Педагогічна діагностика

     Другий  етап – складання попередньої  характеристики вихованості школярів вихователем.

     Третій  етап – залучення до аналізу вихованості  самих учнів, активу класу, батьків  і педагогів.

     Найважливіше  на даному етапі – спонукати учнів  до самоаналізу, самооцінки і самоконтролю.

     Головне, що повинні усвідомити діти, - це те, що вихованість – уміння поводитись у товаристві, чемність, ввічливість.(“Азбука моралі”).Виходячи з аналізу сформованості якостей особистості кожного школяра, рівня його вихованості, вчитель-вихователь намічає цілі у своїй виховній роботі і коротко формулює їх. Головне, безпомилково побачити кращі якості, опертись на них і вже на цій основі нейтралізувати негативні прояви.  

     2.2. Діагностика дитячого  колективу.

       Діагностика дитячого колективу  - це виявлення виховних можливостей  колективу та умов для індивідуального  розвитку особистості.

     Вивчаються: структура, особливості міжособистісних  стосунків, основні цінності, ставлення  до навчання, виховання в школі, характер громадської думки, згуртованість  колективу, основні види ініціативної діяльності, форми дозвілля, переважаючий емоційний фон.

     Сформованість учнівського колективу доцільно оцінювати у двох напрямках –  у класному колективі і шляхом підключення учнів до аналізу  навчально-виховного процесу в  загальношкільному колективі.

     Але перш ніж залучати учнів до аналізу  різних ситуацій, потрібно сформувати в них відповідні вміння: співвідносити  явища, які аналізуються, з нормами  і правилами поведінки: визначати  моральну значимість аналізованого; встановлювати  причинно-наслідкові зв’язки; передбачати можливі результати; мотивувати свою оцінку; самостійно приймати рішення.

     Оціночні  судження щодо розвитку колективу є  проміжним етапом на шляху до самостійних  дій і вчинків.

     Якщо  колектив знаходиться на низькому рівні  розвитку, то вчитель-вихователь виступає організатором його діяльності. Його завдання полягає в тому, щоб зруйнувати негативні установки, перебудувати стосунки, які склалися.

     А для цього потрібно виділити ядро колективу і опертися на нього. Вченими  встановлено, що класний керівник може управляти розвитком колективу:

     • якщо добре знає вихованість, індивідуальні  особливості і можливості кожного  школяра і окремих груп учнів;

     • володіє конкретними знаннями стану  його розвитку в цілому і за окремими ознаками;

     • зміцнює і розширює актив, розвиває організаторські навики і вміння всіх учнів. озброїть їх знанням виховних функцій колективу;

     • розвиває ініціативу і саморегуляцію  на основі самоаналізу, самоконтролю засвоєних  критеріїв моральної вихованості  особистості і колективу школярів;

     • змінює співвідношення сил у колективі  за рахунок збільшення кількості  учнів з позитивним досвідом моральної  поведінки, переведення учнів з  нестійкою саморегуляцією і моральною  поведінкою в активну позицію;

     • зміцнює відповідно до рівня розвитку колективу власну педагогічну позицію.

     При цілеспрямованому аналізі рівнів розвитку колективу і моральної вихованості  кожного його члена в учнів  з’являється ціннісне відношення до своєї позиції в життєдіяльності  колективу, її цілей, до суспільно корисних справ і їх результату.

     2.3. Діагностика виховного  процесу.

     Діагностика виховного процесу – це виявлення  ефективності, аналіз затрачуваних педагогом  зусиль, одержання всебічної інформації про характер впливів навколишніх  мікро та макросередовищ на розвиток школярів.

     Вивчаються:

     а) рівень вихованості та загального розвитку учнів;

     б) система виховної роботи в школі;

     в) реакція учнів на впроваджувані  заходи, педагогічні умови;

     г) ступінь задоволення виховною роботою, спілкування з педагогами;

     д) ступінь і характер взаємодії (співробітництва) суб’єктів виховання;

     е) момент напруженості у стосунках  учнів і педагогів та їх причини.

