Власність

    Можна виділити наступні функції підприємницької діяльності:

• Ресурсна - мобілізація капіталу, трудових, земельних і інформаційних ресурсів;
• організаторська — організація виробництва, збуту, маркетингу, 
  наукових досліджень і т. д.;
• творча — новаторство, генерація і використання інновацій, уміння ризикувати.

    Рис. 1.3. Підприємництво як вид діяльності і тип господарювання

Види  підприємницької діяльності класифікуються за:

1. масштабами діяльності
2. характером та галуззю діяльності

За  першою ознакою виділяють індивідуальне  і колективне підприємництво. До індивідуального  відноситься діяльність однієї людини і її родини (створення торговельної крамниці, хімчистки, дрібних ремонтних  майстерень та ін.).

До  колективного підприємництва, яким займається певний колектив, відносять дрібний , середній і великий бізнес з відповідними їм розмірами підприємств (фірм). Згідно зі ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні», до дрібних підприємств у сфері виробництва відносять підприємства з кількістю працівників від 50 до 200, у невиробничій сфері – від 15 до 100. У США до дрібного бізнесу відносять підприємства з кількістю працівників до 500 чоловіків. Великий бізнес представляють величезні акціонерні товариства – корпорації, що нараховують багато людей співвласників і робітників.

      За  другою ознакою підприємництво може бути представлене: різними видами виробничої діяльності в промисловості, сільському господарстві, будівництві і т. д.; різноманітною торговельною діяльністю, наданням послуг (туристичний сервіс, юридичні, різного роду консультаційні та ін.); комерційним посередництвом і т. д.

Підприємницька  діяльність можлива тільки за певних умов, а саме;

• наявність організаційно-економічної самостійності;
• повна економічна відповідальність за результати діяльності;
• правові гарантії з боку суспільства;
• дотримання етики підприємництва,

      На  рубежі тисячоліть відносини власності еволюціонують за різними напрямами, стають різноманітнішими і складнішими за формами, обумовлюють більш широкий спектр видів і форм підприємницької діяльності, оскільки:

      • абсолютне привласнення поступається частковому, неповному 
привласненню; відбувається поділ суб'єктів користування, володіння і розпорядження; ті або інші аспекти повноважень власника делегуються різним соціальним інститутам;

      ∙ соціально-економічні потрясіння XX сторіччя призвели до транс 
формації суб'єктів власності, їх функції тепер фактично виконують різноманітні соціальні, професійні, посадові, вікові, національні, регіональні й 
інші групи і прошарки населення, інтереси яких складно переплелися між 
собою;

• різко ускладнилася народногосподарська система і докорінно змінився сам об'єкт привласнення. У цій якості все в більшій мірі виступають не стільки матеріалізовані засоби виробництва, скільки технології, знання, ідеї, інформація;
• об'єктивній багатомірності процесів усуспільнення повинен від 
  повідати і плюралізм форм власності. Тенденція соціалізації власності веде 
  до того, що той самий індивідуальний і колективний суб'єкт вступає в кілька типів, форм, видів відносин власності, а колишні чіткі межі між ними розмиваються.

Наступною після індивідуальної є колективна форма власності, її об'єкти належать не одній, а декільком (чи багатьом) незалежним фізичним або юридичним особам. Вони на рівноправній основі спільно володіють, розпоряджаються і користуються засобами виробництва і результатами праці. Колективна власність зумовлена поглибленням суспільного поділу праці, її колективним характером. Усуспільнення виробництва і праці — загально економічний процес. Первинною ланкою економіки служать підприємства, фірми, компанії, товариства і т. п., головною продуктивною силою яких виступають трудові колективи, а матеріальною основою їх діяльності — колективна власність на мікрорівні.

