План
- Біографічні
відомості
- Творчий доробок
- І.Вагилевич
і як історик
- Творчість
- Відомості
про творчість
- Цікавинки
- Джерела
Біографічні
відомості
Іван Вагилевич народився 2 вересня
1811 року в карпатському селі
Ясень (теперішній Рожнятівський
район Івано-Франківської області),
в сім`ї сільського пароха (священника).
Перші свої життєві науки малий Іван проходив
в цьому богомзабутому карпатському селі,
а наставником був його батько та місцева
громада. Згодом уже доля закинула
Івана до містечка Бучач, там він й закінчив
нормальну школу (початкова та початки
середньої освіти - за сьогоднішними
мірками). Згодом він поступив на науку
до Станиславівської гімназії, яку й успішно
закінчив в 1829 році.
З 1830 по 1839 роки Іван Вагилевич продовжив
свої науки у Львові в духовній семінарії.
Саме з тих пір почалося бурхливе суспільне
життя свя-щенникового сина. Він захоплювався
багатьма культурно-просвітницькими течіями
та тогочасними постатями (історичними
та культурними, яких на той час вистачалор
в Галичині, починаючи від легальних і
закінчуючи конспірологічними течіями).
Так уже з 1833 року Іван попав під вплив
Маркіяна Шашкевича, а відтак й потрапив
до числа "Руської трійці". Своїми
молодечими ідеями він став каталізатором
в кумпанії Якова Головацького, Маркіяна
Шашкевича та ще кількох однодумців, які
«ходили в народ», записували народні
пісні, оповіді, приказки та вислови.
Захоплені народною творчістю
та героїчним минулим українців
і перебуваючи під впливом творів
передових словянських діячів, «трійчани»
укладають першу рукописну збірку поезії
«Син Русі»(підготовлену в 1833 році) і поширювали
її серед своїх однодумців. У 1835 році «трійчани»
роблять спробу видати фольклорно-літературну
збірку «Зоря», в якій вони нама-галися
надрукувати народні пісні, твори членів
гурту, і матеріали, що засуджували гноблення
українців іноземцями і прославляли героїчну
боро-тьбу народу за своє визволення. Проте,
цензура заборонила її публікацію, а всіх
упорядників цієї збірки поліція взяла
під свій пильний нагляд.
Завдяки своїй діяльності на
культурно-просвітницькій ниві учасники
"руської трійці" стали цікавими
й для інших товариств та тогочасним літераторам.
Так Івану Вагилевичу вдалося познайомитися,
передусім через листування, з найбільш
прогресивними тогочасними особами, ученими-славістами
і фольклористами: П. Шафариком, М. Погодіним,
О. Бодянським, П. Лукашевичем, І. Срезневським
та іншими - від них він черпав новітні
теоретичні тенденції тих часів (що пізніше
зіграло злий жарт з Вагилевичем - ці постійно
різні новомодні течії і зчаста досить
протилежні - збивали його з пантелику
і він перебував під їх враженнями). Ці
знайомства спонукали Івана ще й над посиленою
працею над своєю самоосвітою, він пробував-шукав
себе в різних іпостасях - етнографії,
археології, мовознавстві та літературі
-і частину своїх проб він пробував представляти
в тогочасній періодиці. Нажаль, через
доволі прогресивні погляди та прихильність
до руського люду - лише дещиця з його творчості
попадала на очі читачам. Через ця суспільне
(мається на увазі - його вищий прошарок)
несприйняття - Іван разом зі своїми однодумцями
вирішили спробувати випустити окремішньо
свої доробки - та ще й на тій мові, яку
вони вважали за їм прийнятну, й пригноблену
цісарським режимом.
Захоплені відродженням української
культури, а саме, української-руської
мови "трійчани" в 1837 році видали
"Русалку Дністрову" - цей
програмний твір, який учинив
великого розголосу на східних
теренах цісарської Австрії. Ця книжечка,
"зіткана" з творів українською мовою
(яку в тогочасі називали руською чи мужицькою
мовою) була недопущена до друку на теренах
цісарщини, лише завдяки автономному (а
в деяких питаннях й опонуючому цісарям)
Угорському анклаві вдалося домовитися
й на світ вийшла перша офіційна книжечка
українською (тобто руською мовою). Вагилевич
у цій «Русалці Дністровій» опублікував
свої перші наукові розвідки та художні
твори, через що, як і інші члени «Руської
трійці», опинився під наглядом поліції
і після закінчення навчання, в 1838 році,
ще довгий час був безробітним.
