Психологічні орієнтири в консультуванні дисморфофобії та дисморфоманії

Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка

Факультет психології

 

 

 

 

 

 

 

 

Психологічні орієнтири  в консультуванні дисморфофобії та дисморфоманії               

                

               

                                  

 

        

           

Виконала

Студентка 1 групи, ІV курсу

                           Харламова Юлія Володимирівна

 

 

 

Київ – 2012

Вступ

Дисморфофобія виражається у появі хворобливих думок (нав’язливого, занадто цінного та маячного характеру) про наявність будь якого уявного або переоціненого фізичного недоліку. Це найбільш часто стосується видимих частин тіла: форми або розміру носу, лоба, щік, вух, губ, пальців рук, будови ніг та інше.

Виникають такі переживання  частіше за все раптово, у ситуації, де підліток стає об’єктом несприятливої уваги оточуючих чи невтішного зауваження у свою адресу, коли його назвали «товстим», «шпалою», тощо. У деяких випадках провокуючого поштовху можна і не виявити, і переживання визрівають поступово чи з’являються раптово, як осяяння.

Найчастіше страждають діти у підлітковому та юнацькому віці: у хлопців це пов’язано із затриманим фізичним розвитком,а у дівчат із прискореним статевим дозріванням.

Дисморфофобічний синдром може зустрічатись у підлітків як минуще вікове явище, характеризується нав’язливим страхом невротичного характеру.

Дисморфоманічний синдром спостерігається при своєрідному психічному розладі, при мляво поточній шизофренії та у проградієнтній шизофренії. Характеризується великою стійкістю, не піддається ніякій корекції зі сторони.

Актуальність даної роботи пов’язана із стійким зростанням проблеми дисморфофоібї та дисморфоманії у підлітків та юнаків. Значимим є те, що багато людей із цими розладами не звертаються за професійною допомогою. Важливо знати та пам’ятати, що проблеми даного характеру можуть стати причинами соціальної дезадаптації особистості, мають у своєму складі тенденції до суіцидальних намірів, можливості нашкодити самому собі засобами самолікування та самокорекції. Тому здається дуже важливим інформувати людей про можливі наслідки виникнення таких проблем задля успішного вилікування особистості.

 

 

 

Дисморфофобія та дисморфоманія

Дана форма психічних  розладів, яка властива у більшості  спостережень підлітковому та юнацькому  віку, виражається у появі хворобливих  думок (нав’язливого, занадто цінного та маячного (марення) характеру) про наявність будь якого уявного або переоціненого фізичного недоліку. Це найбільш часто стосується видимих частин тіла: форми або розміру носу, лоба., щік, вух, губ, пальців рук, будови ніг та інше. Нерідко ці хворобливі думки стосуються форми та розмірів статевих органів, що особливо характерно для підлітків чоловічої статі, чи розмірів грудей, талії, живота, стегон – для підлітків жіночої статі.

До кола дисморфофобічних або дисморфоманічних розладів багато авторів також відносять хворобливі думки про те, що хворий постійно розповсюджує неприємні запахи, найбільш часто –запах кишкових газів. Рідше зустрічаються патологічні думки про розповсюдження неприємних запахів іншого характеру (запах з роту, запах поту, геніталій).

 

Історичний  огляд становлення проблеми

Вперше цю патологію описав італійський психіатр Е.Морселлі (1886), назвавши її страхом «бути зміненим» або дисморфофобією. Вважаючи дисморфофобію особливим видом нозофобії, Морселлі нозологічно відносив її до так званої рудиментарної параної.

Пізніше подібні розлади  описувались рядом авторів (Бехтерєв В.М. (1899, 1905), Суханов С.А. (1905), Хартенберг П. (1904), Джанет П. (1910), Краопелін Е. (1915), як «страх чужого погляду», «неможливість виносити чужий погляд», «сором стосовно свого тіла», «гомілофобія». Одначе, описуючи розлади, які за своєю сутність дуже схожі на дисморфофобію, автори про сам термін або взагалі не згадують, або зупинялись на його характеристиці дуже коротко. Виключенням являється стаття Осіпова М.Є. (1912), який докладно описав хвору на дисморфофобію, яку він відносив до «дегенеративної психопатії».

Особлива зацікавленість до хворобливих ідей фізичного недоліку з’явилась у другій половині ХХ ст., у з’язку з вивченням впливу вікового періоду на клініку захворювання, розвитком дитячої та підліткової психіатрії, а також успіхами такої далекої, як здавалося б від психіатрії дисципліни, як пластична хірургія. Як показала практика цього розділу хірургії, саме до спеціалістів даного профілю хворі з хворобливою переконаністю у наявності будь якого фізичного недоліку звертаються найбільш часто.

Подальший детальний  опис клініки дисморфофобічних розладів, їх феноменологічної характеристики і  обговорення їх нозологічної приналежності все більш часто викликало незадоволеність саме терміном «дисморфофобія», оскільки пацієнти, які потребували уваги психіатрів, виявляли не нав’язливі ідеї у формі фобій, а надцінні або маячні ідеї. Вказано, що при так званій дисморфофобії ніяких проявів страху немає; що тут не «банальна фобія», а переконання, що дисморфофобія по своїй суті – це «психоз потворності». Ніколаєв Ю.С. (1949), спостерігаючи переважно хворих з хворобливою переконаністю у розповсюдженні неприємних запахів, визначав дисморфофобію як «своєрідний маячний синдром фізичного недоліку, неприємного для оточуючих».

Враховуючи частіше  за все незвичайно стійкий характер ідеї фізичного недоліку і дуже активне  прагнення хворих з таким переконанням до корекції свого «дефекту» будь якими способами, було запропоновано також таке визначення як «дисморфоманія» (Коркіна М.В., 1965), що більш адекватно і точно відображає природу розладу.

Отже,

Дисморфофобія – нав’язливий страх невротичного характеру (тобто такий, який виникає на непсихотичному рівні, з відсутністю грубих змін психічної діяльності), пов'язаний з начебто наявним тим чи іншим фізичним недоліком. Цей страх, що стосується начебто неправильної або потворної будови тієї чи іншої частини тіла, зазвичай супроводжується критичним відношенням до своїх переживань. Рудиментарна дисморфофобія може бути і у здорових підлітків як тимчасове, минуще явище.

Дисморфоманія – хвороблива (психотичного рівня, частіше за все у вигляді надцінної або маячної ідеї) переконаність у наявності будь якого уявного або занадто переоціненого фізичного недоліку. Дисморфоманія зазвичай характеризується великою стійкістю, не піддається ніякій корекції зі сторони. При ній немає ніякого критичного відношення до свого переживання. Дисморфоманія зазвичай проявляється у вигляді характерної тріади: 1) надцінна ідея або марення власного фізичного недоліку; 2) пригнічений настрій, можлива важко депресія з вираженими суїцидальними намірами та тенденціями; 3) ідеями відношення, переважно надцінного та маячного характеру, пов’язаними із вказаним недоліком.

При патологічній переконаності  у розповсюдженні неприємних запахів, крім згаданої тріади, можуть виникати нюхові галюцинації, частіше за все  – кататимно-психогеного характеру, а також локальні сенестопатії.

 

Таким чином, в основі дисморфофобії та дисморфоманії можуть лежати дійсні, але незначні дефекти, які не створюють несприятливого відношення у оточуючих. Значення цих недоліків занадто перебільшується. У інших випадках ці дефекти цілком являються уявними.

Виникають такі переживання частіше за все раптово, у ситуації, де підліток стає об’єктом несприятливої уваги оточуючих чи невтішного зауваження у свою адресу, коли його назвали «товстим», «шпалою», тощо. У деяких випадках провокуючого поштовху можна і не виявити, і переживання визрівають поступово чи з’являються раптово, як осяяння.

Дисморфофобічний синдром може зустрічатись у підлітків як минуще вікове явище.

Дисморфоманічний синдром спостерігається при своєрідному психічному розладі, при мляво поточній шизофренії та у проградієнтній шизофренії.

 

Найчастіші  локалізації «дефектів»:

· Шкіра (73 %) · Волосся (56 %) · Ніс (37 %) · Вага (22 %) · Живіт (22 %) · Груди (21 %) · Очі (20 %) · Стегна (20 %) · Зуби (20 %) · Ноги (у цілому) (18 %) · Будова тіла/Структура кісток (16 %) · Потворне обличчя (14 %) · Розмір/форма обличчя (12 %) · Вуста (12 %) · Сідниці (12 %) · Підборіддя (11 %) · Брови (11 %) · Вуха (9 %) · Рука/зап'ясток (9 %)

· Талія (9 %) · Геніталії (8 %) · Вилиці (8 %) · Ікри (8 %) · Зріст (7 %) · Форма/розмір голови (6 %) · Лоб (6 %) · Ступні ніг (6 %) · Кисті рук (6 %) · Щелепа (6 %) · Рот (6 %) · Спина (6 %) · Пальці (5 %) · Шия (5 %) · Плечі (3 %) · Коліна (3 %) · Пальці ніг (3 %) · Щиколотки (2 %) · Мускулатура обличчя (1 %)

 

Досить часто  зустрічаються пацієнти, у яких «дефекти» знаходились у декількох місцях одразу.

 

Види дисморфофобій  та дисморфоманій:

Транзиторні реактивні  підліткові дисморфофобії. Подібні переживання були описані ще Чарльзом Дарвіном. Ламкий голос, вкрите юнацькими вуграми обличчя, нескладна фігура у період інтенсивного росту, - це все створює хороші умови для розвитку дисморфофобії. У строгому сенсі слова – це не нав’язливості, не невротичні фобії: підлітка обтяжує не сама нав’язлива думка, а перебільшений за значенням недолік зовнішності. Відношення до цих переживань спочатку зовсім не критичне.

Однак є суттєва відмінність  транзиторної дисморфофобії: по-перше, вона постійно не впливає на всю  поведінку підлітка. Так, наприклад, хлопець із обличчям, покритим юнацькими  вуграми, соромиться суспільства дівчат, але вільно почуває себе у компанії хлопців. Дуже худий підліток уникає пляжів, басейнів, не ходить на заняття фізкультурою, аби не роздягатись, але в інших місцях забуває про свою «проблему». По-друге, такі дисморфофобії піддаються психотерапії, а із віком взагалі згладжуються.

Таким чином, транзиторні дисморфофобії  мають реактивний генез і цілком сприятливий прогноз. Саме тому їх можна  розглядати як транзиторні непсихотичні реактивні порушення підліткового віку. З психопатологічної точки  зору вони відповідають так званим «домінуючим» ідеям.

Ендореактивна підліткова дисморфоманія. Зустрічаються випадки, коли переживання з приводу незначних або уявних фізичних недоліків існують у якості украй стійкого «моносимптому». Їх прийнято оцінювати як реактивні стани підліткового віку або як «сенситивне марення».

За змістом такі дисморфоманії  не відрізняються від транзиторний дисморфофобій, але їм притаманна пристрасна віра, яка не піддається ніяким переконанням , про наявність у себе дефекту – вкрай перебільшеного або уявного. Ця переконаність може досягати ступеня справжнього паранойяльного марення.

Дисморфоманії цілком оволодівають хворим, стають головним переживанням у житті, первинним регулятором поведінки. Вони затьмарюють усе інше: хвилювання за близьких, плани на майбутнє, попередні захоплення, перетворюють підлітка у замкненого, зайнятого самим собою, асоціального, злого та роздратованого суб’єкта. Все це призводить до втрати працездатності та соціальної дезадаптації. До дисморфоманій іноді можуть приєднатись ідеї відношення, однак вони цілком бувають пов’язані із уявним дефектом («усі дивляться», «переглядаються»). Пригнічений настрій самими підлітками пов’язується з дисморфоманійними переживаннями.

Дисморфоманія нерідко дисимілюються наряду з впертим прагненням до корекції уявного або перебільшеного фізичного недоліку. Ця корекція виражається у звернені до спеціалістів різного профілю (перш за все, до хірургів) із проханням «прибрати зайвий жир», «переробити ніс», «збільшити зріст». Нерідко можлива і так звана самокорекція, особливо наявна для переконання про «зайву повноту» окремих частин тіла. У цих хворих корекція виражається у спробах зменшити масу тіла шляхом цілеспрямованого голодування, викликання штучної блювоти, прийому великих доз послаблюючих засобів. Прагнення до так званої самокорекції може призвести до тяжкого самокалічення (хворі підрізають занадто довгий, на їх думку, ніс, висмикують собі зуби через їх потворність, тощо).

Для своєчасного встановлення наявності  синдрому дисморфоманії має значення виявлення деяких його об’єктивних показників. До них відносяться перш за все «симптом дзеркала» та «симптом фотографії».

«Симптом дзеркала» (Абелі П.) виражається у постійному прагненні хворих розглядати своє відображення з ціллю, по-перше, підшукати найбільш вдалу, на їх думку, позу, вираз обличчя, ходу, щоб по можливості приховати уявний недолік або зробити його менш помітним. Інколи хворі детально вивчають свою зовнішність ще для того, щоб краще усвідомити, яка саме корекція їм потрібна і як краще її здійснити. У силу схильності до дисимуляції хворі часто намагаються розглядати себе у дзеркалі приховано від оточуючих, у той час, коли, як вони думають, на них ніхто не дивиться.

«Симптом фотографії» (Коркіна М.В. 1973) спостерігається у багатьох хворих з дисморфоманійними переживаннями – вони категорично відмовляються фотографуватись, навіть задля отримання документів. Істинним мотивом такої поведінки є переконання, що фотографування «увіковічить» потворність, «у статичному вигляді дефект помітно більше», «на фотографії обличчя не закриєш».

Прогноз у таких випадках менш сприятливий, ніж при транзиторний дисморфофобіях. Повного видужання часто не наступає. Однак після підліткового віку хворі призвичаюються приховувати свої хворобливі переживання від оточуючих настільки. Що ці переживання майже не впливають на їх поведінку (компенсаторна дисимуляція) або піклування про свою зовнішність поступово втрачає актуальність (дезактуалізація дисморфоманії).

Чисто реактивний генез  у таких випадках маловірогідний, тому їх не відносять до «затяжних  реактивних станів». Не меншу роль у  їх розвитку грають певні ендогенні  передумови, однією з яких є сенситивна акцентуація характеру.

Дисморфоманія при мляво поточній та проградієнтній шизофренії. При неврозоподібній мляво поточній шизофренії дисморфоманійний синдром зустрічається доволі часто.