Наука про мову стародавнього Китаю та Японії

Міністерство освіти й науки,молоді та спорту України

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського

              Кафедра українського мовознавства

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

по дисципліні «Мовознавство»

                                                       на тему:

 «Наука про мову стародавнього Китаю та Японії»

 

 

 

 

Виконала студентка:

студентка 5 курсу

заочного відділення

Федюніна Катерина

Перевірив викладач:

доц. Андрейченко О.І.

 

 

 

 

 

                                         Сімферополь, 2013

                                                     Зміст

 

          Вступ…………………………………………………………….……..…....3

1. Історія появлення мови………………..…………………….…………..4

2. Мовознавство у стародавньому  Китаї…………………….……………6

3. Мовознавство у стародавньої Японії……..…………..………………13

Висновки…………………………………………………..……….……...18

Список використаної літератури…………………………………..…….19 

Вступ

       Мовознавство (лінгвістика) — наука про мову в усій складності її прояву; природну людську мову взагалі та про всі мови світу як індивідуальних її представників. Мовознавство — це гуманітарна наука. Вона є розділом культурології (поряд з мистецтвознавством і літературознавством) і філології (поряд з літературознавством), а також галуззю семіотики — науки про знаки. Мовознавство, як майже й кожна наука, має свою тривалу і повчальну історію. Уже в стародавніх переказах, легендах, міфах відбивається інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, що таке слово, як воно виникло і чому говорять різними мовами.

У давньому мовознавстві виділяють давньокитайську та японську мови.

Китайське мовознавство має понад двотисячирічну історію. Аж до кінця XIX ст. воно розвивалося  зовсім самостійно при незначному впливі індійського мовознавства. Стародавнє китайське класичне мовознавство являє  собою одну з трьох або й чотирьох незалежних мовознавчих традицій, відомих історії світового мовознавства, разом з давньогрецько-римською, давньоіндійською та арабською. Китайське мовознавство мало сильний вплив па японське та й на мовознавство інших народів, проте, воно майже нічого не дало сучасній європейській науці про мову. У давньому і середньовічному Китаї існували три галузі філології, пов'язані з вивченням мови.

Протягом багатьох сторіч японська мова розвивалася під сильним  впливом китайської. Проте всі  елементи китайського походження в японській мові є запозиченими, спорідненість же мов має на увазі спільність походження відвічних елементів. У цьому сенсі японська і китайська мови спорідненими не є.

1. Історія появлення мови

         Мовознавство, як майже й кожна наука, має свою тривалу і повчальну історію. Уже в стародавніх переказах, легендах, міфах відбивається інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, що таке слово, як воно виникло і чому говорять різними мовами.

За одним давньогрецьким переказом, люди у давні часи жили в злагоді, не мали ні міст, ні законів, говорили всі однією мовою і керувалися наказами Зевса, і тільки згодом Гермес упровадив різні наріччя і поділив людство на окремі народи. За висловом давніх римлян - Цезар може дати людині державний устрій, але неспроможний дати слова.

За біблією - цією збіркою  релігійних легенд різних часів і  народів, - бог сам дає великим  природним явищам їх назви або  ж надає Адамові здатності  і можливості назвати всі живі істоти. Із біблії відомий міф і  про те, як люди намагалися збудувати у Вавілоні вежу, що сягала б неба. Розгніваний таким зухвальством, бог «змішав» мови будівників, вони перестали розуміти один одного, і будівництво невдовзі було припинено.

Даром богів або винаходом  видатних людей у стародавніх переказах, легендах, міфах є й письмо. Так, давні єгиптяни винахід письма приписували богові Тоту, вавілоняни - богові Набу; в стародавніх індійських легендах розповідається, що письмо людям дав бог Брахма, в китайських -- мудрий Цань Чін, що мав обличчя дракона і четверо очей, знайшовши зразки для письма у зірках, у слідах птахів та ящірок.

