Етапи становлення предмета психології як науки

Основним предметом вивчення в психології на зламі XIX й XX століть стає післядійова сторона вчинку. Психологія післядії, на думку В. А. Роменця, охоплюється ідеями інтеріоризації, катарсису та екстазу.

Після того, як людина здійснює особисто значущий для  себе вчинок і усвідомлює те, що нею зроблено, вона повертається до свого внутрішнього світу. В результаті інтеріоризації, коли людина заглиблюється у свою внутрішню суть, відбувається формування внутрішнього плану свідомості. У ході акту Інтеріоризації поглиблюються суперечності, які постають під час зіткнення зовнішнього і внутрішнього світів, після чого виникають «болісні та неприємні» афекти.

За Л. С. Виготським, ці афекти підлягають знищенню, перетворенню в протилежні, а естетична реакція зводиться до складного перетворення почуттів. Людина усвідомлює зовнішнє явище і його сенс, ціною болісних страждань перемагає в собі те, що вступило в протиріччя з її уявленнями про людську гідність. Поєднання зовнішнього і внутрішнього, явища й сутності іноді переживається як відкриття, інсайт, як задоволення від завершення шляху напруженого пошуку.

    Катарсис «...є подоланням розкиданості суб'єктивності, безпринципності, її безвихідності, її знесилюючих нерозумних страждань. Разом з цим катарсис є новою якістю психічного, новим його станом», - зазначає В. А. Роменець.

Зі зняттям суперечностей (хоча ця суперечність може бути подолана лише частково) - ідуть розшуки вищих цінностей життя, і людина у вищому стані наближається до цих цінностей. Це й буде екстаз, але він не є злиття з першосутністю, а скоріше - знаходження людиною самої себе. Екстаз - то рух до вершин досконалості, перебування в досконалому світі безконечного, ідеального, розумного. Щоб підтримувати стан екстазу, людина знову й знову входить у вчинкову активність, розкриває, розвиває структуру вчинку' й, відштовхуючись від формування ситуативних стосунків, завершує вчинок його найвищим станом.

У зв'язку з учинковим  принципом напрями психології Західних регіонів України останньої чверті XIX - першої половини XX століття, пов'язані з характером інтерпретації психіки, посідають своє місце в цій ієрархізованій структурі: Інтеріоризація - катарсис - екстаз.

Формування внутрішнього плану свідомості: ідея інтеріоризації в психології Західних регіонів України

  У XIX-XX століттях (з їхнім раціональним поглядом на світ) загострюються взаємостосунки між людьми, установка людей на життя стас дедалі більш механічною. Основна мета полягає в тому, щоб виробляти речі, і в процесі цього поклоніння речам людина перетворює саму себе в предмет споживання. Зустріч з іншими людьми відбувається на інтелектуально-абстрактному рівні. Подібні думки були притаманні таким психологам, як К. Г. Юнг, Е. Фромм.

Індустріальна цивілізація  створює новий тип людини, яку можна визначити як людину-організацію, людину-автомат. Е. Фромм називає таку людину - Ноmо mechanikus, під чим розуміє систему людських органів, які відчувають потяг до всього механічного й мають відразу до всього живого. «Ноmо mechanikus дедалі більше цікавиться машинами й дедалі менше участю у власному житті й відповідальністю за нього». Особистість майбутнього в своєму програмному виступі «Перший маніфест футуризму» (1909 р.) вимальовує теоретик футуризму Ф. Т. Марінетті. Своїм маніфестом Марінетті звернувся до людства з вимогою досягти якісно нового життя. Футуризм як ідеологія творчості цілком відповідає способові життя на межі XIX-XX століть.

Футуризм не провокував виникнення нового бачення. Він сам був результатом сцієнтизму й техніцизму, надавав їм форми ідеологічних маніфестів. А водночас і визначав собою епоху. У техніцизмі перевагу футуристи надавали механічній красі. «Під багажником гоночного автомобіля в'юняться випускні труби та зригують вогонь. Його ревіння схоже на кулеметну чергу, і за красою з ним не зрівняється жодна Ніка Самофра-кійська».

Таким чином, ставлення  людини до світу та інших людей  наприкінці XIX - першої половини XX століття стало матеріалізованим. На цьому  грунті й визначилися основні  психологічні орієнтації. В. А. Роменець зауважує, що вони або дзеркально відбили цю рису епохи сцієнтизму й породили уявлення про людину-робота (поведінкознавчі напрями), чим виправдовували матеріалізацію життя й навіть відкинули суб'єктивність і духовність як предмет свого дослідження, або висуненням терапевтичних засобів зцілення намагалися вивести людину із заціпеніння матеріалізованості за допомогою компенсаторних настанов, що залишалися на рівні матеріальних механізмів. Ідея інтеріоризації демонструє, яким чином матеріальне стає внутрішнім, суб'єктивним, але про ідеальне тут не йдеться.

