Сутність поняття «Соціально-культурна реабілітація молодих інвалідів»

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат на тему: 

Сутність  поняття «Соціально-культурна  реабілітація молодих  інвалідів» 

 

Сутність  поняття «Соціально-культурна  реабілітація молодих  інвалідів»

      За  останнє десятиріччя в Україні  відбулися значні соціально-культурні зрушення, що позначилися й на активізації уваги до найменш захищених у соціальному плані громадян, серед яких молоді інваліди посідають одне з перших місць.

      Необхідність розробки й впровадження у практику соціально-педагогічної допомоги нових форм та методів роботи з цією категорією визначається, передусім, важливим завданням виховання особистості в складних умовах реформування нашого суспільства.

      Сучасна система соціально-педагогічної роботи з молодими інвалідами поступово набуває нового змісту, форм та функцій. Так, замість традиційного підходу до хворої людини як до безпомічного об‘єкта виховання та лікування, на перший план висувається концепція “культурного плюралізму”, в основу якої закладено гуманістичну ідею про права та потенційні можливості кожного індивіда на рівних засадах з іншими брати активну участь у житті суспільства.

      Йдеться про створення оптимальних умов для незалежного життя інвалідів, що, врешті решт, має бути об‘єктивною основою для виявлення особистісної своєрідності, індивідуальної неповторності та унікальності кожного з них.

      Зрозуміло, що культурне становлення особистості можливе лише за умови вільного, повноцінного розвитку людини, коли її існування перетворюється із підтримки, збереження та відтворення життя в його активне здійснення, із задоволення обмежених біологічних потреб – у становлення нових творчих, духовних потреб. У цьому контексті особливої гостроти набуває проблема соціально-культурного розвитку молоді, збагачення її духовної культури, створення умов для реалізації ідеалів, позаматеріальних потреб та інтересів, в основу яких закладено гуманізм, свободу, індивідуальність, творчість.

      Поняття “соціально-культурна реабілітація інвалідів” не належить до

загальноприйнятих. Тому й досі залишається невирішеним до кінця питання, що має важливе методологічне значення: в спеціальній літературі відсутнє єдине та чітке уявлення про його сутність. Цим, власне, і зумовлюється необхідність докладного аналізу та теоретичного обґрунтування змісту дефініції “соціально-культурна реабілітація інвалідів”.

      Вважаємо  за доцільне проводити аналіз на підставі предметності змісту таких опорних понять, як: “реабілітація” та “соціальна реабілітація

інвалідів”, які широко використовуються в науковій літературі.

  Що стосується першого поняття, то воно походить з латинської мови й означає “відновлення втраченої здатності, повернення певної якості після того, як вона з якихось причин зазнала негативних змін” (17). Як науковий термін слово “реабілітація” вже давно увійшло в широкий вжиток. Його використовують у психології, соціальній педагогіці,

юриспруденції, політології, спорті, медицині.

      У соціальній педагогіці, яка досліджує та вирішує проблеми соціалізації особистості, більша частина понять, у тому числі й “реабілітація”, в теорії соціальної роботи використовується з прикметником “соціальний” я з прикметником “соціальний” (від лат.- socialis – суспільний) – “соціальна реабілітація” (16).

      У психології, медицині зустрічаємо дефініції “психологічна реабілітація” та “соціально-психологічна реабілітація”. Крім того, у соціальній педагогіці та педагогіці останнім часом активно використовуються й такі визначення як: “реабілітаційна педагогіка”,“самореабілітація”, “соціально-педагогічна реабілітація”.

      У різних джерелах можна зустріти також такі дефініції, як: “комплексна реабілітація”, “творча реабілітація”, “фізична реабілітація”, “медична реабілітація”, “духовна реабілітація”, “елементарна реабілітація”,

“технічна реабілітація”, “культурна реабілітація”, “побутова реабілітація”, “спортивна реабілітація”, “професійна реабілітація”, “загальна реабілітація”.

      До  того ж, спостерігається явне різночитання тих самих понять у різних авторів.

