Сутність поняття «Соціально-культурна реабілітація молодих інвалідів»

      Таку ж позицію займають і С.О. Хрустальов (24), М.В. Рейфман (18), С.О. Гільд (9) та Н.С. Орловська (5). Втім, М.В. Рейфман у сферу соціально-трудової реабілітації включає ще й елементарну реабілітацію та ототожнює її з соціальною реабілітацією.

      В.О. Феоктистова ж вважає, що до соціально-трудової реабілітації належать і одержання інвалідами загальної середньої освіти, і вивчення ними правових норм, і вирішення психологічних конфліктів, і спілкування у змішаних трудових колективах, і включення інвалідів до громадської та культурно-освітньої роботи (23).

      В.П. Біран, даючи визначення сутності соціальної реабілітації, спирається на положення IX резолюції Наради міністрів охорони здоров'я та соціального забезпечення про те, що “...реабілітація - це система державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних та інших заходів, спрямованих на запобігання розвитку патологічних процесів, на ефективне і раннє повернення хворих та інвалідів у суспільство та до суспільно корисної праці” (3).

      Означені вище заходи автор умовно поділяє на два види: медичні (проведення відновлювальної терапії) та соціальні (раціональне працевлаштування, організація відповідного способу життя та побутових умов, регулювання міжособистісних стосунків тощо).

      На думку В.П. Бірана, соціальна реабілітація – це “... комплекс заходів щодо раціонального працевлаштування, а при потребі - й професійного навчання та перенавчання, ... підвищення матеріального (пенсійне забезпечення, покращання житлових і побутових умов тощо) та культурного (включення в художню самодіяльність, спортивні заходи, різні гуртки) рівнів” (3).

      Така  дефініція теж має досить загальний та суперечливий характер і фактично не розкриває сутності саме соціальної реабілітації. Великі сумніви викликає й тлумачення В.П. Бірана поняття “підвищення культурного рівня” інвалідів. Стосовно ж заходів “підвищення матеріального рівня”, то вони скоріше належать до програм соціального захисту, а не до соціальної реабілітації і можуть розглядатися як фактор підвищення соціального статусу, але не як змістовна характеристика реабілітаційного процесу. В цілому ж позиція В.П. Бірана полягає в тому, що соціальна реабілітація являє собою комплекс заходів і (поряд з медичною реабілітацією) є компонентом, частиною загальної реабілітації.

      Аналогічною до вищезазначеного є дефініція Н.М. Платонової, яка розглядає реабілітацію не як процес, а як комплекс медичних, професійних, педагогічних, соціальних, юридичних заходів, головною метою яких є ефективне і якомога раннє повернення хворих та інвалідів (дітей та дорослих) до суспільно корисної діяльності; формування в них позитивного ставлення до життя, навчання, родини. На думку Н.М.

      Платонової, реабілітація інвалідів являє собою активну функцію суспільства, коли відбувається боротьба не тільки проти хвороби, але й за людину, за її місце в суспільстві.

      “Об'єктом реабілітації, - вважає Н.М. Платонова, - є люди, які внаслідок хвороби чи травми повністю або частково втратили здатність виконувати соціальні функції, що властиві здоровим людям того ж віку, статі, суспільно-професійного положення або знаходяться під загрозою стійкого порушення цих функцій (трудова діяльність, навчання, здатність до

читання, письма, самостійного переміщення, комунікативні  здібності, можливість до самообслуговування тощо)” (16).

      По-різному визначають зміст та мету реабілітаційного процесу І.М. Язвіна, С.О. Хрустальов, В.З. Кантор.

      Так, згідно з концепцією І.М. Язвіної, соціальна реабілітація – це процес, спрямований на найбільш повну та швидку адаптацію до праці і соціально-побутових умов (25).

  Розробляючи методику соціальної реабілітації незрячих, C.О. Хрустальов визначає її як психічний процес адаптації, який відбувається на трьох рівнях:

- адаптація до навколишнього предметного світу;

- адаптація до соціально-психологічного оточення;

- адаптація людини до самої себе як до незрячої.

      Таким чином, адаптація, на думку автора, є не метою, а психологічним змістом реабілітації (24).

  Досить обгрунтованою і логічною виявилася позиція В.З. Кантора, який соціальну реабілітацію інвалідів визначає як процес підвищення ступеня “соціальної цінності інвалідів, кінцевою метою якого є інтеграція в

суспільстві ” (12).

      Згідно з цією концепцією, здійснення процесу соціальної реабілітації має відбуватися на основі “реабілітаційного виховання”, яке передбачає включення інвалідів у різні сфери суспільної діяльності і спрямоване на відновлення та зміцнення здоров'я, підвищення особистісного і соціального статусу.

  А.С. Вовканич, В.М. Трач, Г.В. Тупайло, посилаючись на визначення терміну “реабілітація” Всесвітньою організацією охорони здоров'я як “комбінованого і скоординованого застосування медичних, соціальних, освітніх, і професійних заходів для підготовки чи перепідготовки непрацездатної особи для діяльності на максимально високому рівні”, вважають, що однією з важливих ланок реабілітаційного процесу та найбільш дійовим засобом реабілітації інвалідів є реабілітація за допомогою фізкультури і спорту, тобто “фізична реабілітація”, яка має на меті підвищення адаптації інваліда до умов життя, відновлення або компенсацію втрачених функцій організму, підвищення функціональних можливостей та оздоровлення всього організму, повернення почуття соціальної повноцінності. Автори підкреслюють, що оздоровче тренування та фізична терапія, фізкультурно-рекреаційні заняття та проведення масових фізкультурно-спортивних змагань і спортивних ігор з інвалідами різних нозологій не тільки сприяють виробленню координації в діяльності різних систем організму, але й позитивно впливають на психіку хворої людини, мобілізують її волю (4).

      У словнику-довіднику з соціальної роботи під редакцією професора Є.І. Холостової, “соціальна реабілітація” визначається як “комплекс заходів, що спрямовуються на відновлення зруйнованих або втрачених індивідом суспільних зв'язків та відносин внаслідок порушення здоров'я зі стійким розладом функцій організму” (21). Це ж джерело тлумачить мету соціальної реабілітації як відновлення соціального статусу особистості, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення матеріальної незалежності.

      Відповідно до цього, соціальна реабілітація включає в себе cоціальну навколишньо-адаптивну орієнтацію: соціально-побутову адаптацію та соціально-побутове влаштування.

      Автори словника-довідника зазначають, що важливою частиною соціального блоку реабілітаційної програми є заходи матеріальної допомоги, в тому числі, соціальні пенсії та компенсаційні виплати, адресна матеріальна

підтримка (у вигляді допомоги харчами, одягом, іншими речами ужитку, технічними заходами тощо).

      Далі у цьому ж джерелі наголошується на тому, що ефективність соціальної реабілітації досягається усім комплексом реабілітаційних заходів (медичних, психологічних, професійних, соціальних), які мають на меті зменшити прояви соціальної дефектності інвалідів.

      Безперечною видається думка авторів про те, що ступінь ефективності реабілітаційних заходів визначається рівнем соціалізації особистості інваліда, його здатності адаптуватися у суспільстві. Але тоді незрозуміло, чому ж заходи даного виду автори тлумачать тільки як “соціальне обслуговування вдома” та “обслуговування під патронажем органів соціального захисту”. Адже термін “обслуговування” нівелює особистість самого інваліда, вказує на його пасивну роль утриманця, в якого мало шансів проявити активність, самостійність у вирішенні власної долі, а значить, виключає можливість адаптуватися у суспільстві.

      Таким чином, аналіз публікацій показав, що практично у жодному з принципових питань щодо соціальної реабілітації інвалідів немає єдності у поглядах та спостерігаються розбіжності за наступними позиціями:

      1. Сутність “соціальної реабілітації”: а) процес; б) комплекс заходів або програм; в) частина “комплексної реабілітації”; г) один з напрямків “комплексної реабілітації”.

      2. Мета “соціальної реабілітації”: а) раціональне працевлаштування; б) відновлення або компенсація втрачених функцій організму; в) адаптація до навколишнього середовища; г) адаптація психологічна; д) відновлення особистісного та соціального статусу; е) виховання та розвиток особистості; є) відновлення здоров'я та працездатності; ж) інтеграція в суспільстві.

      3. Природа “соціальної реабілітації”: а) соціальна; б) медико-соціальна; в) соціально-психологічна; г) соціально-педагогічна; д) біо-соціальна; е) комплексна.

      4. Зміст “соціальної реабілітації”: а) підвищення ступеня соціальної повноцінності індивіда; б) відновлення та зміцнення здоров'я; в) формування соціального досвіду; г) формування позитивного ставлення до життя;

д) адаптація до праці та оточуючого середовища; е) реабілітаційне виховання; є) психологічна адаптація; ж) відновлення працездатності;

з) самовиховання та самореалізація; к) самовизначення в суспільстві.

