Оптимізація кредитного портфелю комерційного банку.на прикладі ат Укрсиббанк

МІНІСТЕРСТВО  ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

Дніпропетровська  державна фінансова академія

ФІНАНСОВИЙ факультет

КАФЕДРА ФІНАНСІВ ПІДПРИЄМСТВ ТА БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ

З ДИСЦИПЛІНИ: БАНКІВСЬКА СИСТЕМА

ТЕМА: ОПТИМІЗАЦІЯ КРЕДИТНОГО ПОРТФЕЛЮ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ.НА ПРИКЛАДІ АТ УКРСИББАНК

 

 

 

 

 

 

 

ВИКОНАЛА:ст..гр. ФК-09-1з

ЛЕОНОВИЧ  С.О.

ПЕРЕВІРИВ:______________

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДНІПРОПЕТРОВСЬК-2012

ПЛАН

ВСТУП

1. Методика побудови ефективних портфелів.Сучасна портфельна теорія.

2. Сутність кредитного портфелю.

3.Контроль та якість керування  кредитами.Підрозділи кредитів.

4.Класифікація кредитних ризиків.

5.Характеристика Банку. АТ «Укрсиббанк».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Проблемі оптимізації кредитного портфеля присвячено багато наукових праць, здебільшого іноземних авторів таких як Р. Дембо, Літерман, Х. Мозер, Д. Розен, Є. Грішина, Є. Франгулова . У своїх працях автори здебільшого піднімають питання однокритеріальної оптимізації, коли максимізується дохідність портфеля або мінімізується її дисперсія. Більшість таких моделей побудована на основі портфельної теорії Марковіца. На практиці ж часто виникає потреба побудови компромісного кредитного портфеля, коли одночасно мінімізується ризик та максимізується очікувана прибутковість. Проте, незважаючи на те, що значні зусилля науковців та практиків були спрямовані на удосконалення методологій вимірювання кредитного ризику, розроблення інструментарію оптимізації портфельного кредитного ризику, зазвичай, залишалось недостатньо висвітленим. Інструментарій ризик менеджменту для ринкового ризику здебільшого ґрунтується на сучасній портфельній теорії (Марковіц, 1952; Шарп, 1964) і побудований на припущенні про існування нормального розподілу дохідності портфеля. Проблема оптимізації кредитного портфелю банку є порівняно новою і недостатньо вивченою.

Формування кредитно-інвестиційного портфеля банку є непростим завданням, оскільки потребує узгодження суперечливих критеріїв: максимізації норми прибутку та мінімізації ризику. Зазначене актуалізує проблему коректного вибору моделі оптимізації банківського портфеля.

Більшість українських учених визначає кредитний портфель як сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку. Російські економісти лирше тлумачать це поняття, трактуючи його як сукупність наданих позичок, що класифікуються на основі критеріїв, пов'язаних із різноманітними факторами ризику або способами захисту від нього.

Як відомо, ефективність банківської  діяльності значною мірою залежить від якості управління ризиками. На думку багатьох дослідників, фінансове управління банком базується саме на спроможності управляти балансовими та позабалансовими портфельними ризиками.

1.Основними постулатами, на підставі яких побудована класична портфельна теорія, є такі:

• ринок складається із кінцевої кількості активів, прибутковість яких вважають випадковими величинами;
• інвестор може отримати оцінку очікуваних (середніх) значень дохідності та їх попарних коваріацій і ступенів можливості диверсифікації ризику;
• інвестор може формувати будь-які допустимі (для певної моделі) портфелі.Прибутковість портфелів є також випадковими величинами;
• порівняння портфелів ґрунтується тільки на двох критеріях: середній прибутковості і ризику;
• інвестор не схильний до ризику в тому розумінні, що із двох портфелів із однаковою прибутковістю він віддасть перевагу портфелю із меншим ризиком.

