Соціально-психологічні функції явища довіри

Соціально-психологічні функції  явища довіри

 

 

 

У статті розглядаються основні  соціально-психологічні функції явища  довіри в контексті теоретичного аналізу вітчизняних і зарубіжних досліджень. Простежується вплив  кожної з цих функцій на життєдіяльність  людини, взаємодія і співвідношення функцій довіри. Окремо визначаються проблемні аспекти у проявах  негативних впливів на функції довіри.

 

Постановка проблеми

 

Аксіома: людина може стати  людиною лише в соціумі. Без спілкування  годі й уявити інтелектуальний, культурний, соціальний її розвиток. Люди, спілкуючись, зазвичай не помічають особливостей цього, на перший погляд, дуже простого психологічного комунікативного процесу.

 

Але: чому ми не спілкуємося  з будь-ким, кого зустрічаємо на своєму шляху? Чому не посвячуємо всіх без  винятку друзів у свої таємниці? Чому одні люди розповідають нам все, що з ними відбувається, а інші приховують?

 

Відповідь дає соціум: людині небезпечно відверто спілкуватися з  незнайомцями, бо вони можуть завдати  їй шкоди („Хтозна, які бджоли у них  в голові?”) А друзям не розповідаємо все, бо не всіх вважаємо справжніми друзями. Ми невпевнені у компетентності кожного  з них, у їх доброзичливості. А  хтось взагалі не вміє зберігати  таємницю. Одне слово, комусь довіряємо, а комусь - ні.

 

А як визначити, що ось цій  людині можна довіряти, а тій - ні? Хіба не буває помилок у виборі партнера з спілкування?

 

Соціологи і психологи  доходять висновку, що існує певна  когорта людей, яким притаманні особистісні  характеристики, що забезпечують довіру інших. До особливостей такого типу людей  належать: освіченість, приємний вираз  обличчя, охайність, хороша фізична  форма, оптимізм, чітка мова, добра  репутація, впевненість у собі, дотримання норм поведінки, прийнятих у товаристві [12]. Саме такий тип людей здатний  викликати довіру більшості співрозмовників.

 

Однак цю відповідь не можна  вважати повною. Уявіть лишень, що сталося  б з людством, якби всі ми довіряли лише описаному типові людей. Можна  було б знайомитися тільки з особами, котрі викликають довіру більшості. Але ж таких замало, лише кілька відсотків.

 

 

Якщо дотримуватися таких  міркувань, то виникає замкнуте коло. А звідси недалеко й до психопатії.

 

Як не дивно, але людина, прагнучи спілкування, змушена довіряти навіть незнайомим, і лише з часом  може перевірити правильність свого  вибору. Адже вона у своєму прагненні  до активності діє методом спроб  і помилок у прийнятті рішення  чи виборі стилю поведінки. І це відбувається завдяки лише прояву феномена довіри. Як відомо, саме довіра є фундаментальною  основою, а також надбудовою всіх соціальних відносин [14].

 

Об’єкт теоретичного дослідження: феномен довіри та його функції.

 

Предмет дослідження: вплив  соціально-психологічних функцій  довіри на взаємодію людини із зовнішнім  світом.

 

Мета дослідження: визначити  функції довіри і простежити їх вплив  на вибір стилю поведінки і  діяльності людини, а також визначити  їх вплив на процес соціалізації та адаптації людини до умов соціуму.

 

Актуальність дослідження  полягає у приверненні уваги  саме до психологічного феномена довіри та його функції як головної складової  адаптації людини до суспільства  і соціальних установ.

 

Результати теоретичного аналізу проблеми

 

Соціально-психологічні функції  феномена довіри у радянській психологічній  науці почали досліджувати досить пізно. До найпомітніших розвідок належать, як нашу думку, праці В. Сафонова (1981 р.) і Є. Хорошилової (1984 р.).

 

В. Сафонов найголовнішою  функцією довіри вважає обмін значимими  думками і почуттями на основі віри та довіри до партнера. При цьому  відбувається відповідне обособлення  цієї пари від інших людей. В якості ключових функцій довіри вчений виокремлює три: 1) функція психологічного розвантаження; 2) функція зворотного зв’язку в процесі самопізнання; 3) функція психологічного зближення і поглиблення взаємовідносин [12]. Є. Хорошилова головною соціально-психологічною функцією довіри вважає комунікативність. На її переконання, комунікативні процеси взаємодії людей неможливі без довіри, бо саме довірче спілкування є основою всіх можливих шляхів зближення людини з людиною [7].

