Власність

  Плюралізм власності і форм господарювання дає можливість найбільш оптимально і гармонійно використовувати відносини присвоєння та його об'єкти на різних рівнях. З позиції ставлення до них усі форми власності є рівноправними. Однак, на кожному етапі розвитку суспільства пріоритетна роль належала якійсь одній формі чи виду власності. Удосконалювався ринок, який сам виступає специфічною формою реалізації власності. Тому для поглибленого розуміння сучасних відносин присвоєння в ринковій економіці необхідно розглянути еволюцію власності протягом всієї економічної історії людства. 

3.3. Розвиток власності 

   Власність зароджується у первісному суспільстві. Історично першими її проявами стали такі різновиди колективної форми присвоєння як групова, родова, племінна, общинна тощо. Це була по природі трудова колективна власність, оскільки базувалася на спільних зусиллях, все, що добувалось, разом і споживалось. З поглибленням суспільного поділу праці та підвищенням її результативності власність наповнювалась різноманітним і суперечливим змістом.

  З розпадом первісне общинного ладу виникає  приватна власність, що належить окремій особі, максимум — сім'ї. Матеріальною основою приватної власності служить додатковий продукт, загострення суперечностей між інтересами окремих індивідів та суспільною (общинною) власністю. Спочатку приватна власність базувалась переважно на власній праці (ремісники, вільні хлібороби). Виникає знать, правителі, вожді, державні мужі і наймання, а отже і експлуатація чужої праці. За рабовласницького ладу дрібні селяни не витримували конкуренції дешевої рабської праці, покидали землю і йшли у міста. Раби, як і кріпаки, повністю належали своїм господарям, були їх приватною власністю.

  Значний вплив на існування нетрудової власності  справляла надбудова суспільства. Наприклад, азіатська форма общинної власності на землю мала такий вигляд: земля розподілялась між общинами, а окремі виробники (сім'ї) користувалися нею як члени общини. На чолі общини стояв деспот (володар), який і вважався власником землі. Власність стала відображати присвоєння без відповідних затрат праці, на основі титулу чи посади в державі. Власність і влада зростаються. Утворюється антагоністична форма не тільки самого процесу привласнення, а й розвитку всього суспільства. На цій основі згодом виникли рабство, кріпацтво, наймана робоча сила. Власність із засобу виробництва стає засобом одержання нетрудових доходів, забезпечення самозбагачення. Ще в країнах древнього світу держава була власником землі, ергастерій (підприємств), іригаційних споруд, доріг, монетних дворів, майстерень для виготовлення зброї тощо. Фактичним власником був апарат правників (чиновників), які користувались нетрудовою власністю від імені і під гарантію держави.

        Для докапіталістичних формацій найбільш характерною була підневільна праця безпосередніх виробників, яких примушували трудитись методами позаекономічного примусу. Власність на засоби виробництва була наслідком кооперації праці, її результати присвоювалися державними правителями, власниками рабів і кріпаків. Робоча сила безправних її носіїв відокремлювалася від засобів виробництва. Тому відносини присвоєння в основному були відносинами експлуатації людини людиною.

  За  капіталізму наймані працівники стають юридичне вільними особами що не мають власних засобів виробництва (землі, знарядь праці і т п ) та інших джерел існування. Тому вони змушені найматись, тобто продавати свою робочу силу щоб жити (економічний примус до праці). На нижчій стадії розвитку капіталізму (з початку XVI - до кінця XIX ст.) домінуючою була індивідуальна капіталістична власність - приватна за формою, з присвоєнням і результатів чужої праці (найманих робітників). Водночас була представлена і трудова приватна власність. Це фермерські господарства, на яких працювали лише фермери та члени їх сімей, а також дрібні промисловці, торгівці. В останній третині XIX ст. пануючою стала колективна капіталістична власність, зокрема, акціонерна. При цьому індивідуальна приватна власність заперечується не повністю, а діалектичне, зберігаються її позитивні риси. Тому малі й середні капіталістичні підприємства, що перебувають у приватній власності, не зникають, а доповнюють крупні, в тому числі гігантські монополістичні об'єднання, інші форми власності. Чітко розмежувати власність трудову і нетрудову стає важко, особливо в акціонерному капіталі.

