Психічний стан людини

ЗМІСТ

 

 

 

Вступ

 

За останні роки в  психології приділялася велика увага вивченню деяких яскраво виражених психічних станів: стресу, неспокою або тривоги, ригідності (схильності до персеверації) і, нарешті, фрустрації.

Правда, зарубіжні дослідники по відношенню до цих явищ часто уникають термінів «стану», але фактично йдеться саме про стани, які за певних умов на деякий час відкладають відбиток на все психічне життя або, якщо говорити на мові біології, є цілісними реакціями організму в його активному пристосуванні до середовища.

Психічний стан - Сукупність ознак психічної діяльності, що характеризують її стан зараз; 2) у психіатрії - сукупність ознак психічного розладу, що виявляються під час даного дослідження.

 

1. Психічний стан людини

 

Психічний стан - це своєрідність психічної діяльності, обумовлена її змістом і ставленням людини до цього змісту.

Психічні стани є  стійкою інтеграцією всіх психічних  проявів людини при певній його взаємодії  з дійсністю. Психічні стани виявляються  в загальній організованості  психіки.

Психічний стан - це загальний функціональний рівень психічної активності в залежності від умов діяльності людини і її особистісних особливостей.

Психічні стани можуть бути короткочасними, ситуативними і  стійкими, особистісними.

Усі психічні стани підрозділяються  на чотири види:

1. Мотиваційні (бажання, прагнення, інтереси, потяги, пристрасті).

2. Емоційні (емоційний  тон відчуттів, емоційний відгук  на явища дійсності, настрій,  конфліктні емоційні стани - стрес,  афект, фрустрація).

3. Вольові стани - ініціативності, цілеспрямованості, рішучості, наполегливості (їхня класифікація пов'язана зі структурою складної вольової дії).

4. Стани різних рівнів  організованості свідомості (вони  виявляються в різних рівнях  уважності).

По своєму динамічному  характеру психічний стан займає проміжне положення між процесами і властивостями. "Між процесами і станами, з одного боку, і між станами і властивостями особи, з іншою, існують складні діалектичні взаємозв'язки. Відомо, що психічні процеси (наприклад, увага, емоції і ін.) в певних умовах можуть розглядатися як стани, а стани, що часто повторюються, сприяють розвитку відповідних властивостей особи".

Згідно В. Далю стан розуміється  як "положення, в якому хто або  що полягає, знаходиться, є; відносини предмету".

Виходячи з цього, а  також з положення В.А. Ганзена про те, що людина "проте в кожен момент часу знаходиться в одному-єдиному актуальному психічному стані", можна визначити психічний стан як часовий зріз психіки людини, що відображає загальні особливості статики і динаміки психічного життя в даний момент.

Це визначення декілька розходиться із звичкою деяких учених говорити про це в іншому смислі, коли деяка сукупність особливостей психічного життя характеризується стійкістю, інваріантністю, реактивністю. Прикладом такого підходу може служити наступне: ":психічний стан особи характеризується єдністю його динамічних і інваріантних характеристик. Зберігаючи деяку однорідність своїх характеристик впродовж якого-небудь тимчасового періоду, тобто тимчасову свою стабільність, психічний стан разом з тим в межах цих характеристик мінливо по силі, глибині, напруженості, переходить з однієї фази в іншу".

На необхідність залучення  категорії психічного стану для розуміння властивостей указує А.О. Прохоров [132], Льовітов Н.Д.: "Щоб зрозуміти рису вдачі, треба спочатку її точно описати, проаналізувати і пояснити як тимчасовий стан. Тільки після такого дослідження можна ставити питання про умови закріплення даного стану, його стійкість в структурі характеру", а також Пуні А.Ц.: "стан: можна представити як урівноважену, відносно стійку систему особових характеристик спортсменів, на тлі яких розгортається динаміка психічних процесів". Вказівка на те, що психічні властивості є лише статистична міра прояву психічного стану, є і у А.Г. Ковальова: "Психічні стани нерідко стають типовими для даної особи, характерними для даної людини. У типових для даної людини станах знаходять свій вираз психічні властивості особи". Вплив знову-таки типових станів на якості особи можна знайти у А.О. Прохорова. Перов А.К. вважає, що якщо психічний процес і стан мають істотне значення для людини, то вони зрештою перетворюються на стійкі його ознаки.

Про вплив негативних емоційних станів на формування негативних рис вдачі на прикладі неврозів повідомив В.Н. Мясищев.

Є також експериментальні дані про зв'язок психічного стану і властивостей.

Так в мовиться про  вплив психічного стану на формування такого ПВК як "педагогічний такт". У повідомляється про формування під впливом хронічної втоми, тривожності, нейротизму і інтроверсії. Показана залежність від властивостей нервової системи появи при монотонній роботі або стану монотонії, або психічного пересичення. Про вплив на формування психічного стану з боку властивостей показав Б.Д. Лиськов на прикладі стану афекту, який характеризується найбільшою інтенсивністю у флегматиків, інтровертів і осіб з низьким нейротизмом.

Не будучи придбаними, природжені властивості також знаходять  свій прояв в психічному стані, можуть ними компенсуватися, або розвиватися.

Сучасний розвиток науки  все більш призводить до того, що незмінного у фенотипі стає менше і менше. Тим більше приводів сумніватися в коректності операції поняттями властивостей там, де їх можна замінити поняттями психічного стану.

 

2. Вміння керувати собою. Саморегуляція людини

 

Отже, діяльність складається з ряду дій відносно завершених елементів діяльності, спрямованих  на досягнення  проміжної усвідомлюваної мети. Дії можуть бути як зовнішніми, що виконуються за допомогою рухового апарату і органів чуття, так і внутрішніми, що виконуються в розумі. Під метою розуміють образ кінцевого результату діяльності. Багато дій людини з часом стають автоматичними, вони звуться звичками. Звички бувають корисними (акуратність, організованість) і шкідливими (куріння, вживання алкоголю, наркотиків). Якщо людина вміє керувати звичками, вона може керувати своєю поведінкою. Позбавлення від шкідливих звичок вимагає від людини певних вольових зусиль та виконання ряду правил:

1. Сформулювати для  себе тверде і безповоротне  рішення — діяти у накреслених  напрямах. Прийняте рішення сформулює в головному мозку необхідний енергетичний центр, який буде забезпечувати наступну діяльність по реалізації рішення.

2. Уникати умов, у яких  проявляються старі звички. Створити  сприятливі умови для формування  нових, позитивних, звичок.

3. Не відступати від дотримання  нових звичок, доки вони не  закріпляться. Постійне тренування  є найголовнішою умовою для  формування нових звичок.

Кожна практична діяльність людини має свої мотиви. Механізм управління мотивацією створюється тоді, коли формується сама особистість з її змістом життя. Без цього мотиви матимуть нестійкий, ситуаційний, характер і поведінка людини характеризуватиметься імпульсивністю, непередбаченістю і непослідовністю.

Корисно засвоїти деякі принципи ставлення  до життя, які сприятливо впливають на мотиваційну саморегуляцію. До них належать:

І) уміння відрізнити головне від  другорядного,

2) збереження внутрішнього спокою  в різних ситуаціях, 

3) емоційна зрілість і стійкість, 

4) знання засобів впливу на  події, 

5) уміння підходити до проблеми з різних точок зору,

6) готовність до будь-яких неочікуваних  подій, 

7) сприйняття дійсності такою,  якою вона є, а не такою,  яку хотілося б бачити,

8) намагання шукати  нові, змістовніші мотиви життєдіяльності, 

9) розвиток спостережливості,

10) уміння бачити перспективу  життєвих подій, 

11) намагання зрозуміти інших, 

12) уміння вибирати позитивний  досвід з подій, які сталися.

Наведені принципи ставлення до життя можуть допомогти людині в  складних життєвих ситуаціях. При достатньому  розвитку свідомості людина з об'єкту зовнішніх впливів перетворюється в суб'єкт керування своєю поведінкою. Активність особистості, яка спрямована на удосконалення своїх фізичних, моральних, трудових, естетичних та інших якостей, називається самовихованням. Це є вільна спрямована діяльність людини, прояв її самореалізації, самовираження, причому відбувається вона не примусово, а за власним свідомим вибором. Самовиховання є системою дій, які зумовлені соціальними та індивідуальними орієнтирами, інтересами, метою, умовами життя особи. Іншими словами, самовиховання є самоуправління особи, з наміром змінити себе. Воно буде ефективним, коли будуть визначені його завдання.

Щоб визначити завдання самовиховання, необхідно мати чітке уявлення про  себе, тобто володіти самоаналізом. Здатність аналізувати і вивчати риси своєї особистості потребує вміння спостерігати за своїми переживаннями, сконцентруватися на собі і на причинах, які спричиняють різні психічні стани, конкретні дії, радість, тривогу або страх. Однак нерідко люди приписують собі неіснуючі якості, захищаючись від внутрішнього конфлікту між своїм «я» і самооцінкою.