 

Б. Ломов (1984 р.), вивчаючи соціально-психологічні функції довіри, виокремлює цілий  їх ряд, але всі вони стосуються процесу  міжособистісного довірчого спілкування  і зводяться до інформаційної  функції. В. Куніцина (1991 р.) дійшла висновку, що соціально-психологічна функція  довіри полягає у розвитку довірливості, а функція довірливості – це соціальне  научіння [5]. Т. Скрипкіна (1997 р.) головною функцією довіри вважає адаптаційну. Особливість  цього підходу полягає в тому, що автор пов’язує у єдине довіру до світу і довіру до себе, наполягає  на необхідності їх обов’язкової відповідності  і доводить, що перевага довіри до себе є показником слабкої адаптивності [13].

 

В соціально-психологічних  дослідженнях проблему функції довіри зачіпали, перш за все, при вивченні соціально-психологічного навіювання (В. Бехтерєв, Л. Гримак, В. Кравков, Г. Лозанов, К. Платонов) [14].

 

Проблема довіри як умова  виникнення дружби розглядалася І. Коном, В. Лосенком, Л. Гозманом, І. Полонським.

 

Міжособистісні прояви довіри та її функції вивчали М. Обозов, А. Хараш, В. Агеєв. Вони вважають, що довіра посідає значне місце саме у формуванні міжособистісних відносин, а також  наголошують на формуючій функції  довіри [10].

 

Аналіз праць з проблем  психології спілкування (Г. Андреєв, І. Васильєв, Л. Петровська, А. Сухов), психології міжособистісних відносин (А. Бодальова, Т. Гаврилов, А. Кроник, В. Лабунська, В. Мясищев, М. Обозов, А. Петровський, Ю. Спепкін, А. Хараш) дозволив нам побудувати модель соціально-психологічних функцій  феномена довіри, яка грунтується  на принципі співвідношення міри довіри, адресованої до себе та до конкретної іншої людини [9].

 

Проблему суб’єктності і  суб’єктивності в психіці і поведінці  людини, а також проблему впливу цих психологічних характеристик  на функції довіри досліджували Є. Абульханова-Славська, Є. Артем’єва, Б. Братусь, Ф. Василюк, В. Вілюнас, В. Зінченко, В. Мухіна, В. Петренко, А. Шмельов [1].

 

В. Зінченко, зокрема, вважає, що довіра може виконувати багато функцій, серед яких не останнє місце належить функції саморозвитку. Висновку, що довіра виконує функцію самовиховання, доходить Ф. Василюк. Він вважає, що самовиховання - це шлях до пізнання свого  внутрішнього світу, а також до його вдосконалення. Тісний зв’язок тут спостерігається між самовихованням і довірою до себе. Теоретичний аналіз засвідчив, що довіра до себе є здатністю самостійно визначати цілі.

 

В зарубіжних психологічних  дослідженнях проблема довіри та її соціально-психологічних  функцій в останні роки теж  посідає значне місце. Серед дослідників  цієї проблеми виділяється З. Ратайчак. У своїх працях він виокремлює дві соціально-психологічні функції  довіри: функцію імпульсу до соціального  контакту з іншими людьми і функцію  взаємовдосконалення та взаєморозвитку людини [11, с. 87 - 92].

 

Проблему соціально-психологічних  функцій довіри досліджували й інші зарубіжні вчені: М. Тош, Ж. Маклайн (1967 р.), Д. Сміт (1972 р.), К. Гіффін, Б. Р. Паттон (1974 р.), М. Вудкок, Д. Френсіс (1991 р.), П. Гіер (1992 р.) [16]. Найбільша кількість праць  з вивчення функцій довіри представлена в теоріях обміну (Г. Хоманс, А. Голднер, М. Уорсі, Г. Хан, К. Джифін, О. Тейлор). Ці дослідники зводили головну функцію  довіри до функції обміну інформацією [3, с. 77 - 83].