  Відомий американський економіст П. Самуельсон, віддаючи належне індивідуальній приватній власності, все ж назвав її «анархією плюс «констебль», а Б. Гаврилишин - «ковбойською економікою». Нетрудова приватна власність заперечується Біблією, особливо власність на землю. У розвинутих країнах домінуючою сьогодні є така колективна форма власності, в якій переважають партнерські інтереси й цінності (фірм, компаній), що оптимально узгоджується з Індивідуальними інтересами працівників, а отже, й з приватною формою власності.

  Таким чином, в сучасних умовах приватна власність  не може бути пріоритетною формою розвитку продуктивних сил. Ця роль уже належить колективній, державній та інтегрованій власності. Аналогічно еволюціонують і ціннісні орієнтири прогресу суспільства. Обмеженість приватної власності була визнана, зокрема, на міжнародній конференції ООН з проблем навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації у червні 1992 року на рівні глав держав та урядів. Учасники цієї конференції на найвищому рівні зробили висновки у вигляді рекомендацій майбутньому людства, що врятувати його в межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність, неможливо, бо вона заснована на прагненні до нестримного зростання споживання й зумовлює різку поляризацію рівня життя, а отже, породжує нові й украй загострює існуючі соціальні конфлікти. Людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, що спиратиметься на важелі централізованого розвитку на рівні окремої держави і світової співдружності загалом. Ця модель головним чином повинна виражати інтегровані інтереси суспільства, а відтак інтереси приватного підприємництва.

3.4. Трансформація власності в перехідній економіці

  Світові тенденції власності повинні  враховуватись, бути орієнтиром й у процесі ринкової трансформації відносин власності в Україні. Коли йдеться про створення нації власників у моделі народної економіки, як пише наш відомий економіст С. В. Мочерний, то основою їх формування, з одного боку має стати колективний характер праці й колективна власність, а з іншого - індивідуальне привласнення на основі трудової участі в цих колективних процесах. Інакше кажучи, формулою тут є: приватна власність на базі колективної, а не навпаки.

  В ході реформування відносин власності, відповідно до Закону України «Про власність» (лютий 1991 р.) основними й рівноправними формами власності в Україні є приватна, колективна і державна. Проте в Конституції України закріплена лише приватна і державна форма власності (ст. 13,14 і 41)- Де відтворення реалій кінця XVIII - початку XIX ст., коли акціонерна власність як найсучасніша форма колективної власності ще не стала основною формою розвитку продуктивних сил.

  Нова  система власності в Україні  формується на основі роздержавлення та приватизації в ході економічної реформи. Мета — демонополізація господарства, яке в минулому в основному базувалося на загальнонародній (державній) власності. Роздержавлення означає перетворення її в інші форми власності. А приватизація — це процес перетворення інших форм власності у приватну. Все це разом отримало назву трансформації, тобто «тихої» революції у кардинальних змінах відносин власності.

  Однак, не дивлячись на уже тривалий період трансформація власності не дала бажаних наслідків, на які очікувало більшість населення. Перехід до соціальної ринкової економіки гальмується, господарство і суспільство опинилися в глибокій кризі. Мабуть тому, що штучне (а часто й незаконним шляхом) здійснення роздержавлення, як і приватизація, ще не означають формування дійсного власника — господаря. Так і не вдалося забезпечити плюралізм форм власності. Держава у вигляді численного чиновництва зберегла ключові позиції в економіці внаслідок переплетіння влади і власності. Колективна трудова власність не стала ведучою, що характерно для цивілізованих країн. Економічна реформа виявилась кланово-номенклатурною, породила небезпечний тіньовий сектор підприємництва і відповідний ринок. Спроба провести приватизацію державної власності через розподіл її серед членів суспільства виявилася примітивною і неефективною. Така політика спричиняє руйнування продуктивних сил, відновлює віджилі у світовому процесі еволюції форми власності.

  Удосконалення відносин власності повинно відбуватися  на науковій основі з урахуванням світового досвіду. Це насамперед, становлення трудової колективної власності на основі розвитку продуктивних сил, перетворення державної власності із нетрудової у трудову, що вимагає передачі засобів виробництва та його результатів у власність тим, хто їх створив. Це і буде формування на ділі виробників як повноправних господарів і власників.

