Психологічна допомога «важким» підліткам

Передбачається, що принцип  індивідуального підходу в роботі з дітьми й підлітками, що характеризуються різними формами девіантної поведінки, може бути реалізований, якщо враховувати  особливості психодинамічних властивостей індивіда, що багато в чому генетично  визначають формування його темпераменту й характеру. Достатньо ефективними, на наш погляд, можуть бути й засоби сугестивного впливу, що використовують елементи класичної педагогіки. Підлітковий вік характеризується високим сприйняттям навіювання. Цей факт робить підлітковий вік більш сприятливим для проведення сугестивного впливу або окремих сугестивних елементів.

У цілому, негативний сценарій вирішення вікових психосоціальних  криз призводить у підлітковому віці до зниженої самоповаги, характерної  для підлітків з девіантною поведінкою [5]. При цьому защемлена потреба в самоповазі призводить підлітка до пошуку виходу за механізмом гіперкомпенсації, виявляючись у вигляді девіантних форм поведінки.

Окремі компоненти тренінгу в нашій програмі об’єднуються в  ціле на основі єдиної моделі. Ця модель допомагає підліткам тренуватися одночасно як у площині поведінки, реальних дій, так і в когнітивній площині, використовуючи власний досвід, досвід інших людей (випадки з життя, літератури, засобів масової інформації) і досвід, який набувається у спілкуванні зі значущими дорослими.

Учасники групи, використовуючи сформульовані ними визначення впевненості  в собі, виробляють реалістичну концепцію, яка допомагає їм конструктивно  поводитися з самим собою і  своїм оточенням.

Результатом роботи можна  вважати ту впевнену поведінку, яка  не обмежує права партнерів по спілкуванню й спрямована на врахування підлітками бажань і відчуттів один одного. Голослівне самоствердження, при якому підлітки, безумовно, досягають здійснення своїх інтересів, пригнічуючи інтереси інших, не входить до цільової галузі нашого тренінгу. У ході тренінгу підкріплюється не досягнення кінцевої мети, а впевнена участь у ситуації, здатність до успішного спілкування в будь-який час і з будь-яким соціальним партнером. Саме на це й спрямовані позитивні настанови, що створюються у кожного з учасників тренінгу.

Попередній аналіз результатів  нашої роботи дозволяє зробити певні  висновки. При визначенні девіантності ми вважаємо більш коректним застосовувати  термін “підліток з передумовами формування девіантної поведінки”. Це дозволяє уникнути стигматів, переносів та узагальнень стосовно дітей підліткового віку.

Девіантна поведінка не є  стійким утворенням. На нашу думку, при визначенні девіантності слід застосовувати термін “девіантний” стосовно конкретного вчинку, а не особистості підлітка в цілому.

Недостатній інтелектуальний  розвиток сприяє виникненню напруженості, ворожості, агресивності, що стають передумовами прояву девіантних форм поведінки. Комплексний  фізичний та інтелектуальний розвиток підлітка дозволяє зняти стани ворожості, відчуженості, агресивності, тобто психологічну напругу, що сприяє проявам девіантної поведінки.

Порівняльний аналіз результатів  дослідження (pretest-posttest) за тестом Філліпса вказує на те, що більше піддаються корекційному впливові загальна шкільна тривожність (абсолютна розбіжність – 3,6) і фрустрація потреби досягнення успіху (абсолютна розбіжність – 2,8); найменш піддаються корекції проблеми та страхи у відносинах з учителями (абсолютна розбіжність – 0,5). Цей результат свідчить про те, що проблема формування стосунків учень – учитель потребує додаткового дослідження.

Наша робота передбачає подальший  пошук і ефективне застосування методів практичної психології, що дозволить через усвідомлення підлітками власних здібностей подолати передумови й негативні прояви, що сприяють формуванню та фіксації девіантної поведінки.

Результати нашого дослідження та розроблена тренінгова програма можуть бути використані в роботі вчителів, практичних психологів, соціальних педагогів і батьків, що не байдужі до виховання своїх дітей.

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Стан проблеми в психологічній науці.

 

Проблеми появи і перевиховання  педагогічно занедбаних дітей турбували  людей впродовж всієї історії  суспільства. В наш час усе  частіше використовуються такі терміни, якими позначають соціально дезадаптованих дітей - «важковиховувані», «педагогічно занедбані», «соціально занедбані», «схильні до правопорушень» - і традиційно пов'язують їх з кризовим підлітковим віком.

Багато вітчизняних учених розглядали питання про відхилення у поведінці: Д. Дриль, Л. Виготський, В. Бєхтерев, П. Бєльський, П. Блонський  та ін. Пізніше такі вчені-психологи, як М. Алемаксін, Б. Алмазов, М.Й.Боришевський, Л.С.Виготський, П.П.Блонський, О.П.Краковський, Д.О.Леонтьєв, Н.Ю.Максимова, І.О.Нєвський, В.М.Оржеховська, А.В.Петровський, Л.С.Славіна, В.О.Татенко, В.Е.Чудновський , С. Бєлічева, Г. Бочкарьова, А.Глоточкін, Л.Зюбін  досліджували цю проблематику, у педагогіці цим питанням займалися Р. Гуров, А. Кочетов, А. Мудрик, Т. Мальковська і ін.