 

Існує й інший напрям досліджень, пов’язаний з вивченням саме соціальних функцій. З 1970-х років він став традиційним. Його представники (Р. Албанес, Д. Фліт, К. Кок, Б. Фрей, Д. Робин, Ч. Харпер, Д. Мессик) дійшли висновку, що головною функцією довіри є функція співробітництва.

 

Зарубіжні дослідники провели  й низку досліджень з спеціального питання – про взаємодовіру та її функції в житті людей (Д. Олкок, Д. Фокс, П. Гіер, Г. Марвел, Е. Амес, Т. Ямагіші) [17].

 

В ході економічного та інформаційного розвитку суспільства постало питання  про вивчення саме організаційних соціально-психологічних  функцій довіри та їх характеристик (Р. Морган, Ш. Хант, П. Коллок). Комунікативну  функцію довіри в межах „трансактного  аналізу” досліджували А. Барнланд, Д. Барло, Д. Саут, Х. Лелей, Т. Меклін [19]. Функцію  саморозкриття вивчали представники екзистенціально-гуманістичного напряму  психологічної науки (С. Джурард, А. Маслоу, К. Роджерс) [18].

 

На основі теоретичного аналізу  вітчизняних і зарубіжних досліджень феномена довіри та його особливостей визначаємо групу соціально-психологічних  функцій.

 

В цілому отримані дані дозволили  сформулювати основні соціально-психологічні функції, котрі виконує довіра в  життєдіяльності людини. Вони мають  більш фундаментальне, ніж уявлялося  спочатку, значення. Людина не може жити без довіри – без неї вона втрачає  зв’язок зі світом, що загрожує дуже негативними наслідками. Західні  психологи давно з’ясували, що довіра є „стрижневим елементом соціального  і психологічного благополуччя індивіда і суспільства” [2]. Отже, довіра є важливим соціально-психологічним явищем. Функції, які вона виконує, стосуються не тільки процесу взаємодії людей одне з одним, але і людства в цілому та окремих його частин.

 

По-перше, довіра є фундаментальною  умовою взаємодії людини зі світом, і в цій взаємодії полягає  її найголовніша функція. Двояка спрямованість  психіки людини вимагає наявність  довіри до світу (умова взаємодії  з ним) і довіри до себе (умова  активності особистості). Довіра до світу  завжди пов’язана з довірою до себе, інакше її бути не може. У випадку, коли довіра до світу і довіра до себе не взаємопов’язані, відбувається розпад системи „людина і світ” [14, с. 232]. З цього випливає, що головною соціально-психологічною функцією довіри є моделювання цілісності буття людини. Коли такого моделювання  немає, у людини починає виникати образ недовіри до світу, до оточення. Люди з базисною довірою до світу, попри те, що в дорослому віці зустрічаються з проявами підступності та обману, все ж зберігають позитивне  світосприйняття і здатні насолоджуватися  життям. Особи, котрі від народження мають комплекс базової недовіри до світу, постійно відчувають депресію, тривогу, страх, ворожість до оточення. Вони не довіряють знайомим, друзям, ворогам, близьким і далеким родичам, а часом і самим собі.

 

Якщо поглянути на ці дві  групи людей з точки зору соціалізації та адаптації до суспільних норм і  правил поведінки, то люди з базисною довірою до світу швидко і без  особливих ускладнень пройдуть цей  процес, а люди з базисною системою недовіри – навпаки. Саме останнім буде набагато складніше подолати процес соціалізації, а адаптація їх відбуватиметься  з ускладненнями і протиріччями (а може й взагалі не відбутися  або відбутися частково) [15].

