Політична система франції

 Щоб уникнути "човника", Конституція 1958 р. передбачила  процедуру подолання опору Сенату, але лише тоді, коли цього хоче уряд. "Якщо в результаті розбіжності  між палатами законопроект не було прийнято після двох читань у кожній палаті або якщо уряд зажадає його термінового обговорення, то після одного читання в кожній палаті прем'єр-міністр має право скликати засідання змішаної паритетної комісії, уповноваженої продовжити акт, що стосується положень, за якими залишаються розбіжності". Для прискорення проходження проекту прем'єр-міністр може, таким чином, зажадати запровадження термінової процедури.

 Після прийняття  законопроекту парламентом він  передається президентові для промульгації. Глава держави може, однак, зажадати від парламенту нового розгляду закону або деяких його частин. У такому розгляді не може бути відмовлено. Закон контрасигнується прем'єр-міністром і відповідним міністром та публікується.

 Делегування повноважень уряду здійснюється за двох умов: за наявності в уряду  програми і в разі отримання повноважень парламенту. Передання повноважень обмежене певним терміном. У разі дотримання цих умов уряд може шляхом видання ордонансів вживати заходів, які звичайно входять до сфери законодавчого регулювання.

 Французький парламент застосовує практично всі відомі форми контролю діяльності уряду; виняток становить інтерпеляція. Хоча ст. 156 регламенту Національних зборів згадує про неї, проте це право парламентаріїв має відповідати тим самим правилам, що й резолюція осуду. Усі форми контролю можна поділити на дві великі групи: 1) що не містять прямих санкцій стосовно уряду, крім публічного розголосу; 2) що містять таку санкцію, яка веде до політичної відповідальності уряду. Перша група здійснюється в обох палатах парламенту, друга – лише Національними зборами.

 З контрольними повноваженнями парламенту пов'язані  право петицій і діяльність парламентського  посередника. Право петицій полягає  в тому, що різного роду звернення  направляються головам палат. Петиції  також можуть передаватися парламентаріям, які роблять на полях напис і підписують його.

 Політична відповідальність уряду означає, що депутати Національних зборів можуть примусити уряд піти у відставку або шляхом прийняття  резолюції осуду, або відмовивши в довірі про яку запитував  уряд. Лише збори можуть вирішувати питання про політичну відповідальність.

 Французький парламент характеризує значна обмеженість  У користуванні вотумом довіри і  резолюцією осуду. Питання про довіру – двобічна зброя, оскільки і уряд, і Національні збори в результаті негативного голосування можуть опинитися не при справах.

 Питання про  довіру у зв'язку з прийняттям законопроекту  – відкритий тиск уряду на Національні  збори, аби примусити його прийняти бажаний проект. Дебати в такому разі відкладаються на 24 години, щоб  дати можливість депутатам внести резолюцію осуду, яка приймається із суворим дотриманням правил, чим вирішується питання про довіру. Поставивши питання про довіру відповідно до третього абзацу ст. 49 Конституції, уряд неначе викликає Збори проти себе, але на несприятливих умовах.

 Найгрізніша зброя Зборів – резолюція осуду  – є сильно обмеженою низкою процесуальних  застережень на користь уряду. По-перше, право внесення такої резолюції  надане не окремому парламентарію, а  лише групі депутатів. По-друге, резолюція  може голосуватися лише через 48 годин після внесення. По-третє, для прийняття резолюції потрібна абсолютна більшість голосів членів Національних зборів. Останнє обмеження – заборона авторам резолюції вносити аналогічну протягом тієї самої сесії, звичайної або надзвичайної (чергової або позачергової). Заборона не поширюється на випадки, коли депутати вносять резолюцію осуду у відповідь на питання про довіру. Внаслідок цього, якщо опозиція мае у своєму розпорядженні в Національних зборах 200 місць, вона в період сесії може вносити 3–4 резолюції осуду.

 Зовнішньополітичні  повноваження парламенту зводяться  до двох: оголошення війни та введення облогового або надзвичайного стану  в країні і ратифікація міжнародних  договорів.

 4. Уряд Франції

 Уряд Франції  – колегіальний орган, що складається з прем'єр-міністра і міністрів. Відповідно до Конституції функціонують Рада міністрів – збори міністрів під головуванням президента республіки – і Кабінет міністрів – збори міністрів під головуванням прем'єр-міністра. Саме Рада міністрів здійснює повноваження, що належать за Конституцією уряду.

