Ведення ділових переговорів у Франції

З погляду екології, сталий розвиток має забезпечити  цілісність біологічних і фізичних природних систем, їх життєздатність, від чого залежить глобальна стабільність усієї біосфери. Особливого значення набуває здатність таких систем самооновлюватися й адаптуватися до різноманітних змін, замість збереження в певному статичному стані або  деградації та втрати біологічної різноманітності. 
 
 

Найактуальнішою проблемою  людства на початку XXI століття є  вироблення й реалізація нової політики розвитку на планетарному, національному, регіональному та локальному рівнях, збереження біосфери, порятунок планети, політики, яка б забезпечувала  задоволення сучасних потреб і разом  з тим захист інтересів майбутніх  поколінь, включаючи їхню потребу  в безпечному і здоровому довкіллі.

 Варто зазначити,  що останнім часом до екологічних,  економічних та соціальних проблем  додалися нові, пов’язані з розвитком  негативних і небезпечних аспектів  процесів глобалізації. Адекватним  виходом із ситуації, що склалася, може бути перехід на новий  шлях розвитку на засадах взаєморозуміння,  взаємоповаги, гармонійного співіснування  усіх держав і націй світу  як між собою, так і з природою.

 Саме тому під егідою ООН була прийнята узагальнена програма дій людства на ХХІ століття та проголошена необхідність переходу світового співтовариства на новий шлях – шлях сталого розвитку.

 Політика сталого  розвитку ґрунтується на трьох  нероздільних складових: виробництві,  що не завдає шкоди природі,  екологічному добробуті та гармонійному  суспільстві. 

 Економічний підхід  полягає в оптимальному використанні  обмежених ресурсів та застосуванні  природо-, енерго- та матеріалозберігаючих  технологій для створення сукупного  доходу, який би забезпечував  принаймні збереження (не зменшення)  сукупного капіталу (природного, матеріального  або людського), з використанням  якого і створюється цей сукупний  дохід. 

 Врахування екологічного  фактору в концепції сталого  розвитку спрямовано на забезпечення  цілісності біологічних і фізичних  природних систем, їх життєздатності, від чого залежить глобальна  стабільність усієї біосфери. Особливого  значення набуває здатність таких  систем самооновлюватися та адаптуватися  до різноманітних змін замість  збереження у певному статичному  стані або ж деградації та  втрати біологічної різноманітності. 

 Соціальна складова  орієнтована на людський розвиток, на збереження стабільності суспільних  і культурних систем, на зменшення  конфліктних ситуацій у суспільстві.  Людина має стати не об’єктом, а суб’єктом розвитку. Вона покликана  брати участь у процесах формування  своєї життєдіяльності, прийнятті  й реалізації рішень, контролі  за їх виконанням. Важливе значення  для забезпечення цих умов  має справедливий розподіл матеріальних  благ між людьми, плюралізм думок  і толерантність у стосунках  між ними, збереження культурного  надбання та його розмаїття,  в тому числі спадщини не  домінуючих культур.

 Надзвичайно важливою  і разом з тим складною проблемою  є системне узгодження, гармонізація  цих трьох складових. Зокрема,  взаємозв’язок соціальної та  екологічної складових обумовлює  необхідність забезпечення однакових  прав сьогоднішніх і прийдешніх  поколінь на використання природних  ресурсів. Взаємодія соціальної  та економічної складових вимагає  досягнення справедливості у  розподілі матеріальних благ  між людьми й надання цілеспрямованої  допомоги бідним прошаркам суспільства.  І нарешті, взаємозв’язок природоохоронної  та економічної складових потребує  вартісної оцінки техногенних  впливів на довкілля. Вирішення  цих завдань – чи не найголовніший  виклик сьогодення для національних  урядів, авторитетних міжнародних  організацій, усього людства. 

 Поле економічних,  соціальних та екологічних вимірів  сталого розвитку окреслюється  положеннями рамкового документа  ООН «Порядок денний на XXI століття», Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (1992), рішеннями Всесвітнього самміту зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002), іншими міжнародними документами, які зобов'язують уряди держав, що взяли на себе відповідні міжнародні зобов’язання, діяти в напрямку забезпечення сталого розвитку.

