ХАРИЗМАТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

     Харизматичне  лідерство - це лідерство, побудоване на енергетиці, чарівливості, умінні надихати, вести за собою. В більшості випадків формальний лідер, що володіє харизмою, одночасно є і неформальним: він  користується пошаною і симпатією  колег не тільки як керівник, але  і як людина. Його особа є сильним  мотиваційним чинником для підлеглих. Харизматичний лідер легко об`єднує  людей і створює відмінні команди. Як правило, його підлеглі демонструють високий рівень лояльності і прихильності.           Існує два варіанти харизматичного лідерства - назвемо їх м`якою і жорсткою харизмою:           1) лідера з мягкой харизмою люблять, поважають, але не бояться. Він швидше схильний мотивувати і переконувати, ніж залякувати і карати. Як правило, з ним радяться в складних ситуаціях, обговорюють свої помилки і промахи, до нього частіше звертаються за підтримкою. Проте м`який харизматичний стиль може мати такі мінуси, як зниження субординації більше, ніж це можливо, ослаблення дисципліни, деякі елементи вседозволеності.            2) Жостка харизма - це «чарівливість і лякаюча сила». Така людина, безумовно, привертає до себе, іноді навіть зачаровує, але при цьому вселяє певний страх підлеглим. Плюси і мінуси такого стилю лідерства діаметрально протилежні попередньому варіанту. 

Таблица 1. Харизматичне лідерство.

Таблица 2. Експертне  лідерство

Харизматична  модель потрібна в тих сферах діяльності, для яких комунікативна компетентність, уміння розташовувати людей, впливати, створювати позитивну атмосферу  навколо себе і тому подібне найбільш значущі. До цієї області можна однозначно віднести продажі, комерційну діяльність, роботу з клієнтами, рекламу, в значній  мірі - маркетинг, деякі види офісних  робіт.        Харизматичне лідерство (від грец. cha-rista — винятковий дар, властивий людині) — заснований на вірі мас в особливий "дар благодаті", видатні якості й здібності до правління окремих лідерів. Такий правитель в очах його прихильників чи підданих наділений надлюдською магічною силою, підноситься над повсякденністю, відрізняється від простих смертних. За М. Вебером, харизматичне лідерство виникає в критичні періоди розвитку суспільства.             Воно спирається на віру й емоції, що саме по собі здатне створювати ситуацію сліпого поклоніння мас, продукувати умови, коли індивідуальні якості лідера відіграють другорядну роль у формуванні його харизми.    Як свідчить історія XX ст., практично всі тоталітарні режими спиралися саме на харизматичний тип політичного лідера (Ленін, Сталін, Гітлер, Тіто, Кім Ір Сен та ін.). До того ж цей тип спричиняє культ особи — крайню, максимально завищену оцінку функцій і ролі політичного лідера в історії, яка виникає внаслідок непомірної концентрації політичної, економічної і соціальної влади в руках певної людини, а також жорсткої залежності підлеглих не від результатів своєї праці, а від прихильності начальства. У поєднанні з постійною тотальною ідеологічною обробкою населення така ситуація, відображаючись у масовій свідомості, породжує в людей віру в надзвичайні здібності правителя, страх і рабську покірність. Харизматичний лідер у кризові періоди розвитку суспільства здатен стати генератором його революційного оновлення.     Критерії оцінки політичного лідера: зосереджується на трьох критеріях: наявність власної, зрозумілої для всіх політичної програми, яка відповідає інтересам більшості суспільства; особистісні якості (воля, цілеспрямованість, наполегливість), глибокі знання, що дають змогу реалізувати свою програму; популярність, здатність завоювати настрої мас, уміння створити ефективну систему політичного керівництва.у найзагальнішому їх вираженні.         Названі критерії є водночас функцї політичного лідера: у найзагальнішому їх вираженні. Найважливішими з них є такі:

1. Інтеграція  суспільства, громадян, об'єднання  мас довкола спільних завдань  і цінностей. Прикладом практичноговтілення  цієї функції може бути політична  біографія Віллі Брандта. Йому  в усі періоди діяльності на  різних постах вдавалось об'єднати  маси у боротьбі з неонацизмом,  навколо соціал-демократичних ідей. Завдяки прагматизму, вродженій  доброзичливості, стійкості своїх  переконань, наполегливій працівін  зміг підняти на небачений  рівень авторитет європейської  соціал-демократії і досягти найвищих  посад як у партійній, так  і в державній діяльності.

2. Пошук  і прийняття оптимальних політичних  рішень. Скажімо, Маргарет Тетчер  свою третю перемогу на виборах  забезпечила, блискуче розпочавши  передвиборну кампанію (всупереч  усім уявленням про те, як мусить  діяти британський прем'єр-міністр)  у Кремлі, де, зустрівшись віч-на-віч  з Михайлом Горбачовим, вийшла  переможцем у протиборстві двох  інтелектів.