  Одна  з поширених доктрин західної економічної думки («Економікс») визнає лише суспільну, ототожнюючи її з державною, та приватну форму власності, різновидом якої стає колективна власність. Аналогічно це проповідується деякими вітчизняними вченими, які іноді замість форм називають два типи власності — приватну і суспільну. Найбільш послідовна і глибоко аргументована критика такого підходу міститься у працях відомого економіста-теоретика С.В. Мочерного. Якщо розрізняти лише суспільну і приватну власність, то ігноруються існуючі, відносно самостійні колективні інтереси, їх роль у підвищенні ефективності виробництва як окремої рушійної сили, нехтується економічна основа свободи трудових та інших колективів, заперечується проміжна ланка, перехідна форма між іншими формами власності, штучно розривається колективний характер праці переважної кількості працівників з відповідною формою власності (привласнення).

  Аналогічно  індивідуальній колективна власність  може бути трудовою і нетрудовою. В першому разі власність (блага) є надбанням праці лише членів трудового колективу. З використанням і присвоєнням результатів праці тих, хто не входить до нього, власність набуває рис нетрудового характеру. Наприклад, при капіталізмі нетрудова колективна власність на підприємствах базується переважно на найманій робочій силі і лише частково на праці власників засобів виробництва, зусилля яких зводяться в основному до управління та контролю за виробничим процесом.

  У сучасному суспільстві колективна форма власності домінуюча, має найбільше різновидів. Зокрема, з урахування деяких обмежень, видами колективної власності можуть бути групова, кооперативна, партнерська, асоціативна, корпоративна (акціонерна), власність громадських та релігійних об'єднань (партії, профспілки, церкви і т. п.), або просто власність трудового колективу. Більш деталізовано види колективної власності аналізуються в темах про підприємництво і підприємство та в окремому курсі мікроекономіки. Нижче буде акцентована увага на еволюційних аспектах колективної власності.

  Але надалі спочатку розглянемо загальну форму власності. Така назва вказує, що її суб'єктами є всі члени суспільства, чи окремі категорії населення (громадян). Вони спільно привласнюють засоби виробництва та його результати, є рівноправними співвласниками національного багатства, використовують його у певному економічному просторі і часі, в усіх сферах суспільного відтворення.

  Загальна  форма власності має свої види. Загальнонародна власність означає, що її суб'єктом є все населення країни (об'єкти: територія, природа та її надра, включаючи землю, повітряний простір і т. п.). В певній мірі загально - народні риси виражає державна власність. Проте її персоніфікатором виступає апарат державної влади та інші прошарки людей, близьких до чиновників. У кожній країні існує державний сектор економіки, який служить матеріальною основою для здійснення владних функцій. Держава покликана виражати інтереси всього народу, не протиставляти політику і економіку, дбати про добробут усіх людей. Загальнонародна і державна власності забезпечують вирішення тих проблем, які неспроможний розв'язувати ринок, або ж їх навіть породжує чи загострює: екологія, оборона країни, охорона громадського порядку і спокою, культура і духовність, соціальний захист населення, прискорення науково-технічного процесу.

До загальної  відносяться муніципальна (у містах), комунальна та інші регіональні види власності, її суб'єктами служать територіально-адміністративні органи самоврядування, а об'єктами користується місцеве населення (житлово-комунальне господарство, громадський транспорт та інші комунікації).

  Головне багатство суспільства — людина, її розвиток. Соціальне — економічне зростання все більше залежить від інтелектуальної власності. Досягнення людського розуму, відкриття і винаходи, патенти і ліцензії, всілякі інновації та новоутворення, або по-західному «ноу-хау» — все це об'єкти інтелектуальної власності. Вони є результатом творчої праці, реалізації природних і набутих здібностей індивідів. Сюди ж відноситься підготовка висококваліфікованих кадрів для народного господарства. Знання і наука є безпосередньою продуктивною силою суспільства. До інтелектуальної власності відносяться також твори літератури і мистецтва, культурні пам'ятки і реліквії та інші цінності, які мають загально національне значення. Все це сприяє всебічному гармонійному розвитку особистості працівника, що розширює можливості людини економічної. Тому важливо, зокрема, прискорювати розвиток соціально-культурної сфери, як у місті, так і на селі, з метою задоволення духовних потреб людей.

  У більшості країн світу особливої  ваги набуває сьогодні змішана власність. Найбільш характерна вона для соціальної ринкової економіки. На Заході, наприклад, домінує нині акціонерний капітал, власниками якого (акцій) можуть бути окремі громадяни, фірми, товариства, компанії, різні інші організації, держава та її інститути. І все це може акумулюватись на одному підприємстві. Змішана власність поєднує усі її форми і різновиди. Це інтегральна власність, що базується на використанні різних підходів до присвоєння. В результаті створюються комбіновані організаційні форми господарювання, як шляхом об'єднання окремих господарюючих суб'єктів, так і поєднанням різних форм власності одною юридичною особою. Прикладом останнього є спільні підприємства, де залучається й власність іноземних суб'єктів.

  Міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація  господарського життя і розвиток світового ринку спричинили появу міжнародної власності, її суб'єктами виступають усе співтовариство, самостійні утворення груп країн, міжнародні організації. Вони спільно використовують об'єкти власності для реалізації програм і проектів загально планетарного та регіонального значення, вирішують глобальні проблеми людства. Україна є повноправним членом ООН, численних міжнародних асоціацій і організацій, робить внески, користується і є співвласником світової власності. Така участь сприяє інтеграції вітчизняної економіки у світове господарство. 

РОЗДІЛ 3. РЕАЛІЗАЦІЯ ВЛАСНОСТІ  ТА ЇЇ ЕВОЛЮЦІЯ

  Основу  економічної системи суспільства, як уже відмічалось, складають відносини власності, їх структура не суперечить, а посилює провідну роль виробництва у суспільному відтворенні. Усі взаємозв'язки між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання обумовлюються відносинами присвоєння життєвих благ. Яким же чином власність, безвідносно яка і кому належить, найкраще служить людям?

3.1. Плюралізм власності

    Досвід розвинутих країн свідчить, що ця місія власності досягається за умов рівноправності усіх її проявів, можливостей реалізації та відповідного функціонування підприємств в ринковій економіці, що отримало назву плюралізму (від. лат. pluralis — множинний). Економічний плюралізм означає наявність і взаємодію різних технологічних способів виробництва, форм і видів власності та господарських механізмів у межах національної економічної системи. Рівноправність власності обумовлює самостійність і незалежність усіх форм господарювання. Існування конкурентних форм власності — загальної, колективної, індивідуальної та їх різновидів є опорою підприємництва і ринку, необхідною базою для побудови розвинутої економічної системи в Україні, її ядром має стати планомірне функціонування народного господарства, що здійснюється впровадженням національного планування у формі державного регулювання, програмування і прогнозування економіки, щорічного затвердження бюджету та ін. Плюралізм забезпечує оптимальне поєднання інтересів усіх суб'єктів ринку, сприяє повноцінній реалізації власності кожного з них. 

3.2. Реалізація власності 

Реалізація  (лат. realis — речовий) в даному випадку означає виконання задуму, отримання результату від застосування власності, її використання аналізується за допомогою певних показників на різних рівнях діяльності господарюючих суб'єктів у суспільному виробництві.

  На  макрорівні найважливішими економічними важелями ефективного функціонування власності виступають державний бюджет, грошовий обіг, фінансово-кредитна система, загальногосподарські пропорції, національний валютний резерв і страховий фонд, державний борг тощо. Інтегральним показником раціонального використання власності на загальному рівні служить національне багатство. Власність є умовою підвищення ефективності суспільного виробництва, різних форм господарювання, зростання добробуту людей.

  На  мікрорівні формами реалізації власності виступають показники господарської діяльності підприємств, їх доходи і прибуток, фонд заробітної плати та економічного стимулювання праці, система відрахувань у державний і місцевий бюджети, податки, соціальний розвиток трудового колективу, створення необхідних умов для праці, її охорона і безпека.

  На  рівні індивіда реалізація власності здійснюється перш за все через особисті інтереси, які матеріалізуються доходами населення. Це заробітна плата, дивіденди, пенсії, стипендії, матеріальна допомога, володіння цінними паперами. Велике значення має забезпечення сімей житлом, товарами довгострокового користування та ін., що характеризує високий рівень і якість життя.