 На жаль, за  час, що минув після прийняття  цих документів, ситуація не тільки  не змінилася на краще, а  навпаки – погіршилася. Не  здійснилося партнерство у глобальному  масштабі в боротьбі за ліквідацію  бідності, за покращання здоров¢я  населення, за раціональне використання  природних ресурсів і зменшення  забруднень довкілля. Поглиблюються  негативні кліматичні зміни, а  безперервні війни в різних  регіонах планети та техногенні  аварії і катастрофи, тероризм  роблять становище все більш  загрозливим для існування людства. 

 Кожна країна  повинна мати свій шлях до  сталого розвитку. У одних цей  шлях ще тільки починається,  у інших вже розпочався, треті  вже стали на шлях сталого  економічного розвитку (США, Японія, країни Європейського Союзу). Багато  ще й таких країн, яким не  до сталого розвитку і вони  його не сприймають, а їх соціальний  розум спрямований на виживання.

 Проте цю глобальну  проблему необхідно вирішувати  разом усій світовій спільноті.  Інакше ноосферна ідея ніколи  не реалізується, світ буде поділений  між «своїми» і «чужими», між  цивілізованою спільнотою і варварами,  що остаточно поставить крапку  на виживанні людства. 

 Треба також  враховувати глобальний характер  сучасних технологічних, економічних  і соціальних агресій і те, що природа відповідає на них  адекватно – землетрусами, епідеміями, пандеміями, засухами, смерчами тощо. Це – реакція природи на  втрату суспільством інтегрального  розуму. Природа не йде на компроміси. На компроміс повинно піти  людство. 

 При цьому варто  зауважити, що сталий розвиток  хоча і об’єктивний, проте  аж ніяк не стихійний, а керований  процес, головну роль у якому  повинна відігравати держава,  що має гарантувати безпеку  у політичній, економічній, соціальній, екологічній та оборонній сферах.

 Державне управління  процесом переходу до сталого  розвитку має передбачати створення  системи програмних і прогнозних  документів: національної стратегії;  довгострокових і середньострокових  прогнозів, створення ефективної  системи взаємодії «центр –  регіони» з передбаченням жорсткого  дотримання низки обмежень. Цільові  орієнтири повинні бути виражені  у показниках, які характеризують  якість життя, якість економічного  розвитку та якість природного  середовища.

 Політика сталого  розвитку має базуватися на  таких принципах:

  – визнання  життєвих сил людини, родини, етносу, суспільства, нації, держави як  найвищої цивілізаційної цінності;

- визначення сталості  розвитку суспільства як процесу  якісних змін;

- зміна філософських  орієнтирів суспільства, в основі  яких мають бути культурні,  духовні та моральні цінності;

- екологічне відродження  природних об'єктів, ландшафтів  як середовища існування і  домінанти життя, скорочення техногенного  навантаження на них та консолідація  стратегічних цілей розвитку  суспільства і держави.

 Впровадження  принципів сталого розвитку у  світі історично співпало із  становленням України як незалежної  європейської держави. Протягом  минулих років українське суспільство,  наша держава пройшли важкий  шлях політичних та соціально-економічних  перетворень. Тривалий час переважав  складний і напружений процес  становлення державних інституцій, формування нових суспільно-політичних  відносин, соціально-економічного реформування.

 Аналіз динаміки  інтегральних показників сталого  розвитку свідчить про те, що  трансформаційні зміни в економіці  та суспільному житті України  мали як позитивні, так і  негативні наслідки. Значне скорочення  обсягів ресурсовитратного виробництва,  структурні зміни в економіці  сприяли зменшенню техногенного  навантаження на навколишнє природне  середовище, але мали негативні  соціальні та демографічні наслідки, зокрема, призвели до поширення  масштабів бідності та депопуляції  населення країни. Національній  економіці не вдалося радикально  змінити екстенсивний тип розвитку  та забезпечити раціональне природокористування. 

