Правила врегулювання конфліктів

Однак це не означає, що силова модель не може використовуватись взагалі. Будь-яка  держава володіє первинною функцією застосування насильства у разі порушення  законів, захисту честі й гідності окремих громадян, суспільства в  цілому. За таких обставин, якщо для  влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення мети, вона, врешті-решт, перетворюється на інструмент, з допомогою якого  опозиція скидає цю владу. Тому в сучасному  світі політичною стає тенденція  до ненасильницьких форм вирішення конфліктів.

Реалістичний  підхід. Його називають іще методом  торгу, або примусово-переговорним. За такого підходу суть конфлікту  розглядається як вроджене прагнення  людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, можливе тільки перемир´я, яке довготривалої стабільності не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Цей підхід е актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення  нових економічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід. Ефективний, коли між зацікавленими  сторонами, незалежно від стану  і статусу, встановлені відносини, які цілком відповідають індивідуальним поглядам кожної. В основу покладено  визнання того, що на даний час усі  сторони зазнають небажаних втрат, але водночас і всі виграють. Задоволення  інтересів відбувається без явного чи прихованого примусу, що забезпечує “самопідтримку” досягнутої ситуації. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х — початку 90-х років XX ст. вважали такий підхід компромісом, найкращим способом розв´язання конфліктів.

Інтегративний підхід. Передбачає, що кожна зі сторін, відмовившись від своїх попередніх цілей і цінностей, знаходить  нові, взаємоприйнятні. А позаяк вибір  цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов´язково  знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Щодо  поведінки в конфліктній ситуації вирізняють такі її типи:

- пряме  протиборство чи конкуренція;

- ухилення;

- пристосовництво;

- уступки,  співробітництво.

Важливу роль у врегулюванні конфлікту відіграє вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Деякі вчені  серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація.

У політології існує поділ управління конфліктним процесом на етапи:

1. Інституціоналізація — встановлення чіткої процедури врегулювання конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних органів і в нормативних актах

2. Легітимізація конфлікту. На цьому етапі слід проаналізувати норми та правила у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

3. Управління конфліктом — структурування  конфліктуючих груп. На цьому  етапі важливо не протидіяти, а допомагати оформленню нових  партій, рухів і подібних організацій.  Звісно, вони стануть конфліктною  силою дотично до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас — і посередницькими структурами, що об´єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечнішими для конфлікту, ніж ті, що належать до організованих груп.

4. Послідовне ослаблення конфлікту  завдяки переведенню його на  інший рівень. Для реалізації  даної процедури використовують  шкалу, що охоплює можливі рівні  напруженості конфліктів у таких  варіантах: “друг — союзник  — партнер — співробітник  — суперник — противник” і  т. ін. Французький дослідник Ж.  Фове вирізняє такі рівні: “відносини співробітництва — відносини протидії — відносини суперечностей — непримиренні відносини”. Американський політолог М. Амстутц включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча — агресивність — війна. Це необхідно для розуміння, наскільки реальним є редукція конфлікту, а також для того, щоб розмістити на певній шкалі наявний спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних відносин із ними.

Для вирішення конфлікту існують  і спеціальні конфліктологічні процедури: парламентські дебати, у згоджувальні комісії, громадський, арбітражний, третейський суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний суд.

Список літератури

1. Політологія: курс лекцій. Навчальний посібник / Тернопіль, 2004.- 236 c.