 

По-друге, соціально-психологічні функції довіри пов’язані з тим, щоб встановлювати міру співставлення  своєї поведінки, прийнятого рішення, цілей і поставлених завдань  світові й самому собі. Відомо, що людина прагне гармонії зі світом і  самою собою. Але не все так  просто, як здається на перший погляд. Гармонія зі світом і самим собою  можлива лише за умови рівноваги  рівня довіри до себе і світу. Така ситуація існує лише при вже відомих, засвоєних людиною видах діяльності і поведінки. Вона не сприяє ні розвитку особистості, ні пізнанню й перетворенню світу. Співвідношення рівня довіри до світу і рівня довіри до себе має перебувати у стані рухомої  рівноваги. Ситуація нерівноваги виникає  тому, що людина постійно потрапляє  в нові для себе обставини, в яких вимоги і умови світу розходяться  з її власними інтересами, прагненнями  і можливостями. Саме в такій ситуації людині необхідно зробити вибір  – довіритися умовам, вимогам, які  висуває світ, а чи власним бажанням, потребам, інтересам, можливостям. Отримати рівновагу можна лише за умови  збільшення рівня довіри до світу  чи рівня довіри до себе. Прагнучи цього, людина може дотримуватися умов, котрі  висуває світ, або ж керуватися власними інтересами, потребами і  бажаннями; одне слово, виходити з власної  суб’єктності.

 

По-третє, соціально-психологічні функції довіри полягають в тому, щоб саме довіра допомагала стиранню граней між минулим, сьогоденням  і майбуттям. При співвідношенні часових проміжків життя особистості  і одночасному поєднанні їх створюється  відчуття часової цілісності. Відбувається це завдяки тому, що рівень довіри як до себе, так і до світу здебільш визначається минулим досвідом успіхів  і невдач, котрі людина враховує, здійснюючи свій вибір [18].

 

Особистість не може жити без  віри у правильність і здійсненність  вчинків, що прогнозуються чи плануються. Якщо проектоване майбутнє повністю відривається від власного досвіду, який допомагає оцінити можливості людини, то її цілі будуть лише ілюзією, а досягнення їх стане взагалі  неможливим.

 

Отже, можемо зробити висновок, що саме соціально-психологічні функції  довіри допомагають злиттю минулого, сьогодення і майбуття в єдиний, цілісний акт життєдіяльності, і  це вже само по собі важливо.

 

Основними соціально-психологічними функціями довіри (на підставі теоретичного дослідження) вважаємо такі.

 

1. Довіра, як соціально-психологічне  явище, є самостійним видом  настановлення-ставлення, сутність  якого полягає в наявності  у людини в кожний момент  життя відповідної міри довіри, адресованої собі і світові. 

 

2. Соціальні функції довіри  полягають у здатності допомогти  людині зробити висновок стосовно  ситуаційної значимості об’єкта  довіри та оцінити цей об’єкт  як безпечний для себе.

 

3. Адаптаційна функція  довіри полягає в тому, що людина  завжди прагне співвідносити  себе зі світом, тому при порушенні  співвідношення вона робить вибір:  або збільшити міру довіри  до світу, або збільшити міру  довіри до себе, чим і визначається  стратегія поведінки [4]. Співвідношення  рівня довіри до себе і рівня  довіри до світу – основа  вже засвоєних форм поведінки  і діяльності. Відповідно, збільшення  довіри до світу є основою  адаптивних форм поведінки. У  таких людей процес адаптації  відбуватиметься швидше й ефективніше,  ніж у тих, у кого збільшиться  рівень довіри до себе. Саме  останнім буде складніше пережити  процес адаптації – він може  затягнутися й відбуватися з  ускладненнями [6].

 

4. Комунікативна функція  довіри, оскільки кожному актові  людського спілкування завжди  притаманна відповідна кількість  (чи міра) довіри, без якої спілкування  буде лише транслюванням якогось  змісту; довіра є також ключовою  умовою формування позитивних  міжособистісних відносин. Якщо  поглянути на адаптаційну й  комунікативну функцію довіри, то  можна сказати, що саме ці  функції є ключовими в процесі  виховання і навчання [2]. Без комунікації  неможливе виховання і навчання; якщо не існуватиме комунікації  – людство загине, залишаться  лише людиноподібні створіння,  які не зможуть спілкуватися  і нагромаджувати соціально-історичний  досвід. Адже процес комунікації  вимагає активного пошуку осіб, яким можна довіритися. В ході  комунікації людина починає звикати  до кола осіб, з якими спілкується;  в результаті цього звикання  розпочинає працювати адаптаційна функція довіри, яка, у свою чергу, допомагає людині пристосуватися до оточення.