Футуризм як універсальна ідеологія початку XX століття сприяв виникненню численних течій не лише в мистецтві (кубізм, орфізм, дадаїзм, симультанізм, зенітизм, промінізм, вортицизм, конструктивізм, супрематизм, імажинізм тощо), а й у психології (емпірична психологія, біхевіоризм, рефлексологія, реактологія, гештальтпсихологія).

Прагматизм і практицизм породжують неприйняття минулого й  майбутнього. Вони приводять до виникнення ідеологічних спрямувань - романтизму, зверненого до минулого, до пошуків ідеалізованих народних засад життя, що стало також предметом спеціальних наукових досліджень у царині фольклору. Історики цікавляться , минулим, яке спостерігають у натуральному вигляді в житті племен, що перебувають на первісному рівні життя. Виникає підвищений інтерес до проблеми історії - від громадянської до історії різних сфер людської культури. Психологи ж звернулися до етнічної та історичної психології, а також до психології народів. Отже, на початку XX століття сформувалися основні течії, провідні пошуки у психології, пов'язані з ідеєю інтеріоризації. Саме поняття інтеріоризації в психологію ввійшло після поширення праць представників французької соціологічної школи (Дюркгейм та ін.), де воно пов'язувалося з поняттям соціалізації, що означало запозичення основних категорій індивідуальної свідомості зі сфери суспільних уявлень. Колективна думка можлива тільки завдяки групуванню індивідів; вона передбачає це групування і, в свою чергу, передбачається ним, тому що індивіди можуть існувати лише в групі. В суспільстві Дюркгейм вбачає джерело найвищих форм людського духу. Адже будь-яка творчість є продуктом синтезу. «І якщо вже синтези окремих уявлень, які здійснюються в глибині кожної індивідуальної свідомості, можуть бути творцями нового, то наскільки ж більш дійові ті різноманітні синтези численних індивідуальних свідомостей, якими є суспільства».

Першими з-поміж психологів поняття інтеріоризації використали французькі вчені (П. Жане, Ж. Піаже, А. Валлон). Для них інтеріоризація - це формування внутрішніх структур людської психіки завдяки засвоєнню структур соціальної діяльності. Стверджується, наприклад, що психічні процеси організовуються відповідно до тих самих принципів, за якими будується трудова дія; психічне, таким чином, виступає як своєрідна модель матеріальної дії.

Принципового значення поняття інтеріоризації набуло в культурно-історичній теорії Л. С. Виготського. Одне із основних тверджень цієї теорії полягає в тому, що будь-яка справді людська форма психіки початкове складається як зовнішня, соціальна форма спілкування між людьми й лише потім, у результаті інтеріоризації, стає психічним процесом окремого індивіда. Аналізуючи розвиток дитини, Виготський формулює загальний генетичний закон культурного розвитку індивіда (дитини): «Будь-яка функція в культурному розвиткові дитини з'являється на сиені двічі, у двох планах, спочатку між людьми як категорія інтерпсихічна, потім усередині дитини як категорія інтрапсихічна»'. Отже, Інтеріоризація, за Виготським, е не простий перехід до дії в плані уявлень (Ж. Піаже), а формування внутрішнього плану свідомості. На основі такого підходу розглядатиметься науковий доробок західноукраїнських учених у царині психології.

Розвиток  психологічних ідей у Львівсько-Варшавській філософській школі (К. Твардовський, В. Вітвіцький, М. Кройц)

Дослідження психологічної  думки Львівсько-Варшавської філософської школи викликає особливий інтерес в істориків психології. Адже вона виникла й розвивалася на відокремлених від України її західних землях, які входили до складу Австро-Угорщини.

В останній чверті XIX століття у Львові визрівають певні   можливості  для   пожвавлення   інтелектуального життя. Це пов'язано з тією обставиною, шо в 70-х роках XIX століття під натиском національно-визвольних рухів австро-угорський уряд змушений був надати автономію Галичині. При цьому в державних установах і навчальних закладах, у тому числі у Львівському університеті, вводиться як офіційна замість німецької польська мова, а не мова корінного українського населення. Мета, яку переслідували панівні класи Австро-Угорської імперії, надаючи Галичині автономію, полягала в тому, щоб внести розкол у польський національно-визвольний рух, використати реакційні кола польської буржуазної верхівки у своїх планах придушення українського визвольного руху, надавши певних політичних і мовних привілеїв польській напії, протиставивши ЇЇ українській нації. Без мови народ втрачає власну національну ідентичність. Це добре розуміли батьки нації на світанку народного пробудження, зосереджуючи свої зусилля на боротьбі зі зневагою до всього українського як російської влади в Наддніпрянській Україні, так і австрійської в Галичині.

Хоча західноукраїнські вчені  мали змогу друкуватися в різноманітних  україномовних виданнях, у Львівському університеті на кафедрах і в аудиторіях вони повинні були спілкуватися польською мовою. Філософські та психологічні погляди представників Львівсько-Варшавської школи синтезувалися національною культурою як українського, так і польського народів. Тому вони по праву ввійшли до скарбниці народів України та Польщі й піднесли культуру на вищий рівень.

