомоги
дитині тощо. Деякі справи вимагають
тимчасового або постійного позбавлення
батьківських прав рішенням суду,
але таких випадків зазвичай
небагато. Як правило, ситуацію можна і
треба розв’язувати не розділяючи сім'ю.
У будь-яких справах, де ідеться
про насильство, метою соціального
працівника має бути співробітництво
з тим із батьків, хто не
чинив насильства над дитиною,
щоб в майбутньому він/вона
стали на бік дитини.
Якщо стався випадок жорстокого
насильства або поганого ставлення,
треба застосувати додаткові
заходи для посилення безпеки
і захисту дитини. Наприклад, соціальному
працівникові слід відвідувати
родину частіше та інколи здійснювати
вибіркову перевірку сім'ї, не попереджаючи
останню про це. В інших випадках батькам
потрібно сказати, що продовження такої
поведінки, наприклад, надмірного випивання,
зловживання наркотиками, застосування
фізичної сили та сексуального насильства
до дітей є не припустимим і може призвести
до втрати батьківських прав.
Діти, над якими було вчинено
насильство, можуть унаслідок цього
залишитись травмованими та потребуватимуть
допомоги фахівців, щоб подолати
стрес. Соціальний працівник зобов’язаний
організувати надання дитині
необхідної медичної та психологічної
допомоги.
Діти краще захищені, якщо робота
спеціалістів проводиться у партнерстві
з тим із батьків, який не
чинив насильства над дитиною.
Розглядаючи форми та методи
роботи з жінками, які зазнали
насильства, що у зарубіжній практиці
соціальної роботи найчастіше
вдаються до: профілактичної роботи;
роботи з правоохоронними органами;
організації притулків для побитих
жінок; надання консультацій.
Загалом консультативні стратегії
ґрунтуються на проведенні первинного
інтерв’ю; наданні підтримки; заохочуванні
вираження; акцентуванні насильних
якостях жінки; наданні інформації;
аналізі альтернатив; визначенні
плану.
Щодо особливостей методу первинного
інтерв’ю, то тут особлива увага
звертається на стан жінок.
Побиті жінки під час перших
зустрічей почуваються дуже тривожно.
Вони переживають з приводу
того, що і як слід говорити.
Соціальні працівники повинні створити
довірливу й комфортну атмосферу та переконати
жінку в тому, що вона не мусить говорити
того, чого не хоче. Постраждала жінка
має також відчувати, що консультант є
без оцінювальним та некритичним, дотримується
принципу конфіденційності.
Чимало жінок при консультуванні
виявляють такі емоційні реакції,
як страх, злість, провину і
навіть сумніви щодо власного
психічного здоров’я. Консультанту
потрібно заохочувати постраждалу
дозволити її емоціям вийти
назовні. Лише потім вона буде
в змозі долати їх. Консультант
може надалі допомогти жінці
подивитися об’єктивно на власну
ситуацію.
Важливим аспектом консультування є фокусування
на сильних сторонах постраждалої. Побиті
жінки страждають від низької самооцінки.
Вони потребують допомоги у визначенні
своїх позитивних характеристик.
Обов’язковим елементом допомоги
мусить бути інформування про
медичні, соціальні, юридичні
послуги й служби, які можуть
надати жінці кращі можливості.
Водночас варто також звернути
увагу на етапі дослідження
альтернатив розв’язання цієї
проблеми, оскільки жінки можуть
відчувати себе у пастці, не
бачити шляхів вирішення ситуації.
Загалом соціальні працівники
можуть допомогти жінці: повернути
владу та контроль над своїм
життям, виробити адекватну самооцінку,
зменшити залежність жінки від
насильника та відповідальність
жертви за насилля над нею,
розвити нетерпимість та неприйняття
будь-якої агресії.