Актуальні проблеми психології педагогічної праці

Реферат на тему:

Актуальні проблеми психології педагогічної праці

План

1. Місце, роль і завдання вчителя на сучасному етапі розвитку суспільства.

2. Психологічний об'єкт виховання. Стратегічні принципи виховання.

3. Структура педагогічної праці. Психологічний аналіз її основних компонентів.

І. Місце, роль і завдання вчителя на сучасному етапі розвитку суспільства.

На думку А.К. Маркової, особистість учителя - це стрижньовий, системоутворюючий блок професійної компетентності педагога. Саме він визначає характер цілей та задач педагогічної діяльності. Це система його ціннісних орієнтацій, мотивів і стилю індивідуальної діяльності та спілкування; вона визначає унікальність і неповторність людини. У структуру особистості вчителя входять такі якості, як спрямованість, мотивація (соціальна, пізнавальна, професійна - що утримує педагога в цій професії). Особистість визначають також педагогічні здібності, які забезпечують успішне виконання праці. Останнім часом прийнято виділяти дві великі групи педагогічних здібностей: перцептивні, власне людинознавчі, які пов`язані з розумінням іншої людини, та управлінські, що лежать в основі впливу на нього (В.В. Кондратьєва, 1984). На особистісні прояви вчителя впливає також його характер, темперамент, психологічні стани, у тому числі й тимчасові, що складає резерв розвитку особистості останнього. До узагальнених характеристик А.М. Маркова відносить індивідуальний стиль педагогічної взаємодії педагога з учнями (вихованцями), під яким розуміється стійке поєднання задач, засобів та способів діяльності та спілкування вчителя як педагога, що визначається його психофізіологічними особливостями та минулим досвідом .

Систематизуючий аналіз сучасних системних, структурних, прогнозуючих та псевдопрогнозуючих концепцій педагогічної праці вітчизняних (Н.А. Амінов, Н.Ф. Гоноболін, І.А. Зязюн, Н.В. Кузьміна, В.А. Сластьонін) та зарубіжних ( Е. Мак-Кларк, Дж. Райне, Ф.Хайдер) вчених у загальних рисах розкривають схожу структуру психологічних характеристик талановитого вчителя. На загал, вона включає наступні характеристики: психо-фізіологічних особливостей індивіда : емоційна стійкість, ергічність, рухливість нервових процесів; особистісні риси: просоціальний характер мотивації, настійливість, самоконтроль, самоприйняття, здатність до переконання та сугестії; інтелектуальні характеристики: гностичні, проективні креативні та спеціальні вміння: рівень професійної підготовленості (знання предмета), комунікативні, організаторські та конструктивні вміння.

Показовою в цьому відношенні є концепція педагогічної майстерності відомого українського педагога, директора Інституту професійної освіти АПН України ІВАНА АНДРІЙОВИЧА ЗЯЗЮНА.

Педагогічну майстерність, за Зязюном, можна уявити як поєднання загальнонеобхідного для професії педагога та індивідуального, які сконцентрувались в одній конкретній особистості вчителя. У структурі педагогічної майстерності він виділяє 4 блоки характеристик: а) гуманістична спрямованість, б) професійні знання, в) педагогічні здібності, г) педагогічна техніка.

Гуманістична спрямованість - це орієнтація людини на іншого як на суб`єкта, який має право на самовираження, свободу поведінки та самореалізацію.

Професійні знання - знання з предмета викладання та методики його викладання, вільне володіння професійно необхідним змістом та способами його передачі навчальній аудиторії.

2. Психологічний об'єкт виховання. Стратегічні принципи виховання.

Кожна людина має у своєму арсеналі принаймні дві відносно автономні системи психічного відображення дійсності. Одна з них - когнітивна - дозволяє їй пізнавати світ раціонально. Розвиток цієї системи переважно здійснюється в межах навчання людини. Інша система - емоційна - орієнтує людину у світі шляхом вироблення вибіркового емоційного ставлення ( відношення) до об`єктів дійсності, які в змозі задовольнити її потреби. В онтогенетичному плані друга система на момент народження є більш підготовленою до функціонування в порівнянні з першою, а тому з перших років життя саме вона забезпечує підтримання динамічної рівноваги людського організму як відкритої системи. Завдяки їй у дитини активно виникають різноманітні вибіркові ставлення до оточуючих, які нею опікуються, інших людей, до предметного світу, який включається в коло задоволення її життєвих потреб та забезпечує їх подальший соціальний розвиток . Отже, починаючи з дитячого віку, ставлення людини до інших соціальних істот та предметного світу має вибірковий характер, який в першу чергу обумовлюється своєрідністю її попереднього життєвого досвіду, позитивного або негативного переживання нею обставин власного життя. Ще більшої вибірковості вони набувають тоді, коли спілкування та взаємодія з оточуючим світом стають для людини усвідомленими потребами та внутрішньою необхідністю. Так у особистості з`являється позиція як система вибіркового ставлення людини до оточення, яка пов`язана з оцінкою навколишньої дійсності, визначає індивідуальний характер її діяльності та вчинків. Вчинки розуміються у психології як дії, опосередковані спілкуванням людини, її взаємодією з іншими людьми. Вони регулюються певними соціальними нормами та викликають моральні оцінки оточуючих людей, які, у свою чергу, теж впливають на формування складових позиції. Для Л.І. Божович внутрішня позиція - це, насамперед, система спрямованості особистості, її мотивів, потреб і прагнень, які зумовлюють певне ставлення людини до дійсності, соціального оточення та самої себе і визначають конкретну лінію її поведінки. Центральними елементами такої системи спрямованості, за О.М. Леонтьєвим, є особистісні смисли, які розуміються як смислові установки, значущі мотиви, заради яких особистість діє. Такі установки проявляються як готовність людини діяти певним чином у різних проблемних ситуаціях, в тому числі і ситуаціях морального вибору. За Б.Г. Ананьєвим, позиція особистості як суб`єкта суспільної поведінки та діяльності виступає складною системою її відносин, установок та мотивів, цілей та цінностей, які можуть бути як просоціального, так і асоціального змісту. Ієрархія таких складових, домінування просоціальних, або ж асоціальних утворень визначає своєрідність та соціальну значимість кожної конкретної особистості.