К. Твардовський - засновник Львівсько- Варшавської філософської школи і фундатор теоретичних засад психології.

К.Твардовський (1866-1938 рр.) після закінчення   в   1889  році   Віденського університету, здобуття в 1891 році ступеня доктора філософії, короткого навчання в Ляйпцигу у Вундта й у Мюнхені у Штумпфа, у 1894 році на підставі праці «До вчення про зміст і предмет уявлень» дістає посаду доцента філософії у Віденському університеті. В 1895 році він приїздить до Львова, де протягом 35 років працює професором філософії Львівського університету.

Виникнення Львівсько-Варшавської  школи пов'язується саме з педагогічною діяльністю К. Твардовського, який виховав у студентських осередках цілу плеяду учнів. У 1895 році Твардовський стає науковим керівником філософського гуртка академічної читальні. У 1897 році він створює філософський семінар у Львівському університеті, а в 1907 році - перший заклад експериментальної психології.

Філософський гурток академічної  читальні сформувався в 1886/87 академічному році.- Він спочатку існував як гурток філософсько-природний, потім як філософсько-естетичний, історико-філософський, а з 1889 року - як гурток науково-філософський. З того часу, коли керівником гуртка став К. Твардовський, поглиблюється інтерес молоді до вивчення філософських і психологічних питань.

В лютому І904 року з ініціативи К. Твардовського виникло Львівське  філософське товариство, яке в рік заснування налічувало 78 осіб. По певному часі Львівське філософське товариство переростає в одне з найчисель-ніших наукових товариств, що існували не лише в Західній Україні, а й у всій Польщі. До Товариства входили представники найрізноманітніших поглядів. Члени Товариства не обов'язково мали належати до Львівсько-Варшавської школи. Однак ядро Львівського філософського товариства становили учні й послідовники К. Твардовського.

До 1919 року доповіді обговорювалися на загальних наукових засіданнях. Лише з 1919 року починають утворюватися секції. Зокрема в 1925 році з ініціативи доктора філософії і медицини Степана Балея та доктора Мечисла-ва Кройца виникла психологічна секція.

Вже з перших років свого  існування Львівське філософське товариство багато уваги приділяло видавничій діяльності, вбачаючи в ній один з найважливіших засобів поширення філософських знань і піднесення рівня філософської освіти. Побачило світ II томів видань Львівського філософського товариства. З 1912 року починають виходити окремими зошитами «Ойсгуїу Шогоїїсгпе».

12 травня 1917 року комітет  Товариства ухвалив рішення приступити до видання бібліотечки «Психологічних досліджень». Усього вийшло 4 томи цієї серії, що містили наукові праці членів Товариства в царині психологи. Активізація діяльності Товариства, збільшення наукової продукції потребували видання періодичного журналу. У 1911 році Львівське філософське товариство почало друкувати статті у своєму періодичному органі -журналі «Ruch filozoficzny». За 1913-1939 роки вийшло 15 томів цього видання. Прагнення до розширення і зміц--нення зв'язків із західноєвропейським філософським рухом знайшло свій вияв у виданні ще одного періодичного журналу «Studia pfilosophika». Це видання виходило раз у рік, і мало на меті - слугувати справі зближення між філософами різних народів.

Починаючи з 1931 року до інвентарного списку бібліотеки Товариства вписуються українські книжки з позначкою про те, що це дар «Української Академії наук у Києві», засвідчуючи таким чином зв'язок з науковими установами Наддніпрянської України.

Львівсько-Варшавська школа - це не філософська школа в тому розумінні, що її послідовники повинні  були представляти один певний філософський напрям. Представників Львівсько-Варшавської школи об'єднували не спільні філософські погляди, а єдність походження (із львівської школи К. Твардовського), додержання методичних постулатів учителя. Твардовський мав вирішальний вплив на своїх учнів, його філософські погляди - синтез схоластики й філософської концепції раннього Конта (початкового позитивізму), певне зацікавлення неореалізмом - визначили основний напрям їхнього світоглядного розвитку.

Неореалізм К. Твардовського  проявляється в його теорії предмета, яка органічно пов'язана з його ж вченням про уявлення. Виходячи з брентанівського розуміння психічних актів як інтенціональних психічних явищ (спрямованих на певний предмет), Твардовський виокремлює в уявленні акт, зміст і предмет. Акт - це сам психічний процес уявлення. Зміст - ідеальний образ, що створюється в уявленні, предмет - те, на чому зосереджене уявлення. Акт, зміст, і предмет - це ті елементи, які тільки в органічній єдності дають уявлення. Проблема предмета у Твардовського, на думку українського філософа М. М. Вернікова, у своїй первісній формі виступає у зв'язку зі з'ясуванням предмета конкретного психічного акту уявлення.