Поголос про "мужитцький альманах"
був дуже суттєвим, як на той
час, і своїм виходом він,
як і словацька чи сербська
Матиці (такі ж національні літературні
твори ввипущні в той час
в межах австрійської імперії),
ставав начае передумовою тієї "весни
народів" що захопила була цісарську
імперію. Істотною ще й заслугою авторів
«Русалки Дністрової» стало нівелювання
як "багатоязичія" та староцерковного
москвофільського наріччя, натомість,
впроваджувало та акцентувало в Галичині
на живій народній мові, і тим самим, розпочинаючи
там нову українську літературу. Загалом,
можна вважати, що то був своєрідний маніфест
культурного відродження західноукраїнських
земель. Іваном Вагилевичем було написано
до "Русалки" теоретичну розвідку
щодо&nb «Народніх руських пісень» і
дві поеми -«Мадей» та «Жулин і калина»,
окрім того частину дослідників вважають,
що подані в альманаху анонімні тексти
колядок, ладккань та гагілок - також були
зібрані та оброблені Іваном та Вагилевичем
(ймовірна їх приналежність до пера яа
Вагилевича, так й Яна Головацького). Хоча
«Русалку Дністровую» цісарський уряд
таки заборонив і лише 250 із 1000 примірників
упорядники видання встигли продати чи
подарувати друзям, чи зберегти для себе
- решту тиражу було конфісковано. І незважаючи
на це, український люд перейнявся ідеями
та тим сподвижництвом і переписуючи від
руки, передавали ті текстівки з рук на
руки - поширюючи свою, тепер українську,
літератуну працю поміж собою.
Ці роки (1835-1844) були найпліднішими
для Вагилевича, в літературно-творчому
плані. Ним була створено кілька
етнографічних досліджень і найважливіший
його труд - «Граматика малоруської
мови в Галичині» (польською
мовою). Іван підгготував ще дослідницьку
працю «Розправи про мову південно-руську»
(яка виявилася таки неопублікованою),
де де він зробив спробу діалектологічного
поділу української мови на «київські»
і «галицькі» говірки. А ще, Вагилевич
збирав матеріали до українсько-німецько-латинського
словника, монографії про символіку в
слов’янських народних піснях та обробляв
багато інших мовно-фолькльорних матеріалів.
Лише людське лихо-горе спіткало Івана
Вагилевича призупинитися - в 1843 році трагедія:
неочікувана смерть натхненника "Руської
трійці" - Шашкевича. Ще рік-другий Іван
вдавався до етнографічно-літературних
спроб, але утримати сподвижників вже
не вдалося - "Руська трійця" розвалилася.
А згодом Іван потрnив в творчу кризу і,
лише, надання духовного сану (яке видали
аж по 7 рокам закінчення семінарії - затримували
через його громадську роботу та участь
в "Руській трійці") якимось чином
відволікло його. Вагилевич ще продовжував
дописувати в чеську та львівську періодику,
але натхнення розвіялось і дружньої поради-підтримки
побратима (Шашкевича) уже не було.
Отож, в 1846 році Іван Вагилевич
переселився до села Нестаничі
(тепер Радехівського р-ну Львівської
області), ставши парохом місцевої
греко-католицької громади. Але
енкргійний й творчий характер
Івана там був незатребуваний,
а душа його нуртувала дала.
Саме в ті часи, 1847 роком датується,
Вагилевич звертався до російського
уряду з проханням дати йому
посаду на кафедрі слов’янських
мов у Києві або Харкові,
але його прохання не задовольнили
(очевидячки, боячись його антикрекально-староцерковного
творчого сліду в "Русалці
Дністровій" та народницько-сподвижницької
діяльності в "Руській Трійці").
Можливо, це стало останньою краплею суспільного
нерозуміння та несприйняття Івана Вагилевича,
що спонукало того до розчарування в українському
тодішньому суспільстві-громаді. А Іван
таки шукав підтримки в своїх зачинаннях
(яку раніше йому надавав Шашкевич) - тому
все частіше йому ставалао "обридливо-стриножуючим"
душпастирство в маленькій сільській
громаді. Він потребував більших маштабів
- тому коли трапилася нагода попрацювати
у львівському виданню - Іван рішився на
кардинальні кроки - він в 1848 році полишив
(самочинно покинув) парафію. За такий
крок він був підданий громадському осуду
(в тогочасі, це ставало суттєвим чинником)
й позбавляло його певних майнових та
фінансових чинників, а його сім`я й так
в достатку не жила.
