Пріоритетні напрями соціальної політики

       Подолання кризи в економіці України  природно ставить у ранг стратегічних завдань соціальної політики питання  глибинної модернізації соціальної сфери, що пов’язане з перебудовою  політики доходів та реформуванням  системи оплати праці, подоланням існуючого нині штучного зниження вартості робочої сили, надмірного майнового розшарування населення, а також з удосконаленням механізмів визначення мінімальної заробітної плати, основу якої повинен складати прожитковий мінімум, зменшення податкового навантаження на фонд оплати праці й доходи громадян, запровадження стандартів погодинної оплати праці тощо [12]. 

      3. Політика у сфері соціального захисту громадян

      Важливим  напрямком соціальної політики є  створення всеохоплюючої системи  соціального захисту громадян [13]. Ця система є науково обґрунтованою низкою заходів з відповідними виконавцями, завдання яких полягає в тому, щоб захищати різні верстви населення, будь-якого громадянина від економічної та соціальної деградації внаслідок утрати або різкого зниження доходу, виробничої травми або професійного захворювання, хвороби, інвалідності, безробіття, утрати годувальника, народження дитини. Система соціального захисту має гарантувати працездатним громадянам рівні умови для підвищення добробуту за рахунок власної праці та ініціативи.

      Елементи соціального захисту населення почали виникати в Західній Європі та в США вже в другій половині ХІХ ст. Радикальні зміни в цьому процесі сталися після Другої світової війни під могутнім тиском робітничого й демократичного рухів. Нинішня ситуація характеризується тим, що механізм соціального захисту зараз діє (з різною ефективністю) в усіх розвинутих і в значній частині країн, що розвиваються. Зокрема, у США за рахунок усіх видів фінансування здійснюється 180 соціальних програм, а понад 40% американських сімей у 80-ті роки отримували допомогу за однією або кількома програмами [25].

      У недалекому минулому в колишньому СРСР та в ряді інших країн так званого  реального соціалізму була впроваджена  патерналістська модель соціального  захисту, з держбюджетним фінансуванням, бюрократичною системою розподілу фондів соціального забезпечення, невизнанням існування безробіття, що призводило до низької ефективності системи соціального захисту, неможливості її швидкого реформування. Реформування соціальної політики, що почалося у 80-ті роки на території колишнього СРСР та Східної Європи, не привело до радикальних змін у системі соціального захисту. І тільки на початку 90-х років в Україні та інших країнах СНД поступово почала формуватися цілком нова, по суті, система [16]. Її головні засади такі:

      1. Працездатний громадянин має  стати активним суб’єктом соціального  захисту, нести належну відповідальність  за свою соціальну захищеність  та захищеність своєї сім’ї.  З цією метою треба формувати  суспільну свідомість людей у напрямку подолання утриманських настроїв, апатії, завищених очікувань соціальної допомоги за рахунок держави. Інакше кажучи, наш власний добробут та добробут нашої сім’ї — це справа кожного з нас. Необхідно пояснити кожному громадянину України, що за нинішніх умов держава має обмежені можливості для його соціального захисту, а тому потрібно не покладатися на милість державних органів, а шукати можливості самостійного виходу з тяжкої економічної ситуації. Новий підхід дає можливість принципово інакше шукати вирішення сьогоднішніх гострих проблем соціального життя: держава бере на себе зобов’язання створити працездатним громадянам сприятливі умови для підвищення добробуту за рахунок власної праці, ініціативи, винахідливості, використання додаткових доходів (дивідендів на акції, відсотків за вкладами, зиску від вдало реалізованих приватизаційних чеків тощо).

      2. Важливою умовою соціального  захисту населення має стати  система загальнообов’язкових видів  соціального страхування, зокрема  на випадок хвороби, виходу на пенсію, можливої втрати роботи чи здоров’я внаслідок травми на виробництві тощо. Комплекс законопроектів про соціальне страхування сьогодні вже напрацьовано.

      Реформа системи соціального страхування має сприяти стабільності та злагоді в суспільстві, продовженню соціально-ринкових реформ в Україні і, безумовно, підвищенню рівня життя її громадян.

      Так, Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання» запровадив диференційовані страхові тарифи залежно від стану охорони праці на підприємстві. Це робить економічно невигідним для роботодавців порушення умов охорони праці, а також забезпечує стабільне фінансування витрат, пов’язаних із виплатою компенсацій працівникам у разі втрати працездатності, пенсій у зв’язку з інвалідністю та в разі смерті годувальника[3].

      3. Соціальний захист громадян здійснюється через багатоканальну модель фінансування, яка вже тривалий час існує на Заході. Матеріально-фінансовою базою соціального захисту поряд з відрахуваннями з державного бюджету можуть бути й позабюджетні надходження, кошти від приватизації федеральної та муніципальної власності. Передбачено збільшення асигнувань на захист населення з бюджету місцевих органів влади, підприємств, професійних спілок. Значно посилено роль благодійних асоціацій, організацій, різноманітних фондів милосердя, церкви, приватних благодійних внесків як національних, так і іноземних.

      4. Переваги в користуванні суспільними  фондами споживання мають бути надані насамперед непрацездатним і соціально уразливим групам населення, які потребують прямої матеріальної допомоги. З цією метою створюються спеціальні фонди й державно-суспільні органи для розподілу такої допомоги. Зокрема, в Україні створено державний фонд соціальної підтримки населення, функціонують місцеві фонди соціального захисту. Ті категорії населення, що мають дохід нижчий за прожитковий мінімум, хто не здатний працювати, самотній або хворий, стають об’єктами допомоги соціальних програм. На цю категорію населення поширюються такі пільги, як обслуговування на дому, магазини з більш низькими цінами, безплатні їдальні, допомога з фондів милосердя тощо.

      Особливого  соціального захисту потребують пенсіонери, інваліди, діти, ті, хто  не спроможний власною працею забезпечувати собі необхідні умови життя. Наявний рівень державних соціальних асигнувань, навіть попри всю його обмеженість, є таким, що за умови його раціонального використання можна отримати більш відчутні наслідки соціальної підтримки малозабезпечених громадян, ніж це є зараз.  

4. Політика у сфері соціальної підтримки непрацездатних та слабозабезпечених верств населення

       Одним з пріоритетних завдань реалізації соціальної політики в Україні на сучасному етапі є адресна підтримка соціально незахищених верств населення, основними складовими якої є забезпечення [9]:

       - по-перше, невідкладної реалізації погашення та недопущення в майбутньому заборгованості із заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат;

       - по-друге, поглиблення адресності державної соціальної допомоги через упорядкування на законодавчому рівні пільг, що надаються різним категоріям населення, наближення мінімального сукупного доходу до величини прожиткового мінімуму, на основі якого слід реформувати діючу нормативно-правову базу державних соціальних стандартів та соціального захисту населення;

       - по-третє, здійснення загальнодержавної та регіональних програм працевлаштування безробітних й зайнятості населення та професійної реабілітації й зайнятості інвалідів з метою залучення їх до активного життя;    

       - по-четверте, удосконалення й упорядкування механізмів надання субсидій на оплату житла, комунальних послуг, а також запровадження для окремих категорій громадян залежно від рівня їх доходів, субсидій на соціальні послуги, пов’язані із забезпеченням їхньої життєдіяльності;

       - по-п’яте, модернізації системи загальнообов’язкового державного соціального страхування, створення його сучасної законодавчої бази з метою суттєвого наближення до європейських стандартів;

       - по-шосте, удосконалення механізмів соціального захисту ветеранів війни, людей похилого віку, а також тих громадян, які постраждали від наслідків Чорнобильської катастрофи.

      У зв’язку із проведенням лібералізації  цін та валютного курсу виконавча  влада здійснює комплекс заходів з метою нагромадження необхідних фінансових ресурсів для здійснення відповідної допомоги по безробіттю, для збереження робочих місць у процесі роздержавлення та приватизації, стимулювання розвитку приватних підприємств та індивідуальної трудової діяльності, запровадження системи громадських робіт, фахової перепідготовки осіб, що втратили роботу.

