Власність

   Головним  носієм власності виступає працівник  як господар, власник свого капіталу, умов і результатів праці, інтелекту, доходів. Власник є активною фігурою в ринковій економіці. Завдання для України — створити умови, щоб кожен індивід реально відчув себе господарем, був причетний до засобів виробництва і виробленої продукції. Відчуження від власності не спонукає людей до ефективної праці, підриває економічні джерела відтворення робочої сили, веде до тяжких соціальних наслідків і суперечностей, гальмує суспільний прогрес в цілому.

   Об'єктами власності може бути все, що цінується людьми, необхідно їм для життя і розвитку. Це перш за все природа та її елементи, засоби виробництва, продуктивна сила індивіда (робоча сила), предмети народного споживання, послуги, гроші, цінні папери, золото, культурні та історичні цінності. Це кількісний аспект власності, який має багато вимірів. Особливої ваги сьогодні набувають такі об'єкти власності як результати інтелектуальної праці - інновації, патенти, Інформація тощо, породжені науково-технічною революцією. У сільському господарстві головними об'єктами власності служать земля, тварини, аграрна продукція, реманент громадських та особистих господарств. 

1.4. Структура відносин та місце власності

   Найважливішими  поняттями, які характеризують власність  одночасно з економічної та юридичної  сторін у єдності суб'єктів і об'єктів є володіння, розпорядження і користування. Це органічні складові кожного моменту присвоєння, які відображають у сукупності внутрішню структуру відносин власності.

   Володіння є вищою формою присвоєння і означає можливості суб'єкта поступати з об'єктом власності на свій розсуд, як завгодно, у своїх інтересах - залишати собі або продавати, здавати в оренду чи дарувати, навіть знищувати. Єдиним обмеженням, крім здорового глузду, звичайно, тут є загально прийняті норми і правила життя у суспільстві. Дії володаря не повинні суперечити чинному законодавству.

   Розпорядження має похідне значення від володіння. Ті, хто розпоряджається власністю, можуть практично вільно застосовувати п об'єкти, проте в межах повноважень, наданих володарем (повним власником). Найчастіше розпорядники Діють від імені володаря за його дорученням, чи за угодою щодо руху власності та її розвитку.

   Користування  означає можливості індивідів задовольняти свої потреби за допомогою об'єктів власності, застосовуючи їх для певних цілей за призначенням. Користувачами можуть бути і не власники засобів виробництва, які найнялись на роботу і використовують за угодою робочі місця для реалізації своєї робочої сили.

   Структуру відносин власності можна проілюструвати такими прикладами. Якщо взяти державний учбовий заклад, то ним володіє держава. Від її імені, згідно офіційно установлених повноважень (статуту) розпоряджається у вузі адміністрація (ректор, деканати і т. п.). А користуються вузом (приміщеннями, обладнанням, літературою бібліотеки тощо) відповідно до його призначення усі співробітники, викладачі і студенти. Якщо взяти індивідуальне фермерське господарство, в якому земля та інші засоби виробництва, а, значить, і продукція належать сім'ї фермера, який не наймає робочу силу, то він в одній особі поєднує володаря, розпорядника і користувача своєї власності. На Заході таких підприємців називають повними власниками і господарями. Було б добре, якби наші селяни пройшли таку школу. Це б сприяло подальшому їх об'єднанню у більш високі форми організації ведення господарства.

   В кожній економічній системі власності належить провідне місце. Це зумовлюється тим, що власність має неперехідне значення в житті суспільства, виражає його базисні відносини, соціально-економічну форму суспільного способу виробництва. Відносини власності, будучи суттю виробничих відносин, характеризують їх природу на всіх фазах суспільного відтворення. Вирішальне значення має привласнення засобів виробництва. Власність зумовлює спосіб поєднання з ними працівників. Власність визначає характер праці, її мотивацію, суперечності, потреби, інтереси, конкуренцію, сама є особливою рушійною силою економічної діяльності. Власність — основна форма реалізації засобів виробництва і результатів праці. Відносини власності, накінець, служать основою відносин у системі ринку. Теоретичним вираженням власності у підсумку є вся сукупність економічних категорій і законів. Усе це свідчить, що власність вирішальною мірою спричиняє природу суспільства та його прогрес, найповніше характеризує спосіб життя кожної людини.