Bчені стосовно неповнолітнього  з різного роду відхиленнями  в розвитку, що накладають своєрідний  відбиток на поведінку, використовують  терміни: “важкі діти” (К.Лебединська,  М.Райська, М.Раттер, Л.Славіна); “важкі  підлітки” (Л.Зюбін, В.Степанов, Д.Фельдштейн  та ін.), до категорії яких відносять  дітей з відхиленнями в моральному  розвитку, акцентуаціями характеру,  з порушеннями в афективно-вольовій  сфері, відхиленнями в поведінці;  “аномальні діти”, що мають  відхилення від того, що є типовим  або нормальним, але не включає  патологічний стан (Л.Пожар); “дезадаптивні  діти” (С.Бєлічева); “діти, що  живуть під спеціальною турботою”  (Л.Кошч); діти “групи ризику”  (І.Невський); “діти з порушеннями  в афективній сфері” (К.Лебединська,  М.Райська, Г.Грибанова, Л.Славіна). Однак названі терміни часто  несуть однобічну інформацію: побутову, клінічну, юридичну. Оскільки єдиної  практики вживання цих понять  немає, часом не ясно, до якої  категорії віднести дитину, що  має ті або інші відхилення  в поведінці (асоціальна, ненормативна, протиправна, злочинна поведінка) (Е.Іванов, Л.Шіпиціна, Г.Сафіна). На мій  погляд, більш правомірним є використання узагальнюючого терміна - “поведінка, що відхиляється від норми”, у будь-якому разі до тих пір, доки дитині не встановлено медичного діагнозу або не винесено юридичного вироку.

Досить часто про негативні  прояви поведінки говорять як про  спеціальний засіб, психологічний  захист, що розглядається в медичній психології, маючи на увазі тільки аномалії психічного розвитку.

Підлітковий вік - як кризова  стадія розвитку особистості, на думку  видатних психологів (З.Фрейд, А.Адлер, А.Рубінштейн, І.Кон), передбачає, що певний підліток важкий як для себе, так  і для інших.

Фізична нестабільність, риси характеру, що ускладнюють спілкування, емоційна незрілість, несприятливі мікро- й макросоціальні відносини - усе  це фактори ризику, наявність яких, безумовно, робить цей важкий вік  ще важчим.

Вивчаючи проблему “важких” підлітків психологи, висловлювали свої думки у працях присвячених  цій проблемі. Зокрема, Д.І. Фельдштейн писав - “Підлітковий вік - важкий період психічного розвитку; він важкий для  самого підлітка, він важкий і при  роботі з ним. Багато внутрішніх суперечностей  цього віку і суперечностей дитини із дорослими, батьками і вчителями, дуже гостро проявляється на даному етапі  виховання, опір підлітків вихованню  приводить до появи великої групи  “важких” підлітків.”

Особистість дитини є складною психофізіологічною системою. Оскільки вихованням дітей часто займаються непідготовлені люди, це призводить до помилок, навіть трагедій, у результаті чого з'являються «важкі», педагогічно  занедбані, важковиховувані діти.

Проблеми важковиховуваних дітей криється передусім у соціальній сфері. Ще англійський соціаліст-утопіст  Роберт Оуєн (1771-1858) стверджував, що асоціаційна, злочинна поведінка індивіда залежить не від нього, а від системи, в  якій він виховувався. “Знищіть обставини, які сприяють створенню злочинних  характерів, і злочинців більше не буде; замініть їх обставинами, які  розраховані на створення звичок порядку, регулярності, стриманості, праці, і людина буде володіти цими якостями”. Про проблему морального виховання  «важких» підлітків засуджених у  тій чи іншій мірі торкалися у  своїх працях відомі вчені. Але їх дослідження розкривають тільки певні аспекти морального виховання неповнолітніх засуджених: В.Кривуша досліджував питання військово-патріотичного виховання; Н.Дєєва вивчала залежність перспектив і цілей неповнолітніх від ступеня їх моральної занедбаності; Г.Потанін розглядав формування моральної спрямованості особистості неповнолітнього засудженого; І.Башкатов займався вивченням неформальних об'єднань неповнолітніх засуджених.

Уперше в науково-педагогічний ужиток поняття важкої у виховному  смислі дитини ввів на початку минулого століття В. П. Кащенко, який вважав, що у випадку виняткової, дефективної  дитини (це тогочасні синоніми поняття  дитини “важкої”) педагоги мають справу з аномаліями, зумовленими відхиленнями, що були викликані неправильним способом життя й виховання дитини, несприятливими умовами її соціального оточення на тлі первинно нормальної психосоматичної  конституції. Неправильності в поведінці, у стосунках з оточенням, у  сприйманні соціальної інформації можуть бути викликані надмірністю проявів  певної особливості організму або  якоюсь стороною особистості дитини як її характерологічним проявом.

Вчений Г. Фортунатов у  своїх дослідженнях показав, що важка  дитина - не "морально-дефективна", вона стає такою в результаті несприятливих  умов життя й виховання. Важка  дитина характеризується такими проявами в поведінці, як дратівливість, упертість, виникненням конфліктів у відносинах з товаришами, учителями. Учений надавав  велике значення оточуючому середовищу у формуванні характеру "важкого" підлітка. Але разом із тим відзначав, що характер дитини розвивається не стільки  під впливом самого по собі навколишнього  середовища, скільки під впливом  сформованих відносин дитини із середовищем. Зміст досліджень Г. Фортунатова  дає нам право стверджувати, що під важковиховуваністю автор, насамперед, розумів порушення відносин підлітка із середовищем перебування [22].

Досліджуючи психологічні умови  формування довіри до вчителів важковиховуваних учнів, С. Яковенко визначає важковиховуваність як прояв схованого або явного опору виховним впливам, порушення  встановлених у школі правил поведінки. На думку вченого, стосовно таких дітей потрібна певна корекційно-виховна робота, тобто не тільки звичайні виховні заходи, але й дії щодо перевиховання.

 

Розділ 4. Особливості психологічної допомоги «важким» підліткам

 

Психолого-педагогічну допомогу особистості, схильної до девіантної поведінки – «важкій» дитині, можна розглядати як комплекс соціально-психологічних і педагогічних заходів, що спрямовані на виявлення і виправлення умов, які сприяють проявам девіантної поведінки; створення передумов попередження відхилень у поведінці, зокрема, через пропаганду здорового способу життя; створення сприятливого соціально-психологічного клімату в мікросоціальному оточенні дитини; створення можливостей для самореалізації особистості у суспільстві тощо. Останнє, зокрема, передбачає організацію спеціальної роботи психолога з девіантами, спрямовану на:

- розхитування і руйнування  девіантних настанов, уявлень, мотивів,  стереотипів поведінки та формування  нових, позитивних;

- розвиток соціальної  активності, інтересу до себе  і оточуючих, сприяння у здобутті  певного статусу в позитивно  спрямованих угрупованнях;

- навчання навичкам саморегуляції,  співпраці, адекватному прояву  активності, вмінню здійснювати  правильний вибір форм поведінки;

- розвиток інтересу і  здатності до творчості;

- оптимізацію позитивного  досвіду, створення і закріплення  зразків позитивної поведінки.

Власне психологічна допомога особистості здійснюється за такими напрямами, як психологічна превенція (попередження, профілактика) і психологічна інтервенція (подолання, корекція, реабілітація).

Психодіагностика при  цьому є допоміжним засобом, що вирішує проміжні практичні завдання.

Загалом профілактично-корекційна робота спрямована на реалізацію таких функцій:

- виховну (поновлення  позитивних якостей, що переважали  до появи девіантної поведінки);

- компенсаторну (формування  прагнення компенсувати певні  соціальні недоліки, активізація  діяльності у тій сфері, де  особистість може досягти успіху, реалізувати потребу в самоствердженні);

- стимулюючу (активізація  позитивної суспільно корисної  діяльності через зацікавлене  емоційне ставлення до особистості);

- коригувальну (виправлення  негативних якостей особистості,  коригування мотивації, ціннісних  орієнтацій, атитюдів, поведінки);

- регулятивну (забезпечення  впливу учасників міжособистісної  взаємодії для зміни ступеня  участі особистості у груповій  діяльності з поступовим переходом  до саморегуляції і самоконтролю). При цьому можна виділити такі  етапи профілактично-корекційної  роботи: формулювання проблеми, висування  гіпотези про причини девіацій, діагностичний етап для перевірки  і уточнення гіпотези, вибір адекватних  методів і технологій надання  психологічної допомоги особистості,  складання програми та її реалізація, контроль за ходом реалізації  програми і, за необхідності, внесення  до неї коректив.

 

Виділяють декілька підходів до надання психологічної допомоги особистості в профілактиці і  корекції девіантної поведінки відповідно до напряму психологічної науки. Так, зокрема, гештальтпсихологія і  тілесно-орієнтована терапія спрямовані, насамперед, на подолання "внутрішнього розколу" між тілесним і духовним, формування почуття довіри поняттям "тут" і "тепер". Екзистенціальний підхід передбачає сприяння особистості  у переосмисленні екзистенціальної ізоляції, підкресленні цінності й  розмаїття світу, створенні привабливої  життєвої перспективи, осмисленні сенсу  життя. Поведінкова психологія розглядає  способи встановлення адекватних контактів  з іншими людьми через навчання відповідним  засобам соціальної поведінки, зокрема, через тренування входу до певної ролі і виходу з неї тощо, детальне відпрацювання поведінкових реакцій. Інтеракціоністський підхід фокусується  на прагненні людини поділити своє життя з іншими у пошуках вирішення  соціальних ситуацій через гру певних ролей, забезпечення гнучкості їх меж за допомогою інших людей. У вітчизняній психолого-педагогічній науці відомі давні традиції профілактики і корекції девіантної поведінки через створення спеціального розвивально-виховного середовища (А. Макаренко, Т. Шацький та ін.).