У сучасній портфельній теорії відомі моделі формування портфеля цінних паперів, які враховують певні особливості портфеля. Більшість із них заснована на методиці Марковіца, який у моделі портфелів ввів очікувану норму прибутку і очікуваний ризик. Він показав, що зміна норми прибутку є мірою ризику портфеля. Відповідно до моделі Г. Марковіца визнача-ють показники, що характеризують обсяг інвестицій і ризик. Це дає змогу порівнювати між собою різні альтернативи вкладення капіталу. Другим не менш важливим кроком розвитку портфельної теорії стали роботи Дж. Тобіна. Наприкінці 50-х років ХХ ст. Дж. Тобін досліджував питання про розподіл сукупного капіталу в економіці між грошовою формою та формою цінних паперів. Розглядаючи сукупний капітал у формі цінних паперів, Дж. Тобін не обмежився ризиковими акціями, а долучив до аналізу державні боргові зобов'язання (облігації, казначейські векселі тощо), які вважав за безризиковий капітал. Методика побудови ефективних портфелів Г. Марковіца та Дж. Тобіна з великої кількості активів вимагає досить громіздких обчислень. Для портфеля з двох активів потрібно виконати двадцять окремих обчислень коваріації, для портфеля з п'ятдесяти активів обчислюють 1225 коваріацій, для ста – 4950 коваріацій. У 1963 р. В. Шарп запропонував одноіндексну модель, яка порівняно з моделями Г. Марковіца та Дж. Тобіана, значно зменшує розміри задачі формування оптимального портфеля фірми. Модель ґрунтується на припущенні, що дохідність всіх акцій залежить від одного фактора, яким є певний ринковий індекс. В. Шарп не розробив нового методу складання портфеля, а спростив проблему таким чином, що наближений розв'язок може бути знайдено із значно меншими зусиллями, ввівши β-фактор. β-фактор характеризує ступінь ризику активу і показує, у скільки разів зміна його ціни перевищує зміну цін на ринку загалом. Якщо β більше одиниці, то цей актив можна віднести до інструментів із підвищеним ступенем ризику. Якщо β менше одиниці, то рівень ризику цього активу відносно низький. Якщо β менше нуля, тоді в середньому зміна ціни цього активу буде протилежною зміні ціни на ринку. Описані моделі портфельної теорії передбачають збір статистичної інформації про стан кредитного та фондового ринків, що робить їх досить вартісними в практичній реалізації в Україні через недостатню розвиненість цих ринків.

2. Портфелю позичок комерційного банку загрожують різноманітні ризики – кредитний, валютний, форс-мажор-ний тощо. Та все ж основний із них – кредитний. У контексті управління портфелем слід було б розглядати сукупний кредитний ризик. Основні його складові – індивідуальний та портфельний кредитні ризики. Їх частка в сукупному показнику неоднакова. А визначається співвідношення між індивідуальним та портфельним ризиками переважно зовнішніми факторами. Так, в умовах стабільної економіки, сталої законодавчої бази в центрі уваги опиняється кредитний ризик за індивідуальними позиками; портфельний же в зазначених умовах зазвичай виникає не часто. Та варто змінитися зовнішній економічній ситуації, і про-рахунки, допущені в ході оцінки портфельного ризику, можуть обернутися для банку значними збитками, навіть банкрутством.

Кредитна діяльність банку  є одним з основних критеріїв, що відрізняє його від небанківських  установ. У світовій практиці саме з  кредитуванням зв'язана значна частина прибутку банку. Одночасно неповернення кредитів, особливо великих, може привести банк до банкрутства, а в силу його положення в економіці, до цілого ряду банкрутств зв'язаних з ним підприємств, банків і приватних осіб. Тому керування кредитними операціями є необхідною частиною стратегії і тактики виживання і розвитку будь-якого комерційного банку.

Портфель банківських  позичок піддається всім основним видам  ризику, що супроводжують фінансової діяльності: ризику ліквідності, ризику процентних ставок, ризику неплатежу по позичці (кредитному ризику).

Керування кредитним ризиком  жадає від банкіра постійного контролю за структурою портфеля позичок  і їхнім якісним складом. У  рамках дилеми «прибутковість – ризик» банкір змушений обмежувати норму прибутку, страхуючи себе від зайвого ризику. Він повинний проводити політику розосередження ризику і не допускати концентрації кредитів у декількох великих позичальників, що чревате серйозними наслідками у випадку непогашення позички одним з них (Керування ризиком концентрації з боку органів влади буде розглянуто нижче). Банк не повинний ризикувати коштами вкладників, фінансуючи спекулятивні (хоча і високоприбуткові) проекти. За цим уважно спостерігають банківські контрольні органи в ході періодичних ревізій.

Якість кредитного портфеля банку і розумність його кредитної  політики є тими аспектами діяльності банку, на які особливу увагу звертають  контролери при перевірці банку. Якщо взяти як приклад таку країну як США, то відповідно до Єдиной межагентской системою присвоєння рейтингу діяльності банку, кожному банку привласнюється числовий рейтинг, заснований на якості портфеля його активів, у тому числі кредитного портфеля. Можливі значення рейтингу виглядають у такий спосіб:

1 – гарний рівень діяльності;

2 – задовільний рівень діяльності;

3 – середній рівень діяльності;

4 – критичний рівень діяльності;

5 – незадовільний рівень діяльності.

Чим вище рейтинг якості активів банку, тим рідше він  буде перевірятися федеральними банківськими агентствами.