      Водночас  реалізується спеціальна програма захисту  малозабезпечених багатодітних і неповних сімей, непрацюючих пенсіонерів, інвалідів. Запроваджується щомісячна індексація грошових виплат зазначеним категоріям населення відповідно до фактичних темпів інфляції.

      Передбачається, що в країні буде здійснено докорінну  перебудову житлової політики, перехід  до всебічного іпотечного кредитування будівництва та купівлі житла, становлення та розвитку ринку житла, послідовного нарощування житлового будівництва. Соціально незахищені верстви населення збережуть право на безкоштовне отримання житла з державного фонду, обсяги якого будуть розширюватися.

      У зв’язку з лібералізацією квартирної плати та комунальних платежів установлено відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням матеріального розшарування населення. Рівень дотацій встановлено такий, щоб реальна оплата житла не перевищувала 20 відсотків середньомісячного грошового доходу окремої сім’ї. Зрозуміло, що зі зростанням доходів населення дотації поступово зменшуватимуться.

      Увага місцевих органів самоврядування має зосереджуватись на ефективній реалізації принципу адресної соціальної допомоги, що здійснюватиметься на диференційній основі в грошовій та натуральній формах, у вигляді необхідної медичної допомоги, різного роду комунальних та побутових послуг, фінансових пільг. Держава запроваджуватиме моральні та фінансові стимули для утворення та розширення сфери діяльності територіальних фондів соціальної підтримки населення, розвитку благодійних організацій [27].

      Але в Україні існує проблема. Зараз  соціальними субвенціями держави, які реалізуються через численні дотації на житло, комунальні та транспортні  послуги, витрати на медичне обслуговування, на освіту, розвиток аграрного комплексу та інше, користується за принципом рівного доступу все населення — як бідне, так і багате. Таке становище потребує радикальних змін [9].

      Принципово  важливим напрямком соціальної роботи є вдосконалення системи пільг, які надаються окремим категоріям населення, поглиблення адресної соціальної допомоги з метою переходу до системи соціального захисту, зорієнтованої на сім’ю з урахуванням насамперед її матеріального стану. Як засвідчує досвід, обмежені фінансові ресурси мають бути спрямовані адресно — саме тим, хто найбільше потребує державної підтримки. Сьогодні не можна розпорошувати цільові кошти, намагаючись допомогти всім і таким чином реально не захищаючи найнужденніших.

      Кроки у цьому напрямку вже робились шляхом запровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям. Дальше реформування системи соціальної допомоги передбачає зосередження всіх видів виплат в органах соціального захисту населення, створення єдиного банку даних одержувачів допомоги, запровадження нових механізмів системи контролю за використанням бюджетних коштів.

      Такий підхід у здійсненні соціальної політики в Україні, безумовно, дає змогу локалізувати основні джерела соціального напруження в суспільстві і сприяє поліпшенню соціального захисту населення, підвищенню рівня його життя.

      Основна увага щодо захисту соціально  незахищеного населення зосереджувається на проведенні глибокої пенсійної реформи [19]. Як відомо, пенсійну реформу розпочато відповідно до Указу Президента від 13 квітня 1998 року «Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні». Необхідність її проведення зумовлена низьким рівнем та незначною диференціацією розмірів пенсій; несприятливими демографічними процесами, спричиненими постарінням населення; збільшенням кількості пенсіонерів у зв’язку з достроковим та пільговим виходом на пенсію, що об’єктивно збільшує навантаження на пенсійну систему; високим розміром пенсійних внесків та неадекватним їх впливом на розмір пенсій; значним зростанням несплати зборів до Пенсійного фонду.

      Усі ці чинники зумовили необхідність проведення глибокого реформування системи  пенсійного забезпечення через впровадження загальнообов’язкового державного та добровільного пенсійного страхування  і встановлення розмірів пенсій залежно від особистого трудового внеску [4].