Становлення і розвиток методики викладання історії в радянський період

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту 

Сумський  Державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка 
 

Кафедра методики викладання

суспільних  дисциплін 
 
 
 
 
 
 

Реферат

на тему:

«Становлення і розвиток методики викладання історії в радянський період» 
 
 
 
 
 

Виконала:

студентка 022 групи

історичного факультету

Шкарпенко В.П. 

Перевірила:

к.і.н., стар. викл.

Снагощенко  В.В. 
 
 
 

Суми 2011

Зміст 
 

Вступ……………………………………………………………………………. 3

1. Особливості  викладання історії і суспільствознавства  в 20-роки………...4

2. Формування  методики в період створення  програм і підручників для…..7

самостійного  викладання курсу історії в школі (30-40-і роки)

3. Розвиток методики  навчання історії в 50 – 80 -ті роки…………………....10

Висновок………………………………………………………………………...16

Список використаних джерел та літератури………………………………….17

 

Вступ 

     Після Жовтневої соціалістичної революції перед школою було поставлено нові цілі, які зажадали корінного перегляду всієї системи освіти і виховання. У Програмі партії, прийнятій на з'їзді ВКП (б), було записано, що необхідно школу із знаряддя класового господарства буржуазії перетворити на знаряддя повного знищення поділу суспільства на класи, для комуністичного переродження суспільства. На зміну дворянсько-буржуазним гімназіям, комерційним і реальним училищам та іншим навчальним закладам прийшла єдина трудова школа, яка широко відкрила двері дітям трудящих.

     Однак у перші роки Радянської влади на шляху розбудови освіти стояли великі труднощі. Основні сили партії і радянського народу були спрямовані на захист країни від інтервенції і внутрішньої контрреволюції. Народний комісаріат освіти майже не мав коштів і бази для видання навчальних посібників.

     Позначався гострий недолік освічених авторів підручників і вчителів. Не було ситуації, історичної літератури, а багато праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна не були ще опубліковані російською мовою

     Однією з нагальних завдань методики навчання історії є подолання існуючого розриву частини учнів між набутими знаннями та вміннями ними користуватися при аналізі суспільних явищ минулого і сучасного, в реальних життєвих ситуаціях.

     В умовах реалізації завдань реформи школи важливою проблемою методикою історії є важке виховання, економічна освіта. 
 
 
 
 
 

1. Особливості викладання історії і суспільствознавства в радянський період

     У 1920 році вийшла в світ книга М. Н. Покровського «Русская история в  самом сжатом очерке». Вона була високо оцінена В.І. Леніним.

     Провідним напрямком перебудови змісту і методів шкільного навчання був зв'язок навчання з життям. Історія повинна була допомогти підростаючому поколінню осмислити сучасність, поглибити розуміння політики Комуністичної політиці і Радянської держави. У боротьбі проти старої програми з історії з її тенденцією відвернути учнів від сучасності за рахунок скорочення вивчення більш ранніх періодів. Практично програма 1920 року по історії не була застосована в школі, так як на наступний рік історичний матеріал разом з політичною економікою і правом був введений в курс суспільствознавства.

     У 1923 році в середніх класах замість вивчення курсу історії Були введені так звані комплексні програми. На протязі кожного учбового року школярі вивчали одну з таких тем: «Село», «Місто» і т.п. В матеріал теми входили і окремі матеріали з історії тих об`єктів, які вивчалися. У старших класах замість комплексних програм вводився курс суспільствознавства, а до нього, у вигляді окремих елементів, входили і деякі історичні знання, переважно загального характеру або як приклади для ілюстрації загальних положень курсу суспільствознавства.

     В учбовому курсі центральне місце відводилось самостійній роботі учнів. Особливо чітко сформулював нову роль вчителя радянський методист Л.Жаворонков. На його думку вчитель не повинен бути викладачем, що подає учням знання в готовому вигляді. Він повинен виконувати роль організатора, а ще краще помічника учнів у їхній самостійній роботі з учбовим матеріалом.

     Широке  поширення отримав так званий “лабораторно-бригадний метод”. Отже, явно переоцінювались пізнавальні  можливості учнів, і недооцінювалась  роль вчителя на уроці.

     Зміна мети навчання, перебудова змісту і  процесу навчання поставили в порядок денний і вимогу зміни підручників. Їх місце зайняли робочі книги, в яких послідовне і систематизоване викладання учбового матеріалу було замінено матеріалами до окремих тем, для самостійного опрацювання його школярами. Найбільш послідовно цей підхід був реалізований у посібнику К.Введенського і Д.Предтечного “Робоча книга з історії” (1928 рік). Книга була призначена для організації роботи учнів на уроках за “лабораторно-бригадним методом”. Вона складалася з 30 завдань. В свою чергу кожне завдання складалось із установочної мети, набору першоджерел, висновку, питань для проведення підсумкової конференції з даного завдання, літератури для домашнього читання. Учні повинні були ознайомитися з цільовою установкою тими, опрацювати наведені в книзі джерела, написати відповіді на питання, поставлені до змісту матеріалу, потім вивчити невеликий заключний нарис і додатковий матеріал і висновки по темі. Після опрацювання теми проводилася конференція з доповідями учнів і заключним словом учителя. Для її підготовки в робочій книзі вказувалася література для домашнього читання.

     Замість терміну "методи викладання" з'явився термін "методи роботи". У зв'язку з новими методами роботи відкидаються урок як основна організаційна форма навчальних занять і твердий розклад.