   Власність — ключова економічна категорія. Будь-яка виробнича діяльність починається з відносин власності. Власність у підсумку є глибинною формою розвитку продуктивних сил, показником соціальної справедливості у суспільстві, головним елементом його економічної системи. Значення власності можна оцінювати на всіх рівнях її реалізації від особи до світового господарства. 

   РОЗДІЛ 2. РІЗНОМАНІТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ 

2.1. Типи власності

   Кожному суспільству характерна своя, властива лише йому система відносин власності, або тип власності. Це найбільш загальне, абстрактне розуміння її відносин і зв'язків в єдиному комплексі. Відповідно, як змінювалися історично способи виробництва, а значить, і суспільно-економічні формації, можна говорити про первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний (комуністичний) типи власності. Як і люба система, тип власності характеризується наявністю певних елементів, їх специфічною комбінацією та ієрархічністю, взаємозалежністю, органічною цілісністю тощо, а головне — ведучою ланкою у динамічному процесі розвитку.

   Економічна  система власності складається  із різних форм присвоєння умов, засобів виробництва та результатів праці. У свою чергу кожна форма має адекватні види прояву. На базі форм власності та їх внутрішніх різновидів присвоєння існують відповідні форми господарювання, а результати діяльності свідчать про використання, або реалізацію власності. Саме домінуюча форма власності у її системі першочергово визначає природу способу виробництва і на цій основі — різні суспільства. Системний аналіз, класифікація власності дають можливість по-науковому підійти до її функціонування в економічній теорії і практиці. Об'єктивні умови розвитку відносин присвоєння в цілому криються у рівні розвитку продуктивних сил, у глибині суспільного поділу праці. 

2.2. Форми і види  власності

   При класифікації форм власності загальновизнаним є підхід до їх визначення за суб’єктом  власності. Відповідно до цього виділяють  приватну, колективну, державну та змішану  форми власності.

   Схематично форми власності представлені на рисунках 1.1 і 1.2. 

  Рис. 1.1. Власність за формами привласнення і формами права

   Та  або інша форма власності забезпечує реалізацію певних економічних інтересів. Економічні інтереси або спонукальні стимули, мотиви людей до дії поділяються на індивідуальні, групові (колективні) і загальнонародні. Вони діють у системі, одночасно знаходячись у протиріччях між собою, для розв'язання яких необхідне чітке і справедливе законодавство, що забезпечувало б плюралізм форм власності. У постсоціалістичних країнах, у тому числі в Україні, на забезпечення різноманіття форм власності спрямована економічна політика роздержавлення і приватизації державних підприємств.

       Рис.1.2. Форми власності

      Найбільш  конкретно персоніфікованою є індивідуальна форма власності, її носіями (суб'єктами) виступають окремі індивіди, або їх сім'ї, які вважаються первинною ланкою суспільства. Вони безроздільно присвоюють об'єкти власності. В залежності від того, як це відбувається, кому, зокрема, належить та чи інша річ, що служить джерелом володіння, розпорядження і користування можна виділити окремі різновиди індивідуальної власності.                                                                                                                       Особиста власність характерна для кожної людини. З моменту народження і протягом усього життя є блага, які виключно задовольняють потреби і належать одноосібне кожному із нас (речі особистого призначення і вжитку). Аналогічно пояснюється сімейна власність (житло, особисте підсобне господарство селян, домашні меблі тощо). Це речі спільного користування, яке за своєю природою у суспільстві є індивідуальним щодо сімейної родини. Особисту і сімейну власність головним чином споріднює ідентичне походження, єдине джерело — власна трудова діяльність працівника та його сім'ї.

      Приватна  власність у своїй основі також є індивідуальною, але об'єктами її служать не тільки результати власної праці, а й найманої робочої сили. Приватний власник має не лише свою здатність до праці. Визначально приватну власність характеризує наявність у конкретного суб'єкта засобів виробництва та їх використання із залученням інших працівників за угодою на ринку праці.

      Тому  приватну власність необхідно характеризувати по-різному. Якщо її об'єктом є лише речі (цінності), що здобуті переважно власною працею індивіда та членів його сім'ї з незначним (тимчасовим, сезонним) залученням інших працівників, то це буде трудова приватна власність. На ній засновані дрібні товарні господарства, в тому числі фермерські на селі, індивідуальні та одноосібні виробництва, значна кількість промислів і занять в побутовому обслуговуванні, роздрібній торгівлі та соціально-культурній сфері. Це малий бізнес, який базується в основному на власній праці суб'єкта ринкових відносин.     

