Становлення і розвиток методики викладання історії в радянський період

     Розвиток  методики викладання історії в післявоєнний період все більше узгоджувався з розвитком дидактики. Особливо активно дидактикою активно дидактикою розроблялися такі питання як посилення активності і самостійності школярів в учбовому процесі, підвищення виховної ефективності навчання, зміцнення зв`язків школи з життям, розробка систем, форм, методів і прийомів навчання, як інтенсифікація уроку, проблемність і програмування в навчанні, матеріальне обладнання учбового процесу.

     Незважаючи  на те, що методика викладання історії  базується на досягненнях дидактики, все ж вона є самостійною специфічною науковою галуззю. Вона і тільки вона може вирішити проблеми відбору змісту історичного матеріалу, форм, методів, засобів та прийомів організації  уроку історії.

     Наукові дослідження з методики викладання історії знайшли своє втілення в цілому ряді наукових праць і методичних посібників. Так, у 1947 році вийшла з друку праця методистів К.Андрієвської і Е.Бернадського “Методика викладання історії в середній школі”. У 1949 році статтею Д.Редько “Засвоєння учнями історичних понять” було започатковано опублікування результатів науково-дослідницької роботи по засвоєнню учнями історичних знань. Дослідження Д.Редько розкрили в значній мірі сутність розумової діяльності учнів середніх класів при засвоєнні ними історичних понять і допомогли накреслити деякі прийоми роботи вчителя по керівництву мисленням школярів в процесі засвоєння історичних знань.

     При перевантаженні учнів учбовим матеріалом головним типом уроку став так званий комбінований урок. Структурна одноманітність обмежувала творчість вчителя і розвиток пізнавальної активності учнів. Це привело до активізації науково-дослідницької діяльності. Почали інтенсивно розроблятися прийоми використання учбових посібників з історії.

     Створення цілого ряду учбових посібників в  допомогу вчителю історії істотно вплинуло на сутність організації уроків, які тепер у значній мірі опирались на результати наукових досліджень з методики. Більш активно до навчального процесу став залучатися і краєзнавчий матеріал.

     Досвід  викладання, методичні і педагогічні  дослідження ясно показали перевантаженість шкільних курсів історії фактичним матеріалом, складність засвоєння їхнього змісту для школярів. У 50-60 роки склався тип методичних посібників, які давали вчителю методичні рекомендації як по викладанню курсів історії в цілому, так і по окремих його напрямках – по використанню наочності, по роботі з документами, по опитуванню, проведенню повторювально-узагальнюючих уроків тощо. З найбільшою повнотою розвиток методики в 40-50 роках розкривають такі праці:

     В.Г.Карцов “Очерки методики обучения истории СССР в 7-10 классах”;

     О.О.Вагін  “Наочність у викладанні історії”; В.О.Классен “Використання художньої літератури на уроках історії в 5-7 класах”;

     І.В.Гіттіс “Самостійна робота учнів 4 класу з історії”;

     П.С.Лейбенгруб “Дидактические требования к уроку истории”;

     А.А.Янко-Триницкая «Обобщающе-повторительные уроки истории» та інші.

     В умовах науково-технічної революції  стало необхідним вчити школярів самих здобувати знання, самостійно орієнтуватися у зростаючому  потоці інформацііПозже формували  у школярів здатності протистояти впливу чужої ідіологіі, вести з нею боротьбу.

     В історичній підготовці школярів важливе  місце зайняли факультативні  курси, поглиблюють знання, що задовольняють  інтерес до окремих проблем у  змісті історичної освіти закріплювалося вивченням старшокласниками першоджерела.

     Забезпечення  школярів якісними підручниками сприяло  створенню нового типу підручника історії, який не тільки повідомляв знання і  закріплював їх, а й розвивав учнів, навчав їх самостійно працювати з  різними джерелами знань. У підручниках поряд з авторськими текстами тепер були документи, схеми, таблиці, ілюстрації, довідковий матеріал. В кінці параграфів і розділів, в змісті самого тексту і в ряді випадків до ілюстрацій були питання і завдання. Це було направлено на реалізацію ідеї розвиваючого навчання, яке в ті роки розробляли дидактами, психологами, методистами. Найбільш повно ця ідея була втілена в методичному апараті підручників Коровкіна «Історія стародавнього світу», Агібалова і Донського «Історія середніх віків».