     Серйозним недоліком в історичній освіті підростаючого покоління була відсутність системи історичних знань і як наслідок цього нерозуміння учнями розвитку історичного процесу. І все ж радянська школа 20 - х рр.. давала дітям незрівнянно ширший общестенно-політичний кругозір і загальний розвиток, ніж дореволюційна буржазная школа. Прагнення методистів зміцнити зв`язок школи з життям привело до широкого використання в учбовому процесі краєзнавчого матеріалу. Широке використання отримали суспільствознавчі екскурсії, походи по рідному краю. Це, в свою чергу сприяло створенню великої кількості краєзнавчих музеїв, посиленню турботи державних органів про збереження історичних пам`яток.

     Підводячи підсумки цій роботі слід вказати як на досягнення на активні форми роботи учнів в класі, встановлення зв`язків з сучасністю, широке використання краєзнавчого матеріалу. Разом з тим по суті були відкинуті всі більш-менш вагомі здобутки дореволюційної методики викладання, а особливо систематичне вивчення курсу історії. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Формування методики  в період створення  програм і підручників  для самостійного викладання

курсу історії в школі (30-40 рр.)

     Недоліки  історичної освіти особливо гостро дали про себе знати на початку 30 років, коли зросла потреба у високоосвічених членах суспільства. Це примусило правлячий режим переглянути відношення до викладання історії в школі. Так, у постанові “Про початкову і середню школу” від 25 серпня 1931 року і “Про учбові програми в початковій і середній школі” від 25 серпня 1932 року ЦК ВКП(б) рішуче засудив існуючу практику викладання суспільних дисциплін в школі. Але особливо важливе значення для розвитку методики викладання історії мала постанова РНК СРСР ЦК ВКП(б) від 15 травня 1934 року “Про викладання цивільної історії в школах СРСР”. Згіднл цієї постанови в школах вводилися курси вітчизняної і всесвітньої історії. Перед вчителями історії ставилося завдання викладати учбові курси в хронологічній послідовності, в живій і цікавій для учнів формі. У 3-4 класах вводилося вивчення короткого курсу історії СРСР, у 5-7 – історія стародавнього світу і середніх віків, у 8-10 класах вводилось паралельне вивчення історії СРСР та всесвітньої історії. Проте реалізація нової концепції викладання історії наштовхнулося на істотні перепони: були відсутні підручники, вчителі були підготовлені до нових форм роботи з учнями.

       В основу побудови системи знань був покладений принцип історико-хронологічної послідовності, встановлювалися курси вітчизняної і зарубіжної історії. Послідовність розташування історичного матеріалу повинна була відповідати наукової періодизації, що давало в цілому учням уявлення про процес розвитку людського суспільства. В основу розташування курсів по роках навчання був покладений лінійний принцип. Розташування в єдину лінію курсів історії економило навчальний час, підтримував інтерес до історії новизни навчального матеріалу. У місці з тим у запропонованій системі були дуже розтягнуті курси історії стародавнього світу та середніх віків.  

     Завдання  курсів - підвести учнів до наукового, матеріалістичного розуміння цивільної  історії, розкриваючи в сукупності економічні, соціально-політичні та культурні явища.

     У постанові містилося незбиране  методичне концепція викладання історії в школі. Воно повинно бути доступним, наочним і конкретним, на основі розбору і узагальнення історичних подій і явищ підводити учнів до розуміння історії. Викладання історії було направлено на підвищення якості освіти та ідейно-політичного виховання учнів.

     Приймаючи рішення про викладання історії, виникли такі причини: необхідність з метою успішного будівництва  соціалізму підняти рівень освіти та виховання підростаючого покоління. З 1935-1941 кількість годин на вивчення годин було збільшено з 14 до 25,5 на тиждень.

     Відсутність підручників ламало всю роботу на уроці. Вчителі Були вимушені диктувати тексти майже цілі уроки. Головним в роботі вчителя став підбір і написання текстів учбових матеріалів і диктування їх учням. Цяі проблема знайшла відображення у монографії Е.Бернадського “Методи викладання історії в старших класах” (1939 рік).

     У 1937 році було видано “Короткий курс історії СРСР” під ред. Профессора А.Шестакова, для 3-4 класів. У 1940 році вийшли з друку підручники з історії СРСР для 8-10 класів під редакцією С.Панкратової; підручник з історії стародавнього світу для 5-6 класів під ред. С.Мішуліна; середніх віків для 6-7 класів під ред.Д.Космінського; нової історії (перший період) для 8-го класу, написаний О.Ефімовим. У 1945 році в зв`язку з виходом з друку підручника з нової історії (другий період) під ред. Д.Хвостова і Р.Зубока школа отримала підручники по всім діючим в ній курсам історії.

     Всі підручники були забезпечені чорно-білими ілюстраціями та історичними картами-вкладишами, але в них були відсутні запитання, завдання, документи. Вони ще мало допомагали вчителю в організації самостійної роботи учнів, були перевантажені фактами, іменами, датами. 
 Але вихід у світ цих підручників значно полегшив роботу вчителя, бо раніше, при їх відсутності, слово вчителя було майже єдиним джерелом знань. У підручниках поряд з авторськими текстами тепер були документи, схеми, таблиці, ілюстрації, різноманітний довідковий матеріал.

     Зміст підручників відзначався багатством фактичного матеріалу. При їх створенні були враховані і надбання методичної думки дореволюційного періоду. Всі підручники були з ілюстраціями і мали відповідні історичні карти. Разом з тим підручники були перевантажені фактами, іменами, датами. Багато складних історичних понять включались в підручники без необхідних пояснень. Питання і завдання до тем, а також уривки історичних джерел були відсутні. Підручники відображали зміст історичних подій і явищ, але мало допомагали вчителю в роботі по розвитку учнів, сковували організацію самостійної роботи учнів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Розвиток методики навчання історії в 50 - 80 роки