  Майбутнє  цивілізованої держави — створення  умов для функціонування змішаної економіки, тобто рівнозначного конкурентного існування усіх форм власності і форм господарювання на ринку, найповніше сприяння на цій основі розвитку особистості, інтеграція національної економіки у світове господарство. Для цього Україні необхідно створити власну економічну систему як сутнісно нову і якісну інтегративну цілісність. 
 
 

Висновок

      Отже, узагальнивши дану роботу у висновку треба написати:

      1.Пошук  відповіді на запитання, що  таке власність, постійно перебував  процесі осмислення людьми своєї діяльності. Найбільш поширеними відповідями на це запитання (на рівні повсякденних, життєвих уявлень) є, мабуть, такі: «власність – це все, чим я володію», «власність – це багатство, що належить кому-небудь» і т.п. Відомий французький соціаліст П.Ж. Прудон дав, мабуть, найкоротше і найкритичніше визначення власності: «власність – це крадіжка».

      Власність, як правило пов’язана з річчю  – це й фіксується на побутовому рівні як її сутність. Однак власність  – не просто річ, а відносини між  людьми з приводу привласнення речей полягає основна, глибинна характеристика власності як економічної категорії.

      2. Власність одночасно є категорією  економічної і юридичної науки,  тому її важливо характеризувати  і з юридичної, правової сторони.

      Як  юридична категорія власність – це відносини володіння, користування і розпорядження об’єктом власності, закріплені в нормах права. Однак майнові відносини можуть відбивати виробничі відносини не тільки через норми права, але й норми моралі, приймати форму звичаїв, правил справедливості і т.п. Людина не краде чужого майна, наприклад, не тому, що боїться юридичної кримінальної відповідальності, а тому, що це суперечить моралі, звичаям даного суспільства.

   3. В кожній економічній системі власності належить провідне місце. Вона є ключовою економічною категорією. Будь-яка виробнича діяльність починається з відносин власності. Власність у підсумку є глибинною формою розвитку продуктивних сил, показником соціальної справедливості у суспільстві, головним елементом його економічної системи. Значення власності можна оцінювати на всіх рівнях її реалізації від особи до світового господарства.

   4. Як і люба система, тип власності характеризується наявністю певних елементів, їх специфічною комбінацією та ієрархічністю, взаємозалежністю, органічною цілісністю тощо, а головне — ведучою ланкою у динамічному процесі розвитку.

   5. При класифікації форм власності загальновизнаним є підхід до їх визначення за суб’єктом власності. Відповідно до цього виділяють приватну, колективну, державну та змішану форми власності. Та або інша форма власності забезпечує реалізацію певних економічних інтересів. Економічні інтереси або спонукальні стимули, мотиви людей до дії поділяються на індивідуальні, групові (колективні) і загальнонародні. Вони діють у системі, одночасно знаходячись у протиріччях між собою, для розв'язання яких необхідне чітке і справедливе законодавство, що забезпечувало б плюралізм форм власності. У постсоціалістичних країнах, у тому числі в Україні, на забезпечення різноманіття форм власності спрямована економічна політика роздержавлення і приватизації державних підприємств. 

   6. Світові тенденції власності  повинні враховуватись, бути орієнтиром  й у процесі ринкової трансформації  відносин власності в Україні.

   Стратегічними напрямами трансформації власності в Україні в сучасних умовах є:

• визнання рівноправності різноманітних форм і видів власності;
• органічне поєднання працівників із засобами виробництва на основі розвитку малого і середнього бізнесу, індивідуального підприємництва;
• широкий розвиток змішаних, інтегрованих форм власності;
• розвиток інтелектуальної власності, значення якої неухильно зростає.

       У своїй роботі я спробував узагальнити весь зібраний мною матеріал, але в процесі розгляду даної теми, у мене виникла величезна кількість питань, на які я у швидкому майбутньому сподіваюся знайти відповідь. 
 
 
 
 
 
 

  Список  використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996р. – К.: Преса України, 1997.
2.    Господарський кодекс України. – К.: Парламент. в-во, 2005.
3.    Башнянін Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. – К.:                     Ніка-Центр. Ельга, 2000.
4.    Грабинський І. Сучасні економічні системи. Львів. Інтерко, 1997.
5.    Економічна теорія: Навч. посібник/За ред. В.О. Білика, П.Т. Саблука;