     Основним  елементом виховного процесу  є вихована ситуація. В ній перехрещуються складні взаємостосунки особистості  учня, вихователя, колективу, середовища, суспільства. Основу ситуації становить виховна взаємодія, яка має відповідну мету і стосовно неї зміст і засоби виховання. В поняття “виховна ситуація” включається вплив вихователя, вплив його особистостості на учня, діяльність колективу, а також інші впливи, які достатньо значимі для даної ситуації.

     Тому  результати виховання віддалені, але  діагностування виховного процесу, як і виховної ситуації, можливе.

     В педагогічній науці виховний процес розглядається як процес складний, динамічний і системний. Це означає, що йому характерні цілісність, взаємозв’язок зовнішніх і внутрішніх властивостей.

     Як  бачимо зі схеми, будь-яка виховна  ситуація, як елемент виховного процесу, більшістю зв’язків залежить від  інших ситуацій. Тому, визначаючи програму вивчення будь-яких педагогічних явищ, вчитель повинен пам’ятати, що який би “найкращий” чи “сучасний” метод діагностування не був застосований, взятий окремо, він може бути лише інструментом аналізу якоїсь сторони виховного процесу (взаємодії особистості і колективу, різні прояви процесу формування особистості в різних видах діяльності учнів і т. д.).

     Тому  більш доцільніше використовувати  комплексні діагностичні методики, які  включають найрізноманітніші методи, фіксуючі групи інтегративних показників виховного процесу. Враховуючи специфіку виховного процесу в школі і результати проведеного вивчення, вчені виділяють дотримання алгоритму, логіки виховного процесу (так звані кроки алгоритму, що характерно для виховних технологій) як головні умови вдосконалення діяльності вчителя-вихователя.

     Алгоритм, логіка виховного процесу.

     1. Знання головної мети, завдань  і змісту процесу виховання,  виділення актуальних проблем  виховання. Розуміння основних  психолого-педагогічних понять, володіння  провідними формами і методами виховної роботи.

     2. Аналіз рівня відповідності результатів  виховної роботи меті виховання,  розуміння причин, які впливають  на неоптимальне вирішення завдань  виховання. 

     Вмілий  аргументований аналіз виховного заходу (виховної справи), власної педагогічної позиції, сучасне педагогічне мислення, готовність до розвитку ситуацій успіху.

     3. Передбачення результатів своєї  роботи, вміння порівняти реальні  результати із загальною метою  виховання, бачити суперечності, будувати обґрунтовані гіпотези. Визначення системи “перспективних ліній”: близьких, середніх, далеких. Перспективне планування діяльності із врахуванням завдань розвитку особистості і колективу школярів.

     4. Конкретизація завдань із врахуванням  результатів вивчення головних  об’єктів виховання і прогнозів-перспектив.

     5. Вирішення комплексу виховних  завдань меншим числом заходів. 

     Усвідомлений  вибір головних завдань і адекватної їм діяльності із врахуванням розвитку учнів і класних колективів. Переконаність, що вибрані види виховної діяльності, форми і методи виховної роботи забезпечать позитивні зрушення в рівні вихованості учнів і рівні розвитку учнівських колективів.

     6. Вироблення конкретної програми  діяльності як логічної ланки  процесу виховання. Педагог повинен  продумати як змінити позицію вихованців, викликати позитивні внутрішні мотиви і переконання.

     7. Проектування розвитку особистості,  включення учнів у таку систему  діяльності та стосунків, яка  збагачує їх позитивний досвід, зміцнює морально-ціннісну позицію.  При цьому вихователь не лише організовує діяльність адекватну виховній меті і завданням, але й створює умови для прояву позитивних якостей дитини.