      “Коротка медична енциклопедія” дає визначення реабілітації як “відновлення порушених функцій організму та працездатності інвалідів, що спрямоване на найбільш ефективне та якомога раннє повернення хворої

людини  до суспільно корисної праці” (15).

      Далі це ж саме джерело містить ще три досить суперечливі в змістовному плані дефініції: “Медична реабілітація – повне чи часткове відновлення або компенсація втрачених функцій організму” (ця дефініція почасти повторює наведену вище дефініцію “реабілітація”);

      “Професійна (виробнича) реабілітація – комплекс організаційно-технічних і педагогічних заходів для відновлення або опанування трудових навичок” (це фактично і означає “відновлення працездатності”, на яке вказується у першій дефініції);

      “Соціальна реабілітація – комплекс педагогічних заходів по відновленню втрачених навичок самообслуговування в побуті та суспільстві…, житлово-побутове забезпечення” (таке поверхове розуміння завдань соціальної реабілітації інвалідів вкрай обмежує потенційні соціальні

потреби та можливості людини-інваліда, ігнорує  важливість особистісного

розвитку).

      На захист прав людей з особливими потребами, які внаслідок інвалідності та непрацездатності стикаються з труднощами та перешкодами для участі в житті суспільства, спрямовані “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”, що було затверджено 20 грудня 1993 р. 48 сесією Генеральної Асамблеї ООН.

  В них реабілітація визначається як “...процес, що має на меті інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного і соціального рівня діяльності та максимально його підтримувати, наддавши їм, таким чином, можливість змінити своє власне життя та розширити рамки незалежності ” (22).

      В документі зазначається, що забезпечення для інвалідів рівних можливостей брати участь в житті суспільства є головним принципом реабілітаційного процесу, а соціальна інтеграція – його метою.

      Л.Г. Коваль, І.Д. Звєрєва, С.Р. Хлєбік, розкриваючи зміст програми соціальної реабілітації дітей-інвалідів і молодих інвалідів, що розроблена Українським державним центром соціальних служб для молоді, підкреслюють, що: “важлива частина роботи по соціальній реабілітації інвалідів перебуває за межами спеціальних програм, таких як медична реабілітація (відновна терапія і реконструктивна хірургія з поступовим протезуванням), професійна реабілітація (професійне навчання або перекваліфікація, раціональне працевлаштування); соціально-побутова реабілітація (соціально-побутове влаштування та обслуговування)” (13).

  І ця “частина роботи”, за словами авторів, - ніщо інше, як соціальна реабілітація, яку автори визначають як “цілісний безперервний динамічний процес розвитку особистості, що забезпечується відповідністю між наявним рівнем потреб і рівнем задоволення цих потреб і сприяє активній участі людини-інваліда в життєдіяльності суспільства”.

      Слід зазначити, що ця дефініція майже повністю повторюється у визначенні І.Б. Іванової, яка розкриває сутність дещо іншого поняття - “соціально-психологічна реабілітація” (9). Це, фактично, може означати визнання тотожності в змістовому відношенні двох понять – “соціальна реабілітація” та “соціально-психологічна реабілітація”.

Тифлопедагог Є.П. Синьова, торкаючись питань реабілітації незрячих, визначає поняття “психологічна реабілітація” як психокорекція, формування “психологічної готовності до життя в умовах сліпоти” (20).

      Це, за словами автора, є одним з напрямів реабілітації поряд з елементарною реабілітацією (поновлення і формування елементарних навичок самообслуговування, орієнтування в малому і великому просторі, організація спілкування в колективі, фізичний розвиток, оволодіння системою письма і читання за Брайлем, використання залишкового зору); професійною реабілітацією (професійна підготовка та працевлаштування); технічною реабілітацією (створення тифлотехнічних засобів та забезпечення ними сліпих); культурною реабілітацією (розвиток захоплень, естетичної творчості, підвищення загального культурного рівня).

      На думку Є.П. Синьової, соціальна адаптація та інтеграція незрячих в суспільстві є кінцевою метою реабілітації, а головними принципами – диференційований підхід, комплексність та поетапність у провадженні реабілітаційних програм.

      Такої ж позиції дотримується і Л.Г. Грачов. Він визначає реабілітацію як “процес, основними принципами організації та здійснення якого є ранній початок, поетапність проведення, комплексний характер програм медичного, педагогічного, психологічного, соціально-побутового та технічного напрямів” (6).

      Концепція соціальної реабілітації Л.М. Силкіна досить суперечлива. Адже згідно із запропонованим автором визначенням, соціальна реабілітація являє собою одночасно і процес, і систему, хоча ці дві характеристики взаємовиключні.

      До того ж, з дефініції Л.М. Силкіна випливає, що “реабілітація” і “соціальна реабілітація” – тотожні поняття: “Реабілітація – система наукової та практичної діяльності, яка спрямована на відновлення особистісного і соціального статусу інваліда шляхом впливу на особистість… із залученням медичних, психологічних, педагогічних, правових та інших засобів.

      Соціальна реабілітація – динамічний поетапний процес. На сучасному рівні пізнання можна говорити про неї як про єдину біо - соціальну систему” (19). В цьому плані до позиції Л.М. Силкіна наближається позиція Є.Д. Агеєва, який, по-перше, визначає поняття “соціальна реабілітація” та “реабілітація” як тотожні, по-друге, як і попередній автор, поєднує взаємовиключні характеристики, що призводить до неадекватного висновку про те, що система реабілітації є процесом”.

      Далі  Є.Д. Агеєв підкреслює, що процес реабілітації має педагогічну сутність і для нього характерне “співвідношення загально-педагогічних закономірностей і соціальних компонентів, з одного боку, і соціальних особливостей - з іншого”.

      У тлумаченні поняття “реабілітація” Б.В. Зиміна теж простежуються певні протиріччя. З одного боку, реабілітацію він визначає як “координовану систему соціальних, медичних, психологічних та педагогічних програм, яка передбачає в кінцевому плані професійне навчання, а також раціональне якісне працевлаштування...” (7), з іншого боку, розкриваючи сутність реабілітації та розглядаючи при цьому поняття “соціальна реабілітація” та “реабілітація” як тотожні, Б.В. Зимін характеризує їх як комплекс заходів або напрямів діяльності і вже не включає в нього “медичний компонент”, а вважає за доцільне проводити реабілітаційну роботу за такими напрямами, як: політичне, моральне та естетичне виховання інвалідів, здобуття ними середньої та вищої освіти. Це, на думку автора, може забезпечити досягнення значно більшої мети, ніж професійне навчання та працевлаштування інвалідів, що спочатку самим автором вважалося головною метою реабілітації. Сутність моделі реабілітації, підкреслює Б.В. Зимін, визначається наступними напрямами роботи: елементарна реабілітація, професійне навчання на навчально-виробничих підприємствах, раціональне якісне працевлаштування, підвищення професійної кваліфікації, оволодіння суміжними професіями. Далі Б.В. Зимін зазначає, що соціальна реабілітація не обмежується тільки здобуттям середньої та вищої освіти, але й може включати заходи щодо використання літератури, театру, кіно, масової клубної та спортивної роботи, залучення інвалідів до активної участі в громадському житті.

      У своїй наступній публікації Б.В. Зимін розглядає елементарну реабілітацію, професійне навчання, раціональне якісне працевлаштування вже не як напрями роботи, а як етапи реабілітації (8). Цим автор фактично спростовує свій власний погляд на комплекс або систему заходів чи програм.

      У характеристиці змісту основних напрямів соціальної реабілітації Б.В. Зимін торкається ще двох принципових питань, які ще не мали однозначного вирішення, - про важливість проведення соціально-культурної реабілітації та про співвідношення понять “соціальна реабілітація” і

“соціально-трудова  реабілітація”(7).

  Що стосується “соціально-трудової реабілітації”, то, наприклад, І.М. Язвіна вважає, що її завданням є раціональне працевлаштування інвалідів і вона є складовою частиною соціальної реабілітації (25).