 Уряд призначається  так: Президент республіки підбирає кандидатуру і призначає прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр підбирає міністрів  і представляє їх президенту, який їх призначає. У виборі кандидата на пост прем'єр-міністра президент користується значною свободою. Це його особисте право. Важливо лише, щоб під час голосування в Національних зборах не було відмовлено в довірі прем'єр-міністру. Іншими словами, президент повинен враховувати розстановку партійних сил у нижній палаті парламенту.

 Усі акти, які  виходять від Ради міністрів, підписуються президентом республіки. Прем'єр-міністр  може головувати в Раді міністрів  в окремих випадках і лише за спеціальним  уловноваженням президента та за певним порядком денним. Позиція прем'єр-міністра, як і президента, на практиці є неоднозначною і його роль в управлінні залежить від партійного складу Національних зборів.

 Повноваження  уряду поділяються на здійснювані  ним колегіально і на здійснювані  особисто прем'єр-міністром. У першому випадку вони перебувають під прямою дією президента республіки. Нововведенням стало заснування інституту несумісності посади члена уряду з парламентським мандатом, з якою-небудь посадою професійного представництва загально-національного характеру, а також з будь-якою державною службою або професійною діяльністю. Конституцією та органічним законодавством не забороняється суміщу вати членство в уряді з мандатом комунального радника, з посадою мера, члена і навіть голови генеральної і регіональної ради. Непоєднання міністерської посади і парламентського мандата привело до посилення незалежності виконавчої влади і підпорядкування міністрів прямому контролю глави держави, особливо, коли президент і більшість місць у Національних зборах належать до одного партійного угруповання.

 Особлива  роль в уряді належить прем'єр-міністру. Він координує роботу міністерств, контролює її, дає вказівки про складання найважливіших актів. Він головує в міжміністерських комітетах; може головувати і в Раді міністрів. Прем'єр-міністр несе відповідальність за національну оборону. Ці повноваження повинні, однак, розглядатися в сукупності з дуже важливими правами президента. Повноваження прем'єр-міністра у призначенні військових і цивільних урядовців мають залишковий і делегований характер. Вельми важливою є діяльність прем'єр-міністра у галузі управління. Він "забезпечує виконання законів", здійснює регламентарну владу і видає Декрети, що не розглядаються в Раді міністрів. Ці декрети не менш високого рівня, ніж ті, які приймаються в Раді міністрів, видаються прем'єр-міністром з контрасигнацією відповідного міністра.

 Прем'єр-міністр  користується значними правами стосовно парламенту, деякі з них він здійснює особисто, інші у співпраці з президентом. Прем'єр може пропонувати президенту скликати парламент, коли той не засідає. Прем'єр-міністр має право законодавчої ініціативи, особисто бере участь у підготовці законопроектів, може брати участь у роботі парламентських комісій і в палатах, у будь-який час він повинен бути там вислуханий.

 Прем'єр-міністру належить право скликати змішані  паритетні комісії у разі виникнення розбіжностей між парламентськими  палатами стосовно якого-небудь законопроекту; він може просити президента, щоб той запропонував парламенту повторно розглянути законопроект; йому належить право ставити в Національних зборах питання про довіру. Прем'єр-міністр має особисте право передавати в Конституційну раду законопроект з вимогою визнати його неконституційним і вимагати винести ухвалу про розмежування законодавчої і регламентарної влади. Останнім правом він широко користується.

5. Правове регулювання громадських об'єднань

Конституція Франції  1958 року уперше визначила (ст. 4) роль політичних партій і угруповань, які активно впливають на політичне життя країни і сприяють вираженню думок у ході виборів. У Франції діє кілька десятків політичних партій, з яких на виборах до парламенту, зазвичай, бере участь понад 40. Партійна система Франції дуже динамічна, оскільки партії часто виникають, зникають, зливаються, блокуються, змінюють свою політичну орієнтацію й назви.