      5. Співвідношення понять “соціальна реабілітація “ та “реабілітація”: а) “соціальна реабілітація” та “реабілітація” є тотожними поняттями;

б) “соціальна реабілітація” та “реабілітація” не є тотожними поняттями;

      6. Співвідношення поняття “соціальна реабілітація” з іншими поняттями: а) “соціальна реабілітація” є частиною “комплексної” реабілітації; б) “соціальна реабілітація” є частиною “загальної” реабілітації; в) “соціальна реабілітація” та “соціально-трудова реабілітація”- поняття тотожні; г) “соціально-трудова реабілітація” є частиною “соціальної

реабілітації”; д) “соціально-психологічна реабілітація” та “соціальна реабілітація”- тотожні поняття.

      7. Структура “соціальної реабілітації”:

а) “соціальна реабілітація” складається з “медичної реабілітації”, “елементарної реабілітації”, “соціально-трудової реабілітації”; б) до “комплексної реабілітації” належать: “медична реабілітація “, “професійна реабілітація”, “соціальна реабілітація”; в) “елементарна реабілітація” є частиною “соціально-трудової реабілітації”; г) складовими елементами соціально-трудової реабілітації є “елементарна реабілітація” та психологічна реабілітація”; д) складовою частиною “реабілітації” є “фізична реабілітація”;

е) “реабілітація” здійснюється за наступними напрямами: “медична реабілітація”, “професійна реабілітація”, “технічна реабілітація”; “психологічна реабілітація” та “культурна реабілітація”.

      Отже, термінологічна невизначеність та суперечливість у тлумаченні таких понять, як “реабілітація” та “соціальна реабілітація”, непослідовність у формулюванні основних характеристик реабілітаційного процесу потребують більш глибокого аналізу самої проблеми інвалідності та вироблення об'єктивного погляду щодо сутності соціальної реабілітації людей, які внаслідок хвороби чи травми повністю чи частково втратили здатність виконувати соціальні функції, виключені з соціальних зв'язків та соціальної діяльності.

      Для вироблення об‘єктивного погляду на сутність поняття “реабілітація інвалідів” доцільно розглянути саму проблему інвалідності у більш широкому діапазоні аспектів, адже будь-яка проблема людини пов‘язана з усіма сторонами її життя та й сама вона є цілісною єдністю й потребує комплексного вивчення.

      Серед загальнонаукових принципів пізнання світу, людини та її буття, як відомо, найбільш ефективним і плідним у процесі дослідження вважається системний підхід. Саме з позицій системного підходу нами було здійснено багатоаспектний аналіз, який дозволив якнайкраще зрозуміти та якнайповніше визначити сутність соціальної реабілітації інвалідів і зробити такі висновки.

      По-перше, оскільки людина є біо-соціальною системою, тобто природною істотою, яка за своєю сутністю соціальна, реабілітація не може бути “не соціальною”, а якоюсь іншою. На цій підставі можна стверджувати, що поняття “соціальна реабілітація” та “реабілітація” можуть використовуватися як тотожні, але при цьому термін “соціальна реабілітація” точніше й повніше розкриває сутність питання. До того ж, немає ніяких підстав розглядати соціальну реабілітацію як частину якоїсь “загальної реабілітації ”, адже при правильному розумінні мети першої (соціальне становлення інвалідів та їхня інтеграція у суспільство) в принципі виключається можливість існування ще якоїсь іншої, “більш широкої ” чи “загальної”. Можна погодитися з тим, що до поняття “реабілітація інвалідів” часто додається термін “комплексна”. В нашому розумінні він розкриває характер реабілітаційного процесу, адже цей процес має подвійну природу – медико-соціальну, а комплекс заходів, що його “забезпечує”, обов‘язково повинен включати в себе як заходи соціально-економічного, правового, педагогічного й психологічного плану (тобто у широкому смислі – соціальні), так і заходи медичного характеру.

      По-друге, враховуючи те, що людина є цілісною єдністю як організму, так і особистості, а інвалідність – це втрата цієї цілісності, з найбільшою вірогідністю можна говорити про предмет реабілітації як про відновлення цілісності людини та її буття через нейтралізацію та усунення негативних наслідків, спричинених органічними дисфункціями, та підвищення ступеня її соціальної повноцінності, формування соціальної активності. При цьому доречно зауважити, що оскільки саме особистість є головним інтегруючим ланцюгом цілісної системи, реабілітація не може будуватися без урахування особистісного компоненту. Це й слід враховувати при розробці стратегії реабілітації інвалідів.