Тому при визначенні завдань самовиховання важливо  орієнтуватися не лише на те, яким себе вважає суб'єкт, але й на те, яким бачать його інші люди. Думки інших людей допоможуть особистості змінити перекручене уявлення про себе, а потім скласти програму самовиховання, приймаючи рішення, які з особистих якостей потребують розвитку, а які треба змінити. Успіх самовиховання залежить від того, наскільки людина володіє методами самовиховання. Під цим розуміють методи і підходи, якими користується особа, щоб діяти на свою свідомість, почуття, волю з метою реалізації програми самовиховання. Основними методами є самопізнання, самооцінка, самопереконання, самопорівняння, самозобов'язання, самоуправління, самопримушування, самонавіювання, самозвіт, самоконтроль, самопокарання та ін.

Самопізнання — це вивчення психічних властивостей, процесів і станів своєї особистості, в  тому числі її спрямованості (мета, мотиви, інтереси, ідеали, переконання), характеру, темпераменту, здібностей, пізнавальних процесів (відчуття, сприйняття, увага, пам'ять, уявлення, мислення), вольових емоційних процесів, а також психофізіологічного стану організму і особистих якостей.

Аналізуючи результати своєї діяльності, власну поведінку, рівень фізичного і психічного здоров'я, особа пізнає свої якості. Самооцінка визначається світоглядом, ідеалами, рівнем інтелектуального розвитку особи. Цей метод самовиховання передбачає наявність ідеальної моделі особи і порівняння себе з цією моделлю.

Самопорівняння —  це різновидність самооцінки, що полягає  в порівнянні себе з іншими людьми з метою перейняти у них  все добре, і все те, чого не вистачає.

Самозобов'язання — це внутрішні вимоги до себе і своєї  поведінки. Самозобов'язання визначається умовами життя і обов'язками людини. Воно виникає як наслідок невідповідності між ідеалом, ідеальною нормою і своєю конкретною поведінкою.

Самопереконання — це роздумування, співставлення різних мотивів, дискусія з собою, які потребують всебічного обліку всіх обставин і не допускають впливу негативних почуттів: образи, заздрості, гніву, самолюбства.

Самонавіювання —  це психічний вплив людини на саму себе за допомогою слова, що змінює її психофізичний стан. Воно передбачає навіювання самому собі яких-небудь уяв-лень, думок, бажань, образів, відчуттів та ін. Успіх самонавіювання досягається за умови, що особа здатна концентрувати свою свідомість на предметі навіювання. Для цього необхідні спеціальні умови, зокрема саморозслаблення.

Самовправи — це формування стійких звичок поведінки. Шляхом регулярних вправ можна виробити позитивні і побороти негативні звички.

Самопримушування —  це вольове уміння, яке спрямоване на подолання труднощів і перешкод.

Самонаказ — це вплив  на свій емоційний стан шляхом дії мови. Самонаказ сприяє реалізації програми самовиховання в утруднених умовах і допомагає виробити відповідні установки, наприклад, на усунення небажаних або шкідливих звичок.

Самозвіт — це звіт людини перед собою про процес і результати власної діяльності і вчинків. Самозвіт тісно пов'язаний з самоаналізом. Він підрозділяється на поточний і підсумковий. Самозвіт може проявлятись у формі усної мови, спеціальних щоденників тощо.

Самоконтроль — це визначення відхилень програми самовиховання  від поставлених завдань з наступною корекцією програми або поведінки особи. Самоконтроль забезпечує підпорядкування різних видів діяльності мотиву самоудоско-налення.

Самозаохочення і самопокарання  — емоційне підкріплення здійснених вчинків. Самозаохочення — це усвідомлення своїх успіхів, а самопокарання — усвідомлення і переживання своєї провини, незадоволення собою.

 

Самозаохочення викликає позитивні  емоції, що закріплюють успіхи особи, досягнуті в процесі самовиховання. Самопокарання викликає негативні  емоції, які спонукають особу до намагань не повторити негативних дій. Таким чином, емоції є одним з важливих механізмів внутрішньої регуляції активності особи.

У житті людей часто  виникають напружені ситуації. Вони можуть бути спричинені складними моментами  у трудовій діяльності, важкими умовами життя, погіршенням здоров'я та ін. Напружені ситуації призводять до стресів — неспецифічних реакцій організму на ситуацію, яка вимагає більшої чи меншої функціональної перебудови організму і відповідної адаптації. Слід зауважити, що будь-яка життєва ситуація викликає стрес, але не кожна з них є критичною. Критичні ситуації призводять до стресів, які переживаються, як горе, нещастя. Такі стреси виснажують сили людини і супроводжуються порушенням адаптації, що перешкоджає саморегуляції особи.