До найбільш значних політичних партій лівої  частини політичного спектра  належать такі партії: Французька соціалістична партія (близько 900 тис. членів), Французька комуністична партія (близько 400 тис. членів), Об'єднана соціалістична партія, Рух лівих радикалів, Рух реформаторів. До лівих партій примикає і партія «Зелених», яка на виборах 1977 р. набула парламентського представництва. До правих партій належать: Республіканська партія (близько 160 тис. членів), Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів, партія «Центр соціальних демократів» (30 тис. членів). Національний фронт (25 тис. членів) займає вкрай праві центристські позиції, виступаючи, зокрема, за вигнання з країни емігрантів з колишніх колоній.

Важливу роль у  політичному житті країни відіграє партія «Об'єднання на підтримку  Республіки» (близько 900 тис. членів), заснована 1958 р. прихильниками генерала де Голля. Партія обстоює самостійність Франції на міжнародній арені та «асоціацію праці й капіталу» у внутрішній політиці. Ця партія, як і Республіканська, за своєю політичною орієнтацією є правоконсервативною, що захищає режим сильної влади.

Правоцентристські політичні групи створили політичне  об'єднання - «Спілку за французьку демократію» (СФД), що найбільшого успіху досягло 1974 р., коли його лідер був  обраний Президентом Республіки. На місцевих муніципальних і кантональних виборах СФД має стабільний успіх. В останні два десятиліття СФД виступає в основному як молодший партнер об'єднання на підтримку Республіки.

У край праві («Національний  фронт» ле Пена) виступають з ультраправих націоналістичних позицій (за наведення порядку, виселення з країни арабів і мусульман, «чистоту нації», висувають інші політичні гасла). Популярність партії постійно зростає, ле Пен на президентських виборах 1995 року набрав близько 15% голосів і ледь не вийшов у 2-й тур із соціалістом Л. Жоспеном, випередивши Ж. Ширака.

Визначаючи статус політичних партій, Конституція закріплює  принципи їх створення і діяльності та основні напрями діяльності. Стаття 4 Конституції проголошує, що партії створюються і здійснюють свою діяльність вільно, сприяють висловленню думок голосуванням і повинні поважати принципи національного суверенітету і демократії.

У Франції, як у  деяких інших країнах, немає спеціального закону про політичні партії, а їх створення і діяльність регулюються загальними законами про асоціації 1901 р. та 1971 р. Тому для своєї легалізації партія, як і будь-яке об'єднання громадян, повинна подати до префектури департаменту поряд із зазначенням назви і мсти її створення такі дані: місцезнаходження її органів, прізвища, заняття і місце проживання членів її керівництва. До декларації додаються два примірники Статуту партії.

Уперше в 90-х  роках минулого століття у Франції  було законодавчо регламентовано питання  про фінансування політичних партій громадянами і державою (1988 р. було прийнято Закон про фінансову гласність політичного життя). Закон передбачає державне фінансування пропорційно їх популярності, головним критерієм якої є кількість місць, отриманих у парламенті на останніх виборах, кількість кандидатів, яких висуває партія (не менше 75), а також сума пожертвувань, зібраних партією. Забороняється фінансування політичного життя юридичними особами (крім самих політичних асоціацій). Закон також встановлює граничні суми пожертвувань з боку фізичних осіб.

Контроль за фінансуванням політичних партій здійснюється Національною комісією з рахунків виборчих кампаній і політичного фінансування, перед якою партії фінансово звітують.

Давні традиції у Франції має профспілковий  рух, в якому виділяються три  основні об'єднання: Загальна конфедерація праці (600 тис. членів), «Форс увриєр» («Робочасила», 400 тис. членів). Французька демократична конфедерация християнських трудівників містить 2300 профспілкових організацій (100 тис. членів). У країні існують і дрібніші профспілкові об'єднання.

Профспілки у Франції організовані в основному за виробничим принципом. Вони виконують важливу роль у виробничих радах иа підприємствах. Проте при цьому необхідно мати на увазі значну роздрібненість профспілкового руху, орієнтацію керівництва профспілкових об'єднань на різні політичні сили.

Основного організацією підприємців Франції є Національна  рада французького патронату, створеного 1946 р. Він об'єднує власників і  керівників півтора тисяч компаній. Крім цього, у Франції діють торгові  й промислові палати, об'єднані в Асамблеї палат торгівлі та промисловості, а також Торгову і промислову палати Парижа. Членство підприємств Франції у цих двох палатах є обов'язковим, оскільки вони здійснюють і деякі інші публічні функції. 

6. Регіональне і місцеве управління та самоврядування