3.Контролери, звичайно, перевіряють банківські кредити, розмір яких перевищує встановлений мінімальний рівень, і вибірково – дрібні кредити. Кредити, що погашаються вчасно, але мають деякі недоліки (при їхній видачі банк відступив від своєї кредитної політики чи не одержав від позичальника повний комплект документів), називаються критичними кредитами. Кредити, яким властиві значні недоліки чи які представляють, на думку контролера, небезпеку в зв'язку зі значною концентрацією кредитних коштів у руках одного позичальника чи в одній галузі, називаються запланованими кредитами. Запланований кредит являє собою попередження менеджерам банку про те, що даний кредит повинний знаходитися під постійним контролем і необхідна робота зі зниження рівня ризику банку, зв'язаного з подібним кредитом.

Якщо деякі кредити  зв'язані з ризиком несвоєчасного  погашення, то ці кредити відносяться  до категорії неякісних. Подібні  кредити підрозділяються на три  групи:

1. кредити з підвищеним ризиком, коли ступінь захисту банка недостатня через низьку якість забезпечення чи низькою можливістю позичальника погасити кредит;
2. сумнівні кредити, по яких висока імовірність збитків для банку;
3. збиткові кредити, що розглядаються як кредити, які не можна стягнути.

Звичайною процедурою є множення загальної суми всіх кредитів з підвищеним ризиком на 0,20; суми всіх сумнівних кредитів – на 0,50; суми всіх збиткових кредитів – на 1,00. Ці зважені показники сумуються і порівнюються з розміром резервів на покриття можливих збитків по кредитах банку і розміром акціонерного капіталу. Якщо зважена сума всіх неякісних кредитів занадто велика щодо розмірів резерву на покриття можливих збитків по кредитах і акціонерному капіталі, то вимагаються внести зміни в кредитну політику і практику банку чи збільшити відповідний резерв.

Природно, якість кредитів і  інших активів банку є лише одним параметром діяльності банку. Числові рейтинги також привласнюються виходячи з достатності капіталу банку, якості керування, рівня прибутку і ліквідності. Усі п'ять показників діяльності банку зводяться до одного числового показника, відомому за назвою рейтинг CAMEL. Дана абревіатура означає:

достатність капіталу   (capital adequate – С);

якість активів    (asset quality – А);

якість управління   (management quality – М);

прибуток     (earnings – E);

ліквідність     (liquidity position – L).

Банки, зведений показник CAMEL яким занадто низький – 4 чи 5, перевіряються частіше, ніж банки з високим рейтингом – 1, 2, 3.

Кредитний ризик залежить від зовнішніх (зв'язаних зі станом економічного середовища, з кон'юнктурою) і внутрішніх (викликаними помилковими діями самого банку) факторів. Можливості керування зовнішніми факторами обмежені, хоча своєчасними діями банк може у відомій мірі зм'якшити їхній вплив і запобігти великим втратам.

Причиною нестабільності банку може бути його надмірна залежність від невеликого числа кредиторів або вкладників, однієї галузі чи сектору  економіки, чи регіону країни, нарешті, від одного напрямку ділової активності. Рівень ризику прямо залежить від ступеня концентрації. Під ризиком кредитної концентрації розуміються ризики, що виникають у зв'язку з концентрацією кредитів, позичок, збалансованих зобов'язань і т. п. Тому що оцінка концентрації ризику повинна максимально відображати потенційні збитки, що можуть виникнути в результаті неплатоспроможності окремого контрагента банку, вона повинна містити в собі суму кредитного ризику, зв'язаного як з фактичними, так і потенційними вимогами усіх видів, у тому числі і збалансованих.

У багатьох країнах введені  обмеження на розміри кредитів, наданих  одному клієнту чи групі пов'язаних між собою позичальників, чиї потенційні ризики на практиці пов'язані між собою і по суті представляють єдиний великий ризик. Установлюються також вимоги про обов'язкове надання банками органам нагляду зведень про найбільш великі потенційні ризики, і визначається максимальний граничний рівень по таких кредитах (звичайно 10–25% від капіталу банку) .

Так, в Англії банки зобов'язані  повідомляти центральному банку  про великі кредити. Жоден позичальник чи група зв'язаних між собою клієнтів не може одержати без вагомого обґрунтування позики в сумі, що перевищує 10% капіталу банку, і тільки в надзвичайних обставинах може розраховувати на кредит у розмірі, що перевершує 25% банківського капіталу. У цьому випадку при ухваленні рішення про надання подібної позики кредитна організація враховує якість її забезпечення (застави) і укладає спеціальну угоду з банками, що виступають гарантами на ринку позичкових капіталів. Банки також зобов'язані інформувати Банк Англії про концентрацію кредитів як в окремих сферах і секторах економіки, так і в окремих країнах. Центральний банк не встановлює спеціальні нормативи, що визначають припустимий ступінь цієї концентрації, але якщо така концентрація дуже велика, то проблема породжуваного нею ризику може стати предметом обговорення між Банком Англії і відповідним комерційним банком.