     Підводячи підсумки виховної діяльності, вчитель  підкреслює успіх, показує ріст особистості, при необхідності ”авансує” успіх. Із врахуванням реальних можливостей кожного вихованця вчитель підбирає відповідний вид діяльності і доручення конкретному учневі, опираючись на його сильні сторони, сприяючи подальшому розвитку якостей, що формуються.

     8. В реалізації програми виховної  роботи важливо враховувати і можливості самого педагога, його сильні і слабкі сторони, забезпечити використання найбільш доцільних в даних конкретних умовах методи та засоби виховання, творчий ріст вчителя.

     9. Проведення проміжного контролю, аналізу результатів діяльності, рівня вихованості учнів і рівня розвитку учнівського колективу.

     Таким чином, при умові логічної побудови виховного процесу на діагностичній  основі вчитель-вихователь звільняється від недоцільних заходів, обґрунтовано вибирає зміст, форми і методи роботи, тобто усвідомлено будує процес виховання і управляє успішним становленням особистості школяра, з меншими затратами сил і часу досягає позитивних успіхів у вихованні.

     2.4. Самодіагностика  особистості і  діяльності педагога.

     Самодіагностика особистості і діяльності педагога - це оцінка власних можливостей у розв’язанні конкретних виховних завдань, включаючи самоаналіз особистісних рис і професійних умінь.

     Вивчаються:

     а) виховна діяльність педагогів;

     б) індивідуальний стиль педагогічного  спілкування та керівництва;

     в) поведінка у складних ситуаціях, в тому числі конфліктних;

     г) культура розумової праці та самовдосконалення;

     д) рівень оволодіння педагогічними знаннями;

     е) авторитет у колег та учнів  і їхніх батьків;

     є) володіння педагогічною технікою, технологією та методикою індивідуальної педагогічної взаємодії;

     ж) характер і причини утруднень  у виховній роботі.

     Як  бачимо, самодіагностика – необхідна  передумова набуття і збереження професіоналізму вчителя. Вона відбувається через самоспостереження, самоаналіз, самооцінку, самопрогнозування.

     Самоаналіз  – аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяльності; критичний аналіз успіхів спілкування, врахування набутого досвіду, погляд на себе очима оточуючих  людей. На підставі самоаналізу формується самооцінка як компонент самосвідомості. Не бажана як завищена, так і занижена самооцінка.

     Самопрогнозування “Я - у майбутньому” доповнює картину  самопізнання характеристикою особистості  з урахуванням життєвих планів.

     Самодіагностика допомагає вчителеві завоювати авторитет в учнів за рахунок сформованих позитивних особистісних якостей і чіткої професійної позиції.

     Критерієм справжньої авторитетності, на думку  більшості вчених, можна вважати  збереженням позитивного ставлення  учня до вчителя після виходу з  під його нормативної влади, наприклад, після закінчення школи. До цього часу важко розрізнити істинний авторитет та показну слухняність.

     Отже, педагогічний авторитет – це не пов’язана з соціальним статусом, примусом і винагородами здатність  учителя впливати на думки, почуття і поведінку учнів.

     Практика  і дослідження свідчать, що авторитет  учителя залежить не тільки і навіть не стільки від того, яким він  є сам по собі, скільки від того, яким його уявляють учні.

     Немає учителя авторитетного взагалі. Те, що викличе захоплення і вплине на одних учнів, може залишити байдужими інших і навпаки. Через те один і той самий вчитель матиме різну значимість для різних учнів і неоднаковий потенціал виховного впливу. Форми впливу залежно від наслідків їх застосування можна поділити на власне виховні і керуючі. До перших належать ті, в результаті яких відчувається відносна стабільність зміни в мотиваційно-ціннісній сфері та поведінці вихованців: референтна, експертна, інформаційна. Якщо результатом впливу є лише ситуативні зміни психічного стану та поведінки вихованців в умовах постійного зовнішнього контролю з боку вихователя, то слід говорити про керуючі форми влади: нормативну, владу примусу і винагороди.