Так уж повелося, що завдяки
своїй творчій праці, та славі
зачинателя "Русалки", Іван Вагилевич
був відомим серд галичанського
кола інтелігенції, яке в своїй
більшості було польсько-гебрейським
й сповідувало, в більшості,
їх суспільні напрями та тогочасні
ідеї. І як наслідок, нестійка,
але творча натура Вагилевича
піддалась на їх умовляння й Іван, позбувшись
свого духовного побратима-натхненника
Шашкевича, подався "манівцями львів-ського
бомонду". Якщо на початках це були ідеї
москвофілів, то через відмову у викладанні
в Києві - він прихилився до полонізованої
частини львявської української громади
- тепер уже впроваджуючи ідеї спільного
уживання українців та поляків за польськими
мірками та духовно-суспільними звичками.
Та й полишення ним парафії було спровоковано
цією групою полонофілів, які наобіцяли
йому "золоті гори" та надали роботу
- редакторство в їх виданні "Дневник
руський". Ставши редактором газети
угруповання української шляхти "Руський
Собор" він, за деякий час сфор-мулював
на її шпальтах програмні засади "модерного
українського націоналізму". Та не довгим
був той період - після 9 номера газети
- вона припинила свою діяльність. Залишившись
без роботи та засобів для утримання сім’ї,
Вагилевич спробував навернутися до релігійних
основ, але Консисторія відмовилась дати
йому знову парафію, та ще й реакційне
духовенство загрожувало суворим покаранням
за непослушність. Перебиваючись дрібними
підзаробітками, Іван дотримався до 1951
року, коли йому вдалося влаштуватися
співробітником — помічником кустоса
(хранителя) музею Оссолінських у Львові.
Але на ті часи припав світський розгром
революціонерів-полоністів, який учинив
кардинал Михайло Левицький, і вже з тих
пір "Руського собору"и не існувало.
На додачу до того всього, Івана Вагилевича
- як найбільш відомого їх представника
- було поз-бавлено духовного сану, офіційно
- за самовільне залишення ним парафії
(хоча насправді були ще й додаткові чинники,
які брали початки ще з часів "Руської
трійці"). - не було. Такий різкий
випад духовенства спонукав енергійного
та відомого в окрузі діяча-літератора
до відповідних кроків, маючи релігійну
освіту та числено коло друзів (особливо
зі сторони лютеранів письменників Чехії)
- Іван Вагилевич рішився перейти на лютеранство,
яке набирало обертів на Галичині.
Такі непостійні світські релігійні
"перескакування" негативно відобразилися
на сприйнятті Івана Вагилевича
в колі інтелігенції краю і
він втратив підтримку своїх
покровителів — князя Лева
Сапіги та графа Маврикія Дідушицького.
Останній, який будучи куратором бібліотеки
Оссолінських (тепер — Львівська наукова
бібліотека ім. В.Стефаника НАН України),
наполіг на звільненні Вагилевича і той
пропрацював лише дев'ять місяців. З тих
пір поневіряння Вагилевича та його сім’ї
набули постійного явища. Позбавлений
постійної роботи, Вагилевич близько десяти
років підтримував нужденне життя своєї
сім’ї випадковими заробітками, заледве
зводячи кінці з кінцями, тяжко працюючи,
аби прогодувати дружину та дітей: він
був перекладачем української мови, друкував
статті в «Gazeta Lwó wska», коригував виступи
депутатів Галицького сейму, брав участь
у підготовці нового видання словника
польської мови Лінде. Поміж тим йому далися
кілька й творчих доробків - передусім
це були переклади поеми Яна Коллара «Дочка
Cлави», окремі твори «Краледворського
рукопису» В. Ганки та Й. Лінди; переклад
польською мовою — «Повісті минулих літ»
Лише зачинаючи з 60-х років
19 століття, Іван Вагилевич позбувся
складнощей життєвих колізій
- він одержав посаду міського
архіваріуса, на якій працював до самої
смерті. Та, саме, в 1862 році — він науковий
керівник упорядкування Львівського міського
(лонгерського) архіву, підготував до друку
близько 1200 документів з історії міста
Львова і Галичини. До того ж Іван Вагилевич
не полишав своїх наукових занять і плідно
співпрацював з Авґустом Бельовським
на ниві історичної науки, передусім джерелознавства.