Корисно в цьому контексті згадати запропонований В.А. Ядовим установчо-позиційний підхід до визначення структури особистості. З його точки зору, людина володіє складною системою різних диспозиційних утворень, які регулюють її поведінку та діяльність. Диспозиції(або позиції) являють собою комплекс готовності свідомості та нервової системи людини діяти певним чином. Такі позиційні утворення виникають кожен раз при зустрічі певної потреби з відповідною ситуацією її потенційного задоволення. Диспозиції організовані ієрархічно і утворюють 4 рівні. 1) Перший найнижчий рівень утворюють елементарні фіксовані установки (set), які формуються на основі вітальних потреб людини. Вони утворюються в найпростіших ситуаціях, на кшалт такої, як, ступивши на ескалаторні сходи, ми певний час ще продовжуємо рухатися, хоча нікуди не поспішаємо. Як правило, такі установки не усвідомлюються та не переживаються. Основний осередок їх формування, за Ядовим, це умови сімейного оточення дитини як основного джерела її первинної соціалізації, різноманітні предметні ситуації. Відповідний їм метод формування - привчання. 2) Другий рівень більш складних диспозицій формується на основі потреб людини у спілкуванні, що здійснюється в малих групах та в тих ситуаціях, які задані діяльністю в таких групах. Такі особистісні утворення Ядов називає соціальними фіксованими установками, або аттитюдами. У порівнянні з установками попереднього рівня, аттитюди мають не лише поведінковий, а й афективний (як ставлення до інших) та когнітивний (як усвідомлення такого ставлення) компоненти. У такий спосіб сформована переважна більшість комунікативних навичок та вмінь людини. 3) Третій рівень базових соціальних установок охоплює диспозиції, у яких фіксована загальна спрямованість інтересів особистості відносно конкретної сфери соціальної активності (сфера професійних інтересів, певного виду відпочмнку, політичної активності…). Такі базові соціальні установки концентрують особистість на певній царині діяльності, виражають її ставлення до цієї діяльності, усвідомлюються нею як приоритетність певного стилю власної поведінки у порівнянні з іншими. 4) Найвищий рівень диспозицій утворює система ціннісних орієнтацій особистості, під якою розуміється стійка система спрямованості інтересів та потреб людини, що виражає її ставлення до цілей життєдіяльності та засобів їх задоволення (Н. Рокич називає їх відповідно термінальними та інструментальними цінностями). За словами Ядова, цілепокладання на цьому рівні - це певний “життєвий план”, найважливішим елементом якого виступають окремі життєві цілі, пов`язані з головними соціальними сферами діяльності людини - працею, пізнанням, сімейним та суспільним життям.

Описана система диспозиційних утворень виступає регулятором поведінки людини. Установки першого рівня регулюють безпосередні реакції людини на актуальну предметну ситуацію. Другий рівень регулює вчинки особистості у звичних ситуаціях взаємодії з оточенням. Третій рівень забезпечує регуляцію системи вчинків людини, таких, як, скажемо, стиль професійної діяльності, схильність до певного виду організації відпочинку чи системи домогосподарювання. Вищий рівень регулює поведінку та діяльність людини у найбільш значущих ситуаціях її соціальної активності, зокрема у проблемних, конфліктних, ситуаціях морального вибору.

