Ведення ділових переговорів у Франції

 Потреба дальшого  застосування Україною концептуальних  засад сталого розвитку диктується  необхідністю участі нашої держави  в подоланні таких існуючих  глобальних загроз, як: глобальне  зниження енергетичної безпеки;  порушення балансу між потребами  людства і можливостями Землі;  наростаюча диференціація між  людьми і країнами; поширення  глобальних хвороб; дитяча смертність; обмеженість доступу до питної  води; глобальні процеси змін  клімату; природні та техногенні  катастрофи, а також подолання  негативних чинників, які притаманні, зокрема, безпосередньо Україні.

 До останніх  в економічній сфері можна  віднести: застарілість, надмірна енерго-, матеріалоємність існуючих виробничих  технологій, слабка соціальна орієнтація  виробництва, нерозвиненість внутрішнього  ринку, недосконалість експортного  потенціалу, невисока конкурентоспроможність  вітчизняної продукції.

 Серед вад в  екологічній сфері України –  надмірне природо-техногенне навантаження, яке в окремих регіонах країни  наближається до межі екологічної  ємності територій, інтенсивна  експлуатація природних ресурсів, застосування недосконалих технологій  виробництва, що призводить до  викидів шкідливих забруднюючих  речовин і сполук у повітря,  забруднення поверхневих і підземних  вод, зниження якості та вичерпання  водних ресурсів, виснаження та  скорочення придатних до використання  земельних ресурсів, зниження продуктивності  біотичних систем, зменшення біологічного  різноманіття, послаблення стійкості  та стабільності регуляційних  функцій.

 Негативні чинники  в соціальній сфері – це, насамперед, досить низькі доходи основної  частини населення, недостатній  рівень соціального захисту та  соціальних гарантій, триваюче скорочення  чисельності населення внаслідок  перевищення смертності над народжуваністю, зростання захворюваності на  інфекційні хвороби, масове приховане  безробіття, міграція трудових ресурсів  за межі України. 

 Незважаючи на наявність в чинному законодавстві України ряду нормативно-правових актів з деяких окремих напрямків сталого розвитку, серед спеціально присвячених цій проблематиці юридичних документів можна назвати лише Концепцію сталого розвитку населених пунктів, яка була схвалена Верховною Радою України 24 грудня 1999 року, та «Комплексну програму реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку на 2003 – 2015 роки», що затверджена Постановою Кабінету Міністрів України 26 квітня 2003 року, але з того часу фактично не виконується.

 Так чи інакше, а впровадження сталого розвитку, порівняно із світовими тенденціями,  на сьогоднішній день аж ніяк  не відповідає ані потенціалу, ані потребам України.

 Отже, усе вищенаведене  однозначно доводить, що для того, аби не залишитися на узбіччі  світового прогресу, наша країна  потребує активного впровадження  та застосування у повсякденних  практичних діях засад сталого  розвитку. Необхідним кроком в  цьому напрямку має стати, насамперед, розробка та ухвалення законодавчого  акту, який би визначив ці основні  засади, регламентував стратегію  і тактику переходу України  до сталого розвитку.

 Важливо, щоб  у цьому законі поряд з чітким  визначенням концептуальних засад  і термінів було зафіксовано,  що головною метою сталого  розвитку України є забезпечення  високої якості життя та здоров’я  людей, їх екологічної та соціальної  захищеності за рахунок збалансованого  соціально-економічного та екологічного  розвитку, раціонального використання  природно-ресурсного потенціалу  країни з урахуванням можливостей  у задоволенні відповідних потреб  майбутніх поколінь у природних  ресурсах.

 В законодавчому  порядку варто зафіксувати, що  основними напрямами сталого  розвитку в Україні є:

 формування і  впровадження правових, організаційних, екологічних, економічних, соціальних  та інших умов з урахуванням  світових тенденцій і національних  особливостей України;

 забезпечення  усім верствам населення гарантій  для здобуття знань, умінь та  професійної підготовки щодо  впровадження ідеології сталого  розвитку;

участь територіальних громад у впровадженні сталого розвитку в суспільстві та безпосередньо  на місцевому рівні;

розробка і впровадження системи вимірів сталого розвитку в Україні, узгоджених з міжнародними стандартами, щорічним їх оприлюдненням, з внесенням відповідних змін у систему державних статистичних спостережень.

Безумовно, впровадження зазначених напрямів можливе лише при  умові тісної співпраці органів  державної влади та органів місцевого  самоврядування, територіальних громад, відповідних об’єднань громадян, приватного сектору економіки. 

Потрібно визначитись  і з методологією вимірювання  сталого розвитку. На необхідності кількісного і якісного оцінювання ефективності управлінських рішень з впровадження сталого розвитку, наслідків їх реалізації в екологічній, економічній та соціальній сферах, прогнозуванні можливих витрат, вигод, ризиків наголошувалося з самого початку впровадження цієї ідеології  в 1992 році на Конференції ООН в  Ріо-де-Жанейро. З того часу міжнародними організаціями, науковими колективами  запропоновані різні проекти  виміру сталого розвитку на глобальному, національному, регіональному і  навіть галузевому і місцевому рівнях.

 Але жодний  з цих проектів не може бути  механічно перенесений на Україну,  оскільки не враховує особливостей  її розвитку, а саме особливостей  національної економіки, транзитного  геополітичного розташування, достатньо  високого науково-освітнього потенціалу  населення, виробничого потенціалу  промислового та агропромислового  комплексів та інших.

 Видається, що  найбільш повно зазначеним вимогам  відповідає вітчизняна метрика  вимірювання сталого розвитку (МВСР), яка запропонована Інститутом  прикладного системного аналізу  НАН України і МОН України  та вже була апробована при  проведенні досліджень сталого  розвитку країн і регіонів  світу. МВСР дозволяє швидко  моделювати різні варіанти, прогнозувати  їх результати, зіставляти ці  дані з даними інших країн  чи регіонів та вибирати оптимальні  напрями розвитку. Це дає можливість  при впровадженні сталого розвитку  одночасно вирішувати комплекс  проблем щодо збереження навколишнього  середовища, ліквідації бідності, експлуатації, дискримінації, впровадження інноваційних  технологій, підвищення ефективності  економіки.

 Досягнення показників  екологічної, економічної та соціально-інституціональної  сталості доречно забезпечувати  поетапно, зокрема:

 по-перше,визначити  гострі екологічні, економічні і  соціальні проблеми та спрямувати  наявні ресурси на їх вирішення,  домогтися призупинення процесів  деградації природи, створення  умов для комплексного оздоровлення  навколишнього середовища і відтворення  природних ресурсів, розробити національну,  регіональні та місцеві програми  сталого розвитку;

 по-друге, здійснити  перехід до економіки інноваційного,  інтенсивного розвитку, забезпечити  комплексне оздоровлення природного  середовища, надати пріоритетне  значення створенню внутрішнього  ринку, досягти усвідомлення більшістю  населення безальтернативності  сталого розвитку, впровадити ідеологію  сталого розвитку в сферах  освіти, науки, охорони здоров’я, культури;

 по-третє, провести  системні перетворення в екологізації  суспільно-економічних відносин, технологічному  оновленні виробництва, покращити  якість життя, подолати бідність  як соціальне явище, поступово  наблизити витрати ресурсів на  одиницю кінцевої продукції до  рівня, прийнятого у розвинених  країнах світу; 

 і, нарешті,  в кінцевому підсумку досягти  рівня індексів сталого розвитку, які притаманні розвиненим країнам  світу, усі дії з впровадження  сталого розвитку здійснювати  спільними зусиллями на державному, регіональному, галузевому та  місцевому рівнях за активної  участі політичних, виробничих, фінансових, наукових, освітніх та інших структур, громадськості.

 В основних  засадах мають бути визначені  екологічна, економічна, соціально-інституційна  складові сталого розвитку, показані  роль та значення науки, освіти, культури, територіальних громад  у його впровадженні. В законодавчому  порядку логічним було б також  зафіксувати організаційно-правові  механізми впровадження цих засад  – інституційне, організаційне,  ресурсне, інформаційно-комунікаційне забезпечення, а також окреслити пріоритетні цілі та завдання моніторингу сталого розвитку та міжнародного співробітництва у цій сфері.

 Таким чином,  проголошена міжнародною спільнотою  програма дій щодо переходу  людства на шлях сталого розвитку  зобов’язує і нашу країну приділити  значно більше уваги впровадженню  в життя цього доленосного  курсу. У вказаному контексті  вкрай важливого значення набуває  закріплення в законодавчому  порядку основних засад сталого  розвитку України.  

* Шевчук Василь  Якович – доктор економічних  наук, професор, заступник директора,  завідувач відділу комплексних  проблем державотворення Інституту  законодавства Верховної Ради  України.

* Шидловський Сергій  Григорович – кандидат економічних  наук, головний консультант Інституту  законодавства Верховної Ради  України.