Так Вагилевич взяв участь у виданні фундаментальних
видань «Akta grodzkie i zemskie» та «Monumenta Poloniae Historica».
Писав також власні праці, які мають зразкове
джерелознавче підґрунтя.
Через призму років і видається,
що нещасливий в особистому житті, загнаний,
як заєць хортами, цісарською адміністрацією,
збаламучений панеславістичними (москвофільськими)
мріями — Вагилевич розчарувався в руській-українській
громаді і забув благородні мрії молодого
віку свого. Але перейшовши до польського
табору (чи заради побавлення нужденності
чи свідомо-світоглядно це учинивши), але
і це не врятувало його від поневіряннь
аж до самої смерті, яка спіткала його
на 55 року життя. У Львові 10 травня 1866 року
помер Іван Вагилевич, похований на Личаківському
кладовищі (і незважаючи, що на полі №
5 стоїть гранітний обеліск із його іменем,
проте існують твердження, що ця могила
не автентична).
Дослідник
Мирослав Капій в грудні 1912 року
в рукописній праці “Іван Далібор
Вагилевич” повідомляє про такий
цікавий випадок з біографії
майбутнього вченого, коли він в
1822-1829 роках навчався в Станіславській
гімназії. За свідченням його біографа
А. Бельовського, який добре знав І. Вагилевича,
останній добре навчався і проявляв особливий
інтерес до історії, географії, етнографії.
Саме в гімназії він почав записувати
народні пісні, казки, повір’я, особливо
під час канікул, коли перебував у рідному
селі. В одному з листів І. Вагилевич пізніше
згадував, як він у 14 років пішки вночі
йшов зі Станіслава додому в гори на коляду,
щоб тільки встигнути на Різдвяні свята.
Іван
Франко так характеризує І. Вагилевича
під час його навчання у Львові: “Бачимо
молодого чоловіка, повного надій на будуще,
спеціально на наукову кар’єру. Він знайомий
з широким кругом інтелектуальних і привілейованих
людей, часто подорожує по краю, збирає
етнографічні, історичні та всякі інші
матеріали, носиться з науковими працями,
про які згадують і заграничні публікації
та товариства”.
Життєвий
шлях Івана Вагилевича, особливо через
урядові переслідування виходу в
світ “Русалки Дністрової”, складався
нелегко. Хоча І. Вагилевич був талановитий
і невсипущий у своїх трудах наукових,
та бідував гірко і не раз зі своєю сім’єю
голодував. Головною причиною його недолі
була не тільки “палка й упряма вдача,
але й суспільність, серед котрої він жив”.
Проте
молодий науковець з цього
приводу не сумував. Ось як він
висловлювався: “Де не можеш перескочити,
там підлізь, а йди дальше”.
Іван
Вагилевич був першим з українських
істориків, хто вніс корективи у
вивчення території бойків Карпатським
хребтом між верхів’ями річок Сяну
та Лімниці та підгірськими землями на
півночі, кордони яких, правда, вчений
конкретно не називає. В 1841 році Іван Вагилевич
став автором версії про походження етнічної
назви бойки, яку підтримували Яків Головацький,
О. Партицький, П.Шафарик.
Іван
Вагилевич лише в 1835 р. знайшов у
своєму рідному селі Ясень написане на
пергаменті Євангеліє, стародрук “Апостола”
в с. Крихітці біля Станіслава, а в Скиті
Манявському “у звалищі вепси знайшов
напис словенський на граніті – камені”.
Дослідник виявив також п’ять стародавніх
рукописів літописного характеру в книгосховищі
Святоюрського монастиря, які потрапили
сюди з Галича. Про ще одну знахідку І.
Вагилевич написав наукову розвідку в
1842 р. під назвою “Руська медаль”, де розповідається
про старовинну пам’ятку з зображенням
архангела Михаїла зі списом в руці; яку
знайшов селянин під час оранки в селі
Саджава, нині Богородчанського району
на Івано-Франківщині.