Та, однак, перекази, легенди, міфи - це ще не наука. Вони самі вимагають  наукових пояснень. Перші паростки наукових знань про мову формуються саме в боротьбі з міфологічними і магічними уявленнями про слово, про мову, формуються шляхом безпосереднього спостереження та реєстрації фактів, шляхом старанного аналізу мовного матеріалу, як про це хоч і посередньо, але недвозначно говорять найдавніші форми письма, передусім, у стародавньому Єгипті та Месопотамії. Словесно-складові системи давньоєгипетського письма, шумерського письма, з якого розвинувся клинопис, еламського письма, протоіндійського письма, критського, або мінойського письма, китайського письма дають змогу майже беззастережно твердити, що розпочинався аналіз мови з визначення змісту слів, побудови їх піктографічних та ідеографічних зображень, членування слів на склади і тільки потім уже й на звуки.

На жаль, у нас немає  поки що писаних пам'яток, які б  своїм змістом засвідчували величезну мовознавчу працю невідомих дослідників над створенням словесно-складових систем письма, над укладанням ассірійцями-вавілонянами словника шумерської мови, над створенням клинописного письма, але їхня видатна роль в історії науки про мову незаперечна.

 

 

2. Мовознавство  у стародавньому Китаї

Китайське мовознавство має понад двотисячирічну історію. Аж до кінця XIX ст. воно розвивалося  зовсім самостійно при незначному впливі індійського мовознавства.

Стародавнє китайське  класичне мовознавство являє собою одну з трьох або й чотирьох незалежних мовознавчих традицій, відомих історії світового мовознавства, разом з давньогрецько-римською, давньоіндійською та арабською. Китайське мовознавство мало сильний вплив па японське та й на мовознавство інших народів, проте, воно майже нічого не дало сучасній європейській науці про мову. У давньому і середньовічному Китаї існували три галузі філології, пов'язані з вивченням мови.

Перша з них найдавніша, називається сюньгу; ця наука тлумачила  давні слова шляхом пояснювання їх значень, або шляхом перекладу, або шляхом опису предметів і явищ, що існували в давнину. Друга галузь філології була відведена вивченню писемності, з'ясуванню структури і етимології ієрогліфів. Третя — фонетика, або точніше фонологія, що вивчала відмінності між звуками. Граматична наука в Китаї почала поступово виділятися із схоластики лише в XVIII—XIX ст.

В історії розвитку китайського  мовознавства Ван Лі виділяє три  основні періоди: у першому з  них розвивалася майже тільки схоластика; у другому — основним напрямом стає фонетика, в третьому розвиваються паралельно всі три напрями.

В історії розвитку фонетики виділяються три етапи: перший починається  з появою фонетичних словників, другий — фонетичних таблиць; третій збігається за часом з третім періодом історії китайського мовознавства у Ван Лі і характеризується дослідженнями в галузі історичної фонетики, тобто працями, метою яких була реконструкція елементів фонетичної системи китайської мови минулих епох,.

З російських праць про  китайське мовознавство слід указати на граматику китайської мови П. Шмідта "Опыт мандаринской грамматики с текстами для упражнений".

Звертаючись до словника "Шовень", як до праці, де відображена  лінгвістична думка давніх китайців, М.І. Конрад виявляє в ньому такі основні думки:

1. Кожне слово мислилось  як певна єдність ряду елементів  його складників— єдність, відмінна  від інших подібних єдностей. Свідченням такого уявлення є  сувора індивідуалізація графічного  символа слова — його графічного  знака, індивідуалізація не тільки форми, що входить у певний знак елементів, а й їх число і розташування.

2. Основним елементом  слова вважається значення, що  потверджується змістом словникової  статті. При всіх своїх модифікаціях  словникові статті мають одну  мету: розкриття значення слова.

3. Другим елементом  слова вважається звучання. Про  наявність уявлення про звукову  сторону слова свідчить уведення  в певних випадках у склад  граматичного знака слова спеціального  фонетичного визначника — окремого  графічного елемента, призначенням якого було тільки вказувати на звучання слова, позначеного певним графічним символом.

4. Існувало уявлення  про лексичну омонімію. Це можна  вбачати* по-перше, у застосуванні  одного й того самого ж фонетичного  визначника для вказання на  звучання різних за значенням слів. Наявність уявлення про лексичну омонімію виявляється, по-друге, і в випадках застосування цілого знака, створеного спеціальні для певного слова 8 метою позначити слова з іншим значенням, але з тим самим звучанням... У цьому випадку омонімічність поєднується з омографічністю.

5. Існувала думка про  співвіднесеність значення слова  з поняттям, яке в свою чергу  розглядалось як щось похідне  від уявлень. Наявність ідеї  про таку співвіднесеність можна  вбачати в тому, що графічним  символом слова в одних випадках служив рисунок — зображення предмета, позначеного певним словом: такий рисунок був графічним символом поняття, яке ґрунтувалося на наочному уявленні предмета.

6. Існувало уявлення  про групу слів, про що свідчить  розподіл у словнику "Шовень" за певними групами, причому основою для віднесення декількох слів до однієї групи служить одна властивість з комплексу властивостей, що утворюють значення слова. 7. Існувало уявлення смислового деривата. Це можна вбачати в тому, що будь-який знак, наприклад, знак слова "старість", входив у склад знаків різних слів, вихідним моментом значення яких було саме поняття старості.

До цього М.Й. Конрад в кінці додає, що вже у давнину  в Китаї виникло уявлення про  звукову сторону мови.

Фонетичною одиницею вважається комплекс, що відповідає слову. Окремі елементи відзначено у складі такого комплексу — "звуки" і "голос" сприймаються як компоненти цілого.

"Звуки", тобто якісні  компоненти звукової сторони  слова, розглядалися не тільки  як елементи, що становлять вимовне ціле — слово, а й як елементи, що породжують це ціле.

Такі назви відображають уявлення про те, що початкові й  кінцеві к' чюненти вимовного  цілого слова протилежні і за своїми функціями в утворенні цілого, і за своєю фонетичною природою. Оскільки початковими компонентами були приголосні, кінцевими — голосні, остільки протилежними за фонетичною природою мислилися приголосні і голосні.

Про те, що початковими  компонентами були приголосні, свідчить наявна у першій половині X ст. класифікація їх на губні, язикові, нижньозубні, верхньозубні, гортанні, напівзубні, напів'язикові.

Протилежними початковими  вважалися кінцеві, які за своєю  фонетичною природою були голосними, що можна бачити з класифікації цих  звуків на класи: "внутрішні", "зовнішні", "відкриті", "вільні" тощо.

У фонетичну характеристику голосних входив і так званий голос, тобто голосова мелодія, підвищення і пониження її висоти, або удержування  її на одній висоті, наявність протяжності  вимовного цілого та наявність особливого явища, яке сприймається як "повільність" та поривність. Вчення про звукову сторону китайського слова розвивалося внаслідок таких причин:

1) необхідність подавати  у словнику вимову слова, позначеного  певним ієрогліфом;

2) поява римованої  поезії;

3) необхідність транскрибування іншомовних власних імен.

Наступною частиною національної традиції китайського мовознавства М.Й. Конрад вважає вчення про "повні", "пусті" та "службові" слова.

У період розквіту китайської класичної філософії спеціальних  теоретичних праць в галузі вивчення мови не існувало. Теорія мови, однак, цікавила давньокитайських філософів, які сперечалися в питанні відношення назви до позначеної дійсності. Конфуцій та його послідовники вчили, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним і повинна йому відповідати. Коли Конфуція спитали, з чого б він почав, якщо б йому доручили управління державою, він відповів: "Найнеобхідніше — це виправлення імен! Людина, що займає певне соціальне становище, повинна поводитись відповідно до цього становища". У порушенні цієї вимоги конфуціанці вбачали причину всіх непорядків у суспільстві. Цю теорію "виправляння імен" визнавали і представники іншої філософської школи — легісти. Навпаки, філософи даоїстського напряму вважали, що зв'язок між словом і річчю — довільний.

Синтез цих двох поглядів у III ст. дав Сюнь Куан, який вважав, що назви "встановлюються погодженням і закріплюються звичаєм". Немає первісного зв'язку між назвою і реальністю, назву дають люди за домовленістю; але коли назва стає звичною, її вживання вважається правильним.

Китайська мовознавча думка  органічно пов'язана з розвитком  китайської ієрогліфічної писемності. Становлення сучасної структури  китайської писемності відбувалося  у І і II ст. н. е., коли пройшла остаточна  нормалізація китайської ієрогліфіки. Тоді були створені основні стилі китайського письма, ієрогліфічного письма: уставне письмо, напівуставне письмо і скоропис. Цей потрібний поділ китайського рукописного письма і є остаточним становленням графічної системи китайської рукописної мови.