Провідні діячі Академії

ПЛАН

 

Вступ ........................................................................................................

1. Петро Могила – найяскравіша  постать в історії Києво-Могилянської  академії ........................................................................

2. Провідні діячі Академії .......................................................................

2.1. Розвиток української  мови ...............................................................

2.2. Розвиток іноземних  мов ...................................................................

2.3. Поезія ................................................................................................

2.4. Малювання і музика .......................................................................

2.5. Філософія та історія  ......................................................................

2.6. Державно-правова думка  в Україні ..............................................

2.7. Розвиток автономістичних  ідей ....................................................

2.8. Освіта ..............................................................................................

2.9. Медицина ........................................................................................

2.10. Церква ..........................................................................................

Висновки ...............................................................................................

Список використаних джерел ..............................................................

 

 

 

ВСТУП

А як їх наймення?

І де їх могили,

Щоб скласти хоч пізні  вінці!

Леся Українка

На сторінках історії  кожного народу карбується його образ, інтелект, духовність, врода, гідність, здатність будувати чи руйнувати, споживати чи творити. Творення — то чи не найважливіша риса народу, нації, що містить у собі найвичерпніше поєднання розуму й духу, які набуваються й передаються з роду в рід, із покоління в покоління. Одним із таких витворів українців є Києво-Могилянська академія.

Актуальність теми дослідження  зумовлена її науковою і теоретичною  цінністю, пізнавальною й практичною значущістю. Побудова незалежної і  демократичної України можлива  за поваги до національної історії  та духовної культури, осягнення вагомості  втраченого. У цьому зв`язку важливе значення для сучасного національно-культурного відродження має досвід першої української Alma mater вищої школи – Києво-Могилянської академії (КМА), якій судилося відіграти вагому роль у вітчизняній історії, в суспільно-політичному житті багатьох слов`янських народів. Майже чотири століття спливає від часу її заснування, але пам`ять про неї не тьмяніє. Дітище своєї епохи, КМА стала націотвірним чинником. Вона впливала на всі сфери суспільно-політичного життя України, була пройнята ним. Академія впродовж двох століть була не лише вищим освітнім й науковим центром, а й своєрідною кузнею підготовки визначних громадсько-політичних та державних діячів, виразником державницьких прагнень українців, теоретично і юридично оформила відродження державності України, виробила її ідеологічні засади.

Мета праці: на основі комплексного й об`єктивного аналізу поглибити знання і зробити науково обґрунтовані висновки щодо історичної ролі КМА у громадсько-політичному житті України, визначити внесок києвомогилянців у процес національно-культурного відродження українського народу, дослідити її багату духовну спадщину й досвід та встановити в ній найцінніші аспекти, важливі для сучасного суспільства.

Метою продиктовано основні  завдання:

• дати цілісну оцінку участі києвомогилянців у відродженні й становленні Української держави;
• простежити кількісний і якісний склад вихованців Академії, розкрити внесок її випускників у єднання українських земель, у різні сфери наук і значення їх діяльності.

Об`єктом дослідження  є роль Києво-Могилянської академії у суспільно-політичному житті України, її діяльність в добу інтеграції України у загальноєвропейський та світовий культурні процеси.

Предмет дослідження –  видатні діячі та випускники Києво-Могилянської академії, їх вплив і внесок у громадсько-політичне, культурне життя українського суспільства.

Методологічною основою  дослідження є історико-хронологічний, проблемний, порівняльний методи розгляду досліджуваного матеріалу; принципи наукового пізнання: об`єктивності, історизму, взаємозв`язку внутрішніх і зовнішніх чинників у розвитку науки. Теоретичною основою наукового вивчення проблеми є теорія історичного пізнання світу.

Часові межі Києво-Могилянської академії — це 1615—1817 роки, тобто  два століття. Ці століття багато важили в нашій історії. У перемогах  і поразках виборювалась незалежна українська держава, формувалися її адміністративні, судові, культурні установи, гартувалися збройні сили, прилучалася до спільної справи церква. І на всіх етапах у будь-якій царині суспільного життя України бачимо творчу силу Академії, її вихованців [4].

 

1. ПЕТРО МОГИЛА – НАЙЯСКРАВІША  ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ

Скільки б Ви не перегортали сторінки нашої минувшини, натрапите на Академію — на її праобраз і підґрунтя, які сягають ще часів Руси-України, на її сутність як функціонуючої інституції, на її символи, що позначилися на українській культурі, ментальності й збереглися в духовному світі аж до сьогодні.