 Проведені науковцями  дослідження складової якості  життя сталого розвитку показують,  що Україна, яка наприкінці 80-х  років ХХ століття мала одні  з найкращих стартових умов  серед постсоціалістичних країн,  протягом минулого часу постійно  втрачала переваги своєї високотехнологічної  економіки, фундаментальної науки,  передової освіти, якісного людського  капіталу. Тільки за попередні  чотири роки вона впала в  рейтинговій таблиці за компонентами  якості життя сталого розвитку  з 47-го місця в 2005 до 73-го  в 2009 році.

 Особливе занепокоєння  викликає навіть не та обставина,  що Україна практично за усіма  визначальними індексами та показниками  якості життя сталого розвитку  нині істотно поступається не  тільки світовим лідерам, країнам  «великої сімки», але й більшості  постсоціалістичних країн. Принципово  важливим є те, що протягом  тривалого часу в нашій країні  точились та й досі тривають  нескінченні дискусії з приводу  національної ідентичності України,  не досягнуто суспільного консенсусу  щодо політики й стратегії  дальшого розвитку держави. За  таких умов здійснення навіть  найліпших реформ в галузях  економіки, науки, освіти, інноваційної  сфери не принесуть бажаних  результатів, оскільки ці реформи  є похідними від головного  – політичного визначення шляхів  розвитку держави.

 Україна як  європейська держава повинна  знайти свій шлях до сталого  розвитку, який, по-перше, ґрунтується  на усвідомленні сучасної ноосферної  ідеї і, по-друге, – на врахуванні  зовнішніх та внутрішніх загроз  національним інтересам держави.  При цьому для України, яка  все ще перебуває в пошуку  свого шляху, дуже важливо не  припуститися принципових помилок.  Ризик полягає в тому, що значно  легше віддати перевагу успішному  «шаблону», зокрема, зовні привабливому  економічному розвитку, без врахування  в єдиній, цілісній моделі екологічної  і соціальної сфер. Тим паче, що  втілення концепції сталого розвитку  ще не гарантуватиме швидкого  зростання добробуту населення, проте вимагатиме напруженої роботи й консолідованих зусиль політиків, урядовців, учених та й усієї свідомої громадськості України.

 Ще однією умовою  сталого розвитку є політична  воля вищого керівництва держави  на те, щоб обрати важкий, але  єдино правильний шлях і піти  ним. Криза напрацювання національної  ідеології й стратегії розвитку  України, що явно затягнулася,  при цьому може відіграти й  позитивну роль. Це роль «чистого  аркушу», що дає шанс Україні  використовувати краще із напрацьованого  світовим співтовариством. А це  досвід гармонійного, сталого розвитку  суспільства, в якому добробут  людей, навколишнє середовище, природні  ресурси і людський капітал,  втілений у досягнення науки,  освіти, передових технологіях і  високих моральних цінностях  є категоріями неподільними, рівнозначними,  що взаємно доповнюють і збагачують  одна одну.

 Необхідність  повномасштабного переходу України  на шлях сталого розвитку обумовлена  не лише об’єктивними факторами,  але і наявністю цілого ряду  організаційно-правових підстав.  Серед них, насамперед, треба згадати  офіційне приєднання нашої держави  до рамкового документу ООН  «Порядок денний на ХХІ століття»,  а також підписання Україною  ряду міжнародних договорів, які  зобов’язують уряд вести країну  до її сталого розвитку. Не  варто забувати і про численні  напрацювання вітчизняних вчених  з проблем впровадження сталого  розвитку в Україні, і про  наявний досвід застосування  метрики вимірювання сталого  розвитку (МВСР) на глобальному та  регіональному рівнях.

 Не маловажно  й те, що Україна має високоосвічений  людський потенціал, здатний вирішувати  проблеми сталого розвитку, а  також сприятливі географічне  становище, клімат, досить високу  якість ґрунтів, великі обсяги  і різноманітність корисних копалин.  Варто зазначити, що досягнення  мети сталого розвитку повною  мірою відповідає культурним  і світоглядним цінностям українського  народу, в історії та традиціях  якого завжди було представлене  бережливе ставлення до землі,  води, рослинного і тваринного  світу, природи загалом.