      В разі орієнтації збагачення індивіда за рахунок переважно чужої (найманої) праці має місце нетрудова приватна власність. Вона стала наслідком появи додаткового продукту із-за підвищення ефективності праці в товарному виробництві. Існує в усіх, крім первіснообщинної, суспільних формаціях. Така індивідуальна власність безпосередньо пов'язана з нетрудовими доходами. Це суперечить походженню власності від праці.

      Тому  визначні представники економічної думки, починаючи від Аристотеля, застережують від надмірного збагачення шляхом привласнення результатів чужої праці, що веде до антагонізмів у суспільстві, породжує соціальні конфлікти тощо. Головна ж економічна небезпека від необмеженості присвоєння полягає у відокремленості робітника, відчуженості його від засобів і продуктів виробництва. В такому разі безпосередній працівник не зацікавлений у підвищенні продуктивності праці, бо трудиться в основному не на себе, а на власника засобів виробництва, якому переважно дістаються продукти використання найманої робочої сили. До того ж, приватна власність породжує не лише відокремлення безпосереднього (найманого) робітника від засобів виробництва, які йому не належать, а й передбачає відокремлення власника засобів виробництва від безпосередньої участі у створенні життєвих благ, які він переважно споживає. Відносини між робітниками і власниками напружуються і загострюються, виникають різні у них інтереси і т. п., що гальмує розвиток суспільного виробництва.

  Нетрудова власність суперечить і природі  цивілізованого ринку, гіпертрофує  його, веде до застосування нечесних методів  конкуренції і виникнення монополізму, кримінального бізнесу, а звідси — корупції, мафії та інших негараздів усього суспільства. Ці проблеми окремо розглядатимуться в наступних темах курсу.

  Спільним  особисто-сімейної і приватної власності  у різних їх проявах є конкретність суб'єкта і загальне джерело об'єкта — економічна діяльність людей. Відмінність же полягає у меті і засобах її досягнення, у призначенні власності. Окремі індивіди-працівники та члени їх сімей прагнуть задовольнити найперші потреби за допомогою своєї праці (харчування, одяг, житло, домашні речі), їх інтересують перш за все споживні вартості продуктів і товарів як об'єктів власності.

  Приватні  власники намагаються присвоювати  і те, що самі не створили, їх основна мета — збагачення, отримання більше вартості і додаткової вартості, іноді любою ціною. Це основна потреба і мета індивідів, які наживаються головним чином завдяки використанню (експлуатації) чужої робочої сили: рабовласники — рабів, феодали — кріпаків, капіталісти — найманих працівників. Ось чому важливо розрізняти не лише види індивідуальної власності, а й окремо поділяти приватну власність на трудову (позитивну) і нетрудову, неадекватну гуманній природі людського суспільства.

  З погляду внутрішньої структури  відносин власності також наявна відмінність між особисто-сімейною і приватною індивідуальною власністю. Перша більше тяготіє до користування, друга — до володіння речами, що суттєво впливає на суспільну поведінку конкурентних носіїв власності.

   Приватна  власність, накінець, виникла спочатку як індивідуальна, але потім, внаслідок її розвитку, суб'єктами її стали не лише окремі особи (фізичні), а й юридичні особи. Метод наукової абстракції дозволяє все ж помітити, що від цього економічний зміст приватної власності суттєво не змінився. А от індивідуальна її форма переросла у більш високі форми свого прояву. Це характерно для руху і динамічного розвитку відносин власності в цілому.

   Приватна  власність є важливою передумовою  розвитку підприємництва. Досить поширеним  є ототодження функцій підприємця і власника. У дійсності ж об’єднання в одній особі власника і підприємця – це феномен ХІХ століття. В ХХ столітті відбувся їх розподіл. В сучасних умовах підприємець – це і дрібний власник, і керуючий акціонерним товариством, і орендар, і кооператор тощо.

   Підприємництво  можна визначати як діяльність власника або уповноважених ним осіб по організації розробки, виробництва і реалізація товарів і послуг з метою одержання прибутку (доходу) (рис. 1.3).

   В законодавстві  України також визначається суть підприємництва, його види, регламентується  право займатися таким видом  діяльності певним категоріям осіб. Зокрема, у ст. 1 Закону України «Про підприємництво» відзначається, що: «підприємництво – це самостійна ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, паданню послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку».