Структура населення за статтю

Постійно зменшується чисельність працюючих у наукомістких та соціальне орієнтованих галузях економіки. Скоротилася чисельність зайнятих у галузях машино-будівного комплексу та переробної промисловості. Більшість працівників, що звільнилися, перейшла у сферу торговельно-посередницької діяльності, тобто відбулася значна професійна декваліфікація кадрового по тенціалу. Досягти найближчим часом оптимальної зайнятості ми не зможемо, насамперед через те, що якість робочої сили не відповідає суспільним потре бам, а для створення нових робочих місць у різних секторах економіки не ви стачає інвестицій.

Систематично збільшується чисельність громадян України, котрі виїжджають на сезонні роботи або здійснюють ділові поїздки за кордон. За деякими даними, тільки. Міжнародна міграція робочої сили з Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей на тимчасові роботи за кордон щорічно виїздить близько 700 тис. осіб, а загалом цей процес охоплює від 5 до 7 млн громадян України.

Значна частина трудових мігрантів з України працює за кордоном нелегально. За деякими оцінками, спробу працевлаштуватися за кордоном під час поїздки за при-ватним запрошенням робить половина з тих, хто отримує дозвіл на виїзд. їх, по суті, можна віднести до категорії напівлегальних іммігрантів, оскільки вони все ж таки мають право на в’їзд у ту чи іншу країну

Сучасна еміграція з України — це п’ята у вітчизняній історії хвиля масового ви-їзду різних категорій населення в пошуках засобів існування за кордон на постійне чи тимчасове проживання. У 80-ті роки, крім етнічних емігрантів, за межі України ви-їжджали переважно представники творчої інтелігенції — вчені, музиканти, артисти, художники. На початку 90-х років обсяги еміграції зростали за рахунок високоосві-чених та кваліфікованих фахівців зі знанням іноземних мов та комп’ютерної техніки. Паралельно з цим розширилась і географія виїзду: якщо раніше це були 2–3 найроз-винутіші країни, то тепер наші співвітчизники працюють по всьому світові.

Нині для міграційних процесів в Україні характерною є тенденція до інтелекту-алізації складу еміграції. Ця тенденція зберігатиметься до подолання економічної кризи, оскільки за її умов значна частка висококваліфікованих фахівців не знаходить належного застосування для своїх знань та кваліфікації на батьківщині.

Показники міграції можуть характеризувати загальний рівень рухливості населення територій, масштаби,структуру, напрями і результативність міграційних потоків за той або інший період . Найбільш

точний показник рівня міграційної рухливості - кількість переселень за весь прожитий період життя у осіб певного віку або населення в цілому . Показники фактичної міграції (переселень) можуть бути розділені на три групи: загальні, які характеризують звідні для території міграційні процеси; спеціальні (структурні), які характеризують міграцію конкретних соціально-демографічних груп, а також показники міжрайонного (міжтериторіального) обміну, що характеризують міграційні зв'язки між конкретними територіями міграційного обміну. Вони включають в свій склад показники потужності, інтенсивності та результативності міграції .

Теорія міграційного процесу розглядає міграцію населення як трьохстадійний процес: початкова стадія – процес формування територіальної рухливості населення; основна стадія – власне переміщення; завершальна стадія – адаптація мігрантів на новому місці. На основі цієї концепції можна сформулювати специфічні завдання для кожної із стадій міграційного процесу, що в тій чи іншій мірі конкретизують проблему вдосконалення територіального перерозподілу населення.

Ступінь реалізації міграційної рухливості виявляється на другій стадