Оптимізація кредитного портфелю комерційного банку.на прикладі ат Укрсиббанк

В Італії банки і банківські групи не можуть надати одному клієнту чи групі пов'язаних між собою позичальників позички, що перевищують 25% від суми власних фондів банків. У цілому сукупна величина великих кредитів, тобто перевищуючих 10% власних фондів банку чи банківської групи, не повинна більше чим на 80% перевищувати власні фонди.

У Нідерландах банки зобов'язані  повідомляти Банк Нідерландів про  випадки видачі позики клієнту, що не є банком, в обсязі, що перевищує 1% фактичних власних фондів банку, чи на суму понад 3 млн. гульденів. Концентрація кредитів на одного клієнта в Нідерландах допускається в розмірі до 25% від власного капіталу банку.

У Німеччині банки зобов'язані  негайно інформувати центральний  банк про всіх так званих великих (складових більш 10% капіталу банку) і мільйонних (більш 3 млн. марок) кредитах, одночасно повідомляючи про позичальника, повідомлення надходять для перевірки в інформаційний центр Бундесбанка. Федеральне відомство по нагляду за кредитними організаціями має постійний доступ до зазначеної інформації. Таким чином, органи банківського нагляду мають точні відомості про позичальників, що одержав кредити в декількох банках, і можливих випадках неповернення виданих позичок.

Загальна сума великих  кредитів банку не може перевищувати його капітал більш ніж у 8 разів.

У Швейцарії (відповідно до банківського законодавства) банк зобов'язаний сповіщати банківську комісію, якщо співвідношення кредитів одному позичальнику і суми власного капіталу банка перевищує визначені рівні, табл. 1.

Таблиця 1. Рівні співвідношення кредитів одному позичальнику і суми власного капіталу

Позичальник	%
Федеральні  і кантональні урядові органи Банки У тому числі: Кредити терміном до 1 року Кредити на термін понад 1 рік Інші позичальники У тому числі: с заставою без забезпечення	160     100 50     40 20

 

В Україні НБУ вказує точне  процентне відношення кредитів, наданих  одному чи декільком взаємозалежним позичальникам. Сукупна сума вимог банку до позичальника чи групі взаємозалежних позичальників по кредитах, врахованим векселям, позика не повинна перевищувати 25% від капіталу комерційного банку. Дана вимога дійсна й у випадку, якщо банк виступає лише гарантом чи поручителем (у розмірі 50% суми збалансованих вимог – гарантій, поручительств) по відношенню до юридичної чи фізичної особи. Але даний показник не поширюється на акціонерів як юридичних, так і фізичних осіб і інсайдерів.

Це зв'язано з тим, що позички, надані акціонерам, власникам, філіям, родинним компаніям, можуть викликати конфлікт інтересів і при визначених обставинах призвести до небезпечного співвідношення власних і позикових коштів у рамках групи компаній. Тому в багатьох країнах такі позички заборонені або ж при визначенні показника достатності капіталу віднімаються з капіталу банку-позикодавця. Там, де вони дозволені, наглядові органи по подібним до кредитів, як правило, встановлюють значно нижчі межі, чим для інших позичальників, якщо подібні ризики у визначених обставинах не мають задовольняючого наглядовий орган покриття.

Введення обмежень на надання банками  кредитів «інсайдерам» і так званих протекціоністських кредитів викликається тим, що рішення про видачу позички великим акціонерам, директорам, вищим менеджерам і пов'язаним з ними прямо чи побічно юридичним і фізичним особам може бути продиктовано не об'єктивністю і доцільністю, а особистою зацікавленістю, чревате зловживаннями, що загрожують небезпечними наслідками для банківської установи і його клієнтів. Навіть у тих випадках, коли подібні кредити можуть бути видані на комерційній основі, їхня сума, умови повернення по термінах погашення, за рівнем відсотків можуть істотно відрізнятися від ринкових.

4.Ризик, що спричиняється зовнішніми факторами, призводить до ко-варіації прибутків у позичковому портфелі. Якщо додатково наданий кредит, включений до портфеля, тісно корелює з наданими раніше позичками, портфельний ризик кредитора зростає. Оцінити ступінь концентрації кредитного портфеля на тому чи іншому сегменті (або ступінь його диверсифікації за всіма сегментами) можна лише за допомогою комплексного підходу до всього кредитного портфеля в цілому. Тобто портфельний ризик характеризує ступінь диверсифікації портфеля і може слугувати опосередкованим критерієм досконалості його структури. Основні чинники сукупного кредитного ризику банківського портфеля позичок відображено таблиці 2.

Індивідуальний  кредитний ризик обумовлюється чинниками, притаманними як клієнтові, так і банку.

До групи  факторів, притаманних клієнтові, передусім  належать кредитоспроможність позичальника та ха рактер кредитної угоди.

Серед чинників, притаманних банкові, – рівень організації кредитного процесу (тобто досконалість інструктивних і методологічних документів, які регулюють кредитні операції банку), наявність чіткої процедури розгляду і прийняття рішення про надання позички, особливості ведення кредитної документації, створення ефективної системи контролю та кредитного моніторингу, рівень професіоналізму персоналу тощо.

Портфельний кредитний ризик також обумовлюється зовнішніми і внутрішніми чинниками.

Серед зовнішніх  факторів – загальна економічна нестабільність, недосконалість законодавчої бази, яка постійно змінюється, негативні явища перехідного періоду, зокрема дефіцит досвідчених (із точки зору ведення бізнесу) клієнтів-позичаль-ників. За даними Світового банку, зовнішні (відносно банку) чинники спричиняють 33% втрат за позичками.

До головних внутрішніх чинників кредитного портфельного ризику належать: якісний рівень кредитної політики банку, стандарти формування портфеля позичок, кредитний моніторинг і контроль за його якістю, рівень професійної майстерності банківського персоналу тощо.

 

Таблиця 2.

Співвідношення  груп характеризує структуру портфеля за кредитним ризиком.

Цілі етапи. Ризики притаманні всім сферам банківської діяльності. Більшість ризиків пов'язана з активними операціями банку, насамперед кредитною та інвестиційною діяльністю. Діяльність щодо залучення коштів на вклади (депозити), на розрахункові та поточні рахунки також пов'язана з багатьма ризиками. Той факт, що банк здійснює одночасно й активні, й пасивні операції, вказує на додаткові чинники ризику та зумовлює розробку особливого підходу до обмеження їх впливу, що отримав назву «управління активами і пасивами». Діяльність операційних підрозділів, застосування інформаційних технологій і реалізація концепції маркетингу пов'язані з низкою функціональних ризиків, які теж можуть негативно позначитися на прибутку та капіталі банку. Нарешті, на банк у цілому впливають зовнішні ризики; деякі з них (наприклад, ризик невідповідності умовам державного регулювання) мають першорядне значення для його діяльності. Тому управління ризиком входить до числа ключових завдань стратегічного управління банком.

Банківські  ризики можна поділити на дві категорії:

• ризики, що піддаються кількіснійоцінці;
• ризики, що не піддаються кількісній оцінці.

До банківських ризиків, що піддаються кількісній оцінці, належать фінансові ризики, пов'язані з несприятливими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів та пасивів банку.

До банківських ризиків, що не піддаються кількісній оцінці, належать функціональні ризики, які стосуються процесу створення будь-якого банківського продукту чи послуги, та зовнішні ризики.

Функціональні ризики виникають унаслідок неможливості своєчасно і в повному обсязі контролювати фінансово-господарську діяльність, збирати й аналізувати відповідну інформацію. До зовнішніх ризиків належать ті нефінансові ризики, які, на відміну від функціональних, є зовнішніми щодо банку. Функціональні та зовнішні ризики не менш небезпечні, ніж фінансові, але їх важче ідентифікувати й визначати кількісно. Зрештою вони призводять до фінансових втрат. Усі банківські ризики несуть у собі наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу банку.

Не слід забувати, що банк – це суб'єкт ринку і основна мета його діяльності – отримання прибутку. Тож сформований банком портфель позичок має сприяти досягненню цієї цілі. Можна виділити такі групи чинників, що впливають на дохідність кредитного портфеля:

рівень  і структура процентних ставок;

процентний  ризик;

валютний  ризик;

зовнішні  ринкові чинники.

З точки  зору дохідності раціональна структура  кредитного портфеля – це структура, що забезпечує покриття витрат банку і приносить йому очікуваний прибуток.

Швидкість відновлення. На відміну від критеріїв  ризиковості, ліквідності та дохідності, швидкість відновлення портфеля позичок належно не висвітлена у  спеціальній літературі. Але ж кредити, як і будь-які фінансові активи, мають певний строк «дії». Тому кредитний портфель повинен характеризуватися також певною динамікою, швидкістю відновлення.

Як відомо, обсяг кредитного портфеля за станом на ту чи іншу дату може бути різним, що зумовлено рухом кредитних зобов'язань. Часовий лаг упродовж якого портфель позичок може відновити свій початковий обсяг, визначає якість його формування та конкурентну спроможність.

Причому небажаною є як занизька, так і  зависока швидкість відновлення. Низька швидкість може спричинитися до зниження дохідності кредитного портфеля, зависока може свідчити про невиважене чи необгрунтоване рішення щодо надання позичок, що підвищує ризиковість операції, зменшує  ймовірність отримання прибутку та повернення активів.

Ступінь оновлення. Щє один критерій, який характеризує конкурентну спроможність кредитного портфеля банку і який належно не висвітлений у літературі, – ступінь оновлення кредитного портфеля позичок. Під цим терміном слід розуміти зміну клієнтської бази протягом певного періоду.

Як відомо, у кредитному портфелі повсякчас  змінюється не лише комплекс угод, а й склад позичальників. Це нормальне явище, адже не всі підприємства відчувають постійну потребу в позичкових коштах. Водночас комерційні банки прагнуть постійно вкладати свої кредитні ресурси з метою отримання прибутку.

На перший погляд, зв'язок між якістю кредитного портфеля і динамікою його оновлення  слабкий. Але, як свідчить практика, ступінь  сталості клієнтської бази все ж впливає на ризиковість банківських (зокрема кредитних) операцій, а відтак – і на рівень їх рентабельності.

Нульовий  ступінь оновлення свідчить про  повну закритість кредитного портфеля, що загрожує втратою конкурентоспроможності. У стратегічному плані це означає  припинення розвитку, оскільки еволюціонують, самоорганізуються і виживають у конкурентному середовищі лише відкриті системи.

Отже, зростання  нестабільності ринкових процентних ставок і посилення конкуренції між  банками та не-банківськими установами спонукають до переважного застосування формул ціноутворення кредиту, які грунтуються на ставках відкритого фінансового ринку, а не на базових процентних ставках. При цьому прайм-рейт може залишатися базою для визначення ціни за кредитами, що надаються дрібним підприємницьким фірмам, за споживчими позичками, кредитами на будівництво тощо. Тобто ринок кредитів для суб'єктів господарювання має бути дворівневим: позички дрібним та середнім суб'єктам господарювання доцільно надавати на основі розрахунку базової або довідкової процентної ставки (у тому числі ЛІБОР); більшість великих кредитів значним суб'єктам господарювання варто надавати, орієнтуючись на ставки грошового ринку, що склалися на момент надання позички.

Моделі  ціноутворення кредиту, орієнтовані  на підвищення індивідуалізації роботи банку з клієнтом. Загострення конкурентної боротьби на сучасному етапі розвитку ринкової економіки в Україні спонукає банки не лише знижувати ставки чи тарифи на кредитні ресурси, а й удосконалювати свою роботу, максимально враховуючи запити клієнтів. Останнім часом, за кордоном, сформулювався підхід до встановлення ціни кредиту, основою якого є аналіз дохідності клієнта. В рамках цього підходу практикується, наприклад, метод установлення процентної ставки за принципом «вартість-вигідність», який передбачає:

1. оцінку в умовах зміни рівнів процентних ставок сукупних доходів (у тому числі нарахованих процентів, комісійних за зобов'язання надати позичку, за управління готівковими коштами, обробку цифрової інформації) та витрат банку (зокрема заробітної плати працівників, процентів за депозитами тощо);
2. оцінку чистої суми кредитних ресурсів, тобто різниці між обсягом кредиту, наданого клієнтові, та середнього обсягу депозитів (зменшеного на суму обов'язкових відрахувань у резерви), яким фактично може користуватися позичальник;

оцінку чистої ставки прибутку, одержаного (до оподаткування) у результаті всіх взаємовідносин із клієнтом, яка може бути обчислена за формулою:

 

;

 

де ЧСП_ОРВК – чиста ставка прибутку, одержаного (до оподаткування) у результаті всіх взаємовідносин із клієнтом;

Д_кп – дохід, отриманий від кредитів та інших послуг, що надаються і клієнту;

В_кп – витрати, пов'язані з наданням кредитів та інших послуг клієнту;

ЧР_КПОд – чисті ресурси, надані в кредит понад обсяг депозитів клієнта.