     Вся ця багатогранна робота вимагала осмислення і узагальнення, накреслення нових науково-дослідних перспектив. Започаткувала її дискусія проведена журналом «Преподавание истории в школе». Дискусія проведена журналом «Преподавание истории в школе». Дискусія була розпочата статтею В.Г.Карцова «К вопросу о задачах и содержании методики преподавания истории в школе». Автор виніс на широке обговорення таку проблему: «Методика викладання історії, якщо вона дійсно науково-педагогічна галузь, а не зібрання емпірично підібраних навчальних засобів і прийомів, повинна базуватися на результатах науково-експериментальних досліджень, які в свою чергу повинні увібрати в себе і науково осмислити весь напрацьований вчителями досвід методики викладання історії в школі». До найбільш значних проблем методики, які широко обговорювались в ході дискусії слід віднести: завдання і зміст методики викладання, її методологічні основи, принципи класифікації методів вивчення історії.

     Таким чином, важливою рисою розвитку методичної думки в 40-50 роках було посилення наукового характеру в розробках з методики, а також зміцнення зв`язків методики і педагогіки, перебудова методики викладання історії згідно найновіших досягнень вітчизняної дидактики. Результати наково-експериментальних досліджень переконливо довели, що формування в учнів історичних понять та розвиток історичного мислення не відбувається в результаті простої передачі готових знань, а є складним процесом сприйняття інформації і внутрішнього її осмислення, вибіркового запам`ятовування, утворення ассоціатиних логічно-сенсорних ланцюжків, має чітко виражені вікові особливості.

     У 70-80 роки розробка методики викладання історії в школі отримала свій подальший розвиток. У 70-х роках підручник стали розглядати як посібник, як інструмент, з допомогою якого вчитель навчає і виховує учнів як в процесі їхньої діяльності на уроці, так і вдома. В підручники поряд з авторським текстом включили уривки з документів, ілюстрації, таблиці, схеми, різноманітний довідковий матеріал. До розділів і параграфів додались запитання і завдання, які допомагали учням осмислювати, систематизовувати і закріплювати в пам’яті зміст курсу, а вчителю – керувати учбовою діяльністю школярів.

     Безперервне вдосконалення викладання - закономірний процес. На кожному етапі розвитку радянського суспільства об'єктивно складається певний рівень вимог до навчання, розвитку і вихованню. І шкільні програми повинні відображати ці вимоги.

     Введення загального обов'язкового восьмирічного, а потім і середньої освіти поставило перед методикою історії відповідальні завдання, які вона могла вирішувати тільки в тісному зв'язку з іншими науками.

     Таким чином тепер підручники з історії  не лише містили знання, а й сприяли розвиткові школярів, вчили їх самостійно працювати з різними джерелами історичних знань, оперативно застосовувати свої знання в учбовій діяльності. Педагогічна ідея розвиваючого навчання знайшла своє втілення в підручниках:

     Ф.П.Коровкіна  “Історія стародавнього світу”;

     Е.В.Агібалова  і Г.М.Донського “Історія середніх віків” та інші.

     Важливим  досягненням стало розпочате  в Україні викладання історії України. Проблеми створення шкільного курсу історії України активно дискутувалися і знайшли своє вираження у ряді дисертаційних досліджень.

     Важливий  внесок у досягнення методичної думки  зазначеного періоду належить І.Я.Лернеру. В ході експериментальних наукових досліджень він переконливо довів тісний зв`язок і взаємозалежність між стимулюванням самостійності учнів на уроці і формуванням у них системи історичних знань. Дослідження інших науковців дозволили скласти приблизну программу овців дозволили скласти приблизну программу формування умінь і навичок, які учні можуть здобути в процесі вивчення історії.

     Надзвичайно важливою є проблема стимуляції інтересу школярів до вивчення історії та організація самостійної роботи учнів на всіх етапах учбового процесу.

     Роблячи спробу наукового осмислення зазначеної проблеми О.О.Вагін помістив в одній з своїх праць дві порівняльні таблиці: “Методи вивчення історії в школі” і “Самостійна робота учнів з історії”. Використовуючи їх методист довів взаємозв’язок цих двох сторін процесу навчання, обґрунтував їхню діалектичну взаємозалежність.