3. Захист  мас від беззаконня, самовправства  бюрократи, підтримка громадського  порядку. Як засвідчує історія,  віра в "доброго царя", "батька  народу", який прийде і наведе в країні "порядок", є досить стійким стереотипом масової свідомості не лише країн з низькою політичною культурою, а й держав з віковими демократичними традиціями. Цим пояс нюється поява в політиці таких феноменів, як "вождь" і "вожак", які дещо відрізняються від поняття "лідер" у його демократичному розумінні. Вождями називають авторитетних політиків, які вміють повести за собою широкі партійні й народні маси. Причини появи таких вождів, як Птлер, Муссоліні, пов'язані з недостатнім рівнем політичної свободи в суспільстві, відсутністю багатопартійності, можливостей для політичної та інтелектуальної конкуренції. Вожаком вважають того, хто вміє враховувати й адекватно виражати миттєві

 запити  та інтереси певного соціального  прошарку, а най частіше натовпу.  Однак "соціальний арбітраж  і патронаж", як іще називають  у політології цю функцію, властивий  не лише на званим категоріям  лідерів. В умовах демократичного  правліньня поряд з дійсним  захистом народу і підтримкою  законності, що сприймається масами  найчастіше як належне і не  завжди приносить успіх політичним  лідерам, останні змушені актив  но використовувати, особливо  під час виборних кампаній, елементи  популізму.

4. Налагодження  системи постійного зв'язку з  масами, запобігання відчуженню  громадян від політичного керівництва.  У зв'язку з цією функцією  наведемо характерний історичний  факт. У середині XVIII ст. вперше в  історії політичного життя Великої  Британії (та й Європи в цілому) місцеві газети насмілилися надрукувати  репортажі про парламентські  сесії, розкривши деякі подробиці  політичної "кухні". За порушення  існуючих політичних традицій  та режиму секретності державної  інформації журналістів примусили  прийти до парла менту, стати  на коліна й вибачитися за  розголошення урядових таємниць. Нині ж ситуація кардинально  змінилася. Засоби масової інформації, яких недаремно вважають четвертою  владою, самі можуть поставити  на коліна політичного діяча  найвищого рангу. В демократичному  суспільстві вони створюють лідерам  широкі можливості для безпосереднього  спілкування з народом, налагодження  зворотного зв'язку з масами.

5. Ініціювання  оновлення, генерування оптимізму  й соціальної енергії, мобілізація  мас на реалізацію політичних  цілей. Характерним щодо реалізації  названої функції у політичній  діяльності Маргарет Тетчер є  вислів американського журналіста  Кріса Огдена: "Вона влаштувала  славній бабусі Англії грандіозний  струс, якого та потребувала.  Вона відкрила англійцям нові альтернативи. У тому числі й психологічно дискомфортне розуміння, що найсерйозніші перешкоди до успіху — в них самих. Вона відродила національну гордість і вказала шлях до процвітання — чимале досягнення в краї ні, яка довго вважала створення багатства чимось не в міру матеріалістичним, надто несмачним, надто американським".

6. Легітимація  суспільно-політичного устрою. На  думку політолога Івана Ільїна, названа функція є однією з  аксіом у здійсненні державної  влади. Вона означає, що державна  влада поза правовим повноваженням  не може належати нікому.

 Діяльність  політичних лідерів підтверджує  одну з неминущих істин: політика  не може бути загальнодоступною  справою, її найстрашніший ворог  — некомпетентність, особливо войовнича.  Адже саме вона панує у царині  політики тоді, коли від політичного  успіху окремої особи залежить  доля народу України, за плечима  якого суцільна трагедія політичних  невдач у історичній ретроспективі.  Звідси випливають такі найважливіші  уроки для політичних лідерів.

 Урок  перший. Лідерство у політиці  виступає лише як засіб, метою  ж може і повинно бути лише  суспільне благо. Політичний лідер  будь-якого рангу завжди мусить  пам'ятати, заради чого і кого  він прийшов у політику. Тільки  за цієї умови він залишиться  на висоті свого покликання.

 Урок  другий. Популізм — не завжди  панацея, непопулярність — не  завжди глухий кут. Відчуваючи  свою правоту, політик навіть  перед загрозою поразки на  виборах не має права відступатися  від власних попередньо проголошених  програмних положень.

 Урок  третій. Слід завжди зберігати  у своїх діях і помислах  презумпцію доброї волі опонентів.  Останніх, як відомо, не можна  полюбити. Та політичному лідерові  не пристало дошукуватися їхніх  "таємних задумів", слід хоча  б подумки примусити себе зберігати  презумпцію невинності щодо політичних  противників. Інакше можна скотитися  до лайливої фразеології ("зрадник", "іуда", "агент", "капітулянт", "ренегат" і т. ін.), якою  був перенасичений політичний  лексикон В. Леніна.

 Урок  четвертий. Компроміс — явище  позитивне, але не завжди. За  всієї необхідності компромісів  у політиці та їхньої користі  для політичного діяча вони  можуть стати згубними, якщо політик  заради миттєвого успіху легко  поступається принципами демократії, громадянською позицією, своїми  переконаннями. Типовим "майстром" компромісів у політиці був Михайло Горбачов. Але ми знаємо ціну цього: Нагірний Карабах, танки на вулицях мирних міст, одіозні постаті деяких політичних лідерів у республіках колишнього СРСР.

 Урок  п'ятий. Лідер зобов'язаний адекватно  відображати інтереси широких  мас. Політика завжди чигає  небезпека абсолютної і часто  невиправданої ідентифікації своїх  уявлень та потреб з інтересами  мас.

 Урок  шостий. Інноваційність і конструктивність  у діяльності — запорука успіху  політика. Постійне продукування  нових ідей, новаторське осмислення  настроїв і запитів населення  сприяє авторитету лідера. Не  менш важлива конструктивність  його політичних ідей та програм.  Усі відомі політичні діячі  увійшли в історію саме завдяки  цілісності й позитивному характеру  своїх програм. Отже, їхня діяльність  на відміну від "професійних"  опозиціонерів має позначатися  лише знаком "плюс".