Варто зазначити, що становлення  Києво-Могилянської академії відбувалося  у надзвичайно складних умовах. На зміну естетиці європейського гуманізму, релігійній толерантності, культурній інтеграції європейського Відродження  й Реформації на східнослов'янські землі приходить духовна криза, викликана Люблінською (1569) і Берестейською (1596) уніями та інтенсивним наступом католицтва.

Саме тоді провідники Академії роблять вибір, що, як підтвердив час, був історично виправданий. Він  став поворотним в історії української  культури й загалом історії України: не полишаючи ґрунту національних надбань  у царині освіти, виховання, віри, традицій, Академія стає на шлях засвоєння західноєвропейських духовних здобутків, шлях культурного компромісу східної, слов'яно-візантійської, й західної, європейської, культур з підпорядкуванням потребам власного суспільства. Як зазначає італійський вчений Санте Ґрачотті, центр тяжіння в українських духовних орієнтаціях зміщується у бік Заходу, «західна модель стає висхідною для формування характеру української культури», і саме Києво-Могилянська академія здійснює «культурний синтез великої ваги для себе самої і для всієї Європи”.

Цей напрямок набрав особливо виразних рис з появою в Україні Петра Могили. Мислитель, політик, освітній і релігійний діяч, Могила випереджав багатьох своїх сучасників у їх починаннях. Він рішуче долав перепони несумісності, нетерпимості, сприяв зближенню двох культурних світів — східного й західного, що історично склалися.

Діючи в царині освітній, церковній, політичній, Петро Могила вважав, що досягти успіхів можна  лише спираючись на ерудованих учених і високоосвічених богословів, навчених і дисциплінованих священиків і ченців, на людей державного мислення, які б гідно могли репрезентувати Україну на найвищих щаблях міждержавних відносин.

Київський братський колегіум, або гімназіум, що почав діяти  на основі об'єднаних шкіл 1 вересня 1632 року, став найважливішою турботою Петра Могили. Ним він опікувався до самої смерті і вважав єдиною заставою свого земного життя.

До праці в Колегіумі  він залучає навчених у європейських університетах за його допомогою професорів. Тим часом з’являються свої добре підготовлені в Колегіумі випускники. Вчені кола Петра Могили укладають підручники, заявляють про себе як визначні філософи (Інокентій Ґізель, Йосиф Кононович-Горбацький), пишуть історичні й публіцистично-релігійні праці (Петро Могила, Інокентій Гізель, Афанасій Кальнофойський, Сильвестр Косов, Стефан Почаський та ін.), отримують докторські богословські звання (Ісайя Трофимович-Козловський, Йосиф Кононович-Горбацький, Ігнатій Оксенович-Старушич). Петро Могила відкриває під патронатом Колегіуму, як годилося вищим школам, «училищні колонії».

Природно, що Петро Могила прагнув закріпити за Академією статус вищої школи офіційним державним документом.

Наміри Петра Могили здійснив вихованець Академії гетьман України  Іван Виговський. До Гадяцького договору, укладеного ним з Річчю Посполитою, був внесений пункт: «Академію Київську дозволяє його Королівська Милість  і стани коронні установити, яка має користуватися такими прерогативами і вольностями, як і Академія Краківська».

Згодом права Академії було підтверджено в угоді, підписаній королем Міхалом Корибутом Вишневецьким і гетьманом Михайлом Ханенком у  грудні 1670 pоку, царською грамотою від 26 вересня 1701 року" [2].

Академія успадкувала  ім'я Петра Могили, свого благодійника, освітнього й духовного провідника: вона увійшла в історію під  назвою Києво-Могилянської. Своєю організаційно-адміністративною структурою, демократичними засадами всестановості й рівності всіх у навчанні, маючи самоврядування і власне судочинство, високий рівень викладання, вона гідно несла це ім'я, зберігаючи статус вищого навчального закладу України.

 

2. ПРОВІДНІ ДІЯЧІ АКАДЕМІЇ

Провідники Академії —  Петро Могила, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Інокентій Гізель, Сильвестр Косов, Йосиф Кононович-Горбацький, Йоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Йоасаф Кроковський, Теофан Прокопович, Георгій Кониський, Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Данило Туптало, Давид Нашинський, Георгій Щербацький, Михайло Козачинський і сотні інших талановитих її учнів вірили в творчу силу науки, її спроможність розкріпачити людину й удосконалити людське суспільство. Освіта розглядалася могилянцями не лише як складова системи культури, засіб (формування інтелекту й самопізнання людини, але і як чинник піднесення національної свідомості, гарант політичної свободи. «Коли немає світла вчення, не може бути доброго смислу в державі» [5] вважав Феофан Прокопович.

 

2.1. Розвиток української  мови

Як наукова інституція Академія вирішує складне мовне завдання. Поряд з церковнослов’янською мовою — мовою вітчизняної книжкової спадщини — вчені Академії запроваджують вивчення грецької, за допомогою якої осягали богословські християнські джерела й греко-візантійську культуру, та латини, якою послугувалося того часу законодавство й судочинство, дипломати і вчені, наука і література. Як і в європейських університетах, в Академії читають латиною курси вищих наук, пишуть твори, проводять диспути. Користуються нею і в приватному житті — листуються, складають реєстри бібліотек тощо.

Разом з тим професори  Академії дедалі активніше залучають  до літературного, наукового й ділового вжитку українську книжну мову, вводять до її строю слова народної розмовної мови, витісняють церковно-слов'янізми й латинізми, насичують українськими науковими і літературними термінами — філологічними, філософськими, історичними, богословськими тощо, формуючи таким чином українську літературну мову. Розвиток вітчизняного мовознавства в Академії розпочинається вже на початку ХVII ст., про що свідчать «Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича Сагайдачного» (1622) професора Касіяна Саковича, «Євхаристеріон» (1632) професора Софронія Почаського, «Требник» (1646) й інші праці Петра Могили, «Мир з Богом людині» (1669) Інокентія Ґізеля, твори Иоаникія Ґалятовського, Теодосія Софоновича, Лазаря Барановича, Дмитра Туптала й інших вчених. Теоретичне вітчизняне мовознавство пов'язане з іменами вихованців і діячів Академії — Мелетія Смотрицького, Памво Беринди, засновника нової української граматичної традиції Олексія Павловського [4]. Впродовж майже століття — від Петра Могили до остаточного підпорядкування української церкви російським патріархатом й Синодом — українською мовою правлять богослужіння, пишуть богослужебні й богословські праці теологи й духовні письменники, що вийшли з Академії.

1654 і 1686 роки відкрили  шлюзи русифікації України. Але  ще довго в культурному житті  XVIII ст. завдяки Академії переважала  українська мова. Прикладом є  праці козацьких літописців, твори «Владимир» (1705) і «Похвала Дніпрові» (опубл. 1733) Теофана Прокоповича, численні вірші Івана Величковського, Климентія Зіновієва, Митрофана Довгалевського, згодом літературні та історичні праці Георгія Кониського, Петра Симоновського, Семена Дівовича, Опанаса Лобисевича, Григорія Политики.

Закінчуючи навчання, вихованці  Академії вливалися в суспільне  життя — працювали вчителями, священиками, писарями, державними службовцями, співаками й музикантами, декотрі  вели мандрівне життя (мандрівні, або  мандровані, дяки). Вони засновували школи, складали підручники, навчали дітей, правили служби, ставили вистави, ходили з вертепами і т. ін. Таким чином українська мова книжна й народна взаємно збагачувалися. Навколо могилянців формувалось середовище, яке постійно потребувало підручників, філософських, історичних, релігійних творів, художніх книг саме українською мовою.

Без усвідомлення цього явища здаватиметься необґрунтованою поява у кінці XVIII ст. нової української граматики Олексія Павловського, а на початку XIX ст. «Енеїди» Івана Котляревського та «Історії Русів» Григорія Политики, нарешті — глибоко української поетичної творчості Тараса Шевченка. З іншого боку, російська імперська політика не могла не позначитися на внутрішньому житті Академії. І чи не тому її вченим не вдалося теоретично обґрунтувати процес становлення української літературної мови."

 

2.2. Розвиток іноземних  мов

У Києво-Могилянській академії було закладено наукову основу викладання іноземних мов, зокрема грецької, польської, німецької, французької, старої єврейської. Цьому значною мірою сприяло навчання студентів Академії в світовому центрі мовознавства — університеті м. Галле (Німеччина) та інших університетах Європи. Коштами Академії в Галле навчалися, зокрема, Симон Тодорський, Варлаам Лящевський. Давид Нащинський та ін. Після повернення вони працювали викладачами іноземних мов в Академії. Ляшевський уклав з урахуванням лекцій Тодорського граматику грецької мови — «Institutionum linguae Grecae liber...» (1746), яка кілька разів перевидавалась у Німеччині з деякими доповненнями Георгія Щербацького, згодом Миколи Бантиша-Каменського. Ця граматика стала найпоширенішим підручником грецької мови у Російській імперії аж до початку XIX ст. Могилянець Яків Блоницький уклав грецьку граматику й слов'яно-греко-латинський та греко-слов'янський словники. В Академії укладені також перші вітчизняні підручники з мов: латинської — «Gramatica Latina a regulus...» (1765) та польської — «Грамматика польская...» (1791) й російської — «Правописание россійское...» (1794) Максима Симигиновського.