     Підвищення  теоретичного рівня викладання історії, істотні досягнення в розвитку теорії підвищення активності і самостійності учнів на уроках акцентувала увагу методистів до розробки науковообгрунтованої системи методів, прийомів і засобів, що відповідають меті навчання та змісту шкільних курсів історії. Результати цієї роботи отримали своє відображення в книгах О.О.Вагіна “Методика преподавания истории в средней школе” і “Методика обучения истории в средней школе”.

     У розробці методики наочності особливо великим є внесок К.Д.Нікіфорова.

     У своїх працях він переконливо  показав роль і значення наочності  в активізації пізнавальної діяльності учнів.

     Бурхливе  зростання кількості способів і  прийомів взаємозв`язаної діяльності вчителя і учнів виявило потребу у їхній систематизації. Протее незважаючи на багато численні дискусії єдиної їхньої класифікації так і не вдалося створити. Проте досягнення методистів 70-80 років викликають пошану.

     В результаті великої дослідницької та узагальнення передового досвіду в1980году були вдосконалені програми з історії, було піднято ідейно теоретичний рівень змісту історичної освіти, більш чітко і конкретно по роках навчання визначені його розвиваючі і виховні завдання. У програму вводилися основні ідеї і поняття, міжпредметні зв'язки, уміння і навички. 
Висновок

     Таким чином, були об'єктивні умови для  інтенсивного розвитку методики навчання історії. В даний час радянська методика отримала принципові вказівки ЦК КПРС і Радянського уряду про зміст і методи навчання історії. В «Основних напрямах реформи загальноосвітньої і професійної школи», розроблених з ініціативи ЦК КПРС, звернуто особливу увагу на необхідність розкривати шляху революційного оновлення світу, основні принципи та історичні переваги соціалізму, антинародну експлуататорську сутність капіталізму, з класових позицій разьснять хвилюючі школярів питання суспільного життя, показувати неминучу перемогу комуністичних ідей, послідовно виховати в учнів уміння відстоювати свої комуністичні переконання.

     У центрі уваги методичної думки в  ці роки було подальше підвищення ідейно-теоретичного рівня та світоглядної ролі навчання історії, робота учнів з творами  В. І. Леніна, з партійними і державними документами, підвищення активності і самостійності учнів у навчанні історії.

     Разом з тим, як показує вивчення досвіду  викладання, перевірка знань учнів, їх розвитку і рівня вихованості, потрібні подальша розробка низки таких проблем, як шляхи підвищення виховного потенціалу курсів історії, мотивація навчання школярів, вдосконалення формування світогляду і комуністичної переконаності, організація навчального процесу, надійно забезпечує глибокі і міцні знання учнів. Однією з нагальних завдань методики навчання історії є подолання існуючого розриву у значної частини учнів між набутими знаннями та вміннями ними користуватися при аналізі суспільних явищ минулого і сучасності, в реальних життєвих ситуаціях.

     Перед методикою навчання історії як наукою ставляться все нові завдання. Вони постійно конкретізуются і формуються в документах. 
 
 

Список  використаних джерел та літератури: 

     1. Вагин А.А. Методика преподавания истории в средней школе. – М., 1968.

     2. Гора П.В. Повышение эффективности обучения истории в средней школе. – М., 1988.

     3. Дайри Н.Г. О методических вариантах уроков истории. – М., 1958.

     4. Дайри Н.Г. Обучение истории в старших классах средней школы. – М., 1966.

     5. Дягтярюк М.І. Використання наочних посібників на уроках історії. – К., 1955.

     6. Лейбенгруб П.С. Дидактические требования к уроку истории в средней школе. – М., 1957.

     7. Методика преподавания истории в средней школе: Учеб. М54 пособие для студентов пед. ин-тов по спец. №2108 «История»/С. А. Ежова, И. М. Лебедева, А. В. Дружкова и др. – М.: Просвещение, 1986. – 272 с.

     8. Опыт преподавания истории в старших классах / Под ред. Р.Е.Кантора, С.С.Коваленко. – М., 1963.

     9. Методика навчання історії в школі / О.І. Пометун, Г.О. Фрейман. – К.: Генеза, 2009. – 302 с.

     10.Связь преподпвания истории с жизнью / Под ред. Н.Г.Дайри, А.Б.Мельникова. – М., 1962.

     11.Сидорова М.А. Самостоятельная работа учащихся по истории. – М., 1951.