Отже, позиція особистості - це система ціннісних орієнтацій та установок людини. На думку А.Б. Коваленко та М.Н. Корнєва елементи позиції виступають не лише регуляторами поведінки особистості, але й рушійною силою її соціального та психічного розвитку. Закріплюючись через реалізацію в суспільній практиці позиція втілюється в риси характеру - комунікативні ( як ставлення до інших ), суб`єктно- діяльністні ( як ставлення до предметного світу) та рефлексивні ( як відображення ставлення людини до самої себе). Останні завершують формування структури характеру людини, забезпечують його цілісність та саморегульованість, тим самим забезпечуючи і відносну автономність особистості людини в суспільтві. З огляду на це, виховання людини можна розглядати як керування становленням, або зміною її установок та ціннісних орієнтацій, формування в неї здатності до цілеспрямованого усвідомлення власних соціальних установок та життєвих цінностей, а також створення психологічних механізмів реалізації їх на практиці.

              Сучасна вітчизняна психолого-педагогічна наука через аналіз та узагальнення основних філософських, етичних та педагогічних передумов виховного процесу виділяє наступні методологічні принципи ефективного виховання (П.І. Підкасистий, 1996):

       принцип орієнтації на ціннісні відносини вихованця передбачає постійну увагу педагога до формування відносин вихованця до ціннісних основ життя -добра, істини, краси та соціально-культурних цінностей (людина, суспільство, природа, праця та пізнання).

       принцип суб`єктності вимагає від вихователя постійного сприяння розвитку здатностей дитини осмислювати власні дії, передбачати їх наслідки для інших людей та власної долі, усвідомлювати власне “Я” , здійснювати осмислений вибір життєвих рішень.

       принцип особистісної свободи дитини зобов`язує вихователя в кожний конкретний момент спілкування з нею узгоджувати соціальні норми й правила, цілі та завдання виховання, які він несе дитині, з правом її особистості на автономність і неповторність власного існування, самостійний вибір життєвих орієнтирів та цінностей. Обмеженням у реалізації такого принципу виступають лише два моменти: а) неприпустимість обмежувати свободу інших людей; б) неможливість для людини не розвивати, не самоудосконалювати себе.

Будь-яке виховне завдання розв`язується лише через активні відповідні дії всіх учасників виховного процесу. Виховання дитини як формування у структурі її особистості новоутворень здійснюється лише через активність самої дитини, міра зусиль якої відповідає мірі її можливостей та бажань. Зміст діяльності вихованців у процесі їх виховання визначається актуальними потребами дитини на кожен конкретний момент її розвитку. Лише за умов врахування зустрічного руху потреби дитини та соціально прийнятних засобів її задоволення вихователь забезпечує прийняття нею виховного змісту педагогічної взаємодії.

Виховання - процес динамічний у плані видозмін структури співвідношення основних компонентів комунікативного процесу. На початкових стадіях виховання частка активності педагога переважає активність дитини, з набуттям нею компетентності та вправності її активність пропорційно тому збільшиться, а на заключних етапах виховного процесу дитина все робить самостійно під ненав`язливим контролем вихователя. Саме за таких умов організації для неї відкриваються реальні можливості відчути себе суб`єктом діяльності, а в перспективі - і власної життєдіяльності, що необхідно для вільного творчого розвитку її особистості.

Сприятливими психологічними умовами розвитку дитини є створення педагогом обстановки безумовного її прийняття, любові та захищеності, в яких вона вільно та беззастережно може виражати власне ставлення. Тому ефективне виховання з необхідністю передбачає демонстрацію любові на адресу дитини, вміння допомогти, зрозуміти дитину, вибачити їй її огріхи та захистити.

Ефективне виховання - справа делікатна, воно має як правило прихований характер. Активна недекларативна позиція педагога забезпечується сумісною діяльністю, інтересом до внутрішнього світу дитини, представленням їй особистісної свободи, поваги до неї та демократичним стилем спілкування. Нарешті, ефективна виховна діяльність з необхідністю відбувається на тлі або ж задля позитивних переживань дитини. Емоційна підтримка та схвальна оцінка вихователем досягнень вихованця створюють ситуацію суб`єктивного переживання останнім власних досягнень, успіху, внутрішньої задоволеності своїми діями та отриманими результатами, участю у виховній діяльності, і тим самим спонукає дитину до подальшої активної участі у виховному процесі, а на більш пізніх етапах соціалізації - до самовиховання.

3. Структура педагогічної праці. Психологічний аналіз її основних компонентів.

Сучасне науково-психологічне дослідження будь-якого суб`єкта педагогічної діяльності передбачає психологічний аналіз його професійної компетентності. Цей термін поєднує в собі три основні сторони феномена педагогічної праці: педагогічну діяльність, педагогічне спілкування та прояви особистості педагога, які вважаються окремими процесуальними показниками (або блоками) такої компетентності. Результативність педагогічної праці вчителя, вихователя або викладача оцінюється по тих якісних позитивних змінах у психічному розвитку учнів, вихованців або студентів, які відбулись під впливом педагога. Тут враховується особистістний та інтелектуальний розвиток об`єкта прикладання педагогічних зусиль, його становлення як особистості та суб`єкта учбової діяльності. У результативних показниках професійної компетентності прийнято розрізняти два блоки: 1) навченість та навчальність; 2) вихованість та виховуваність. Далі доцільно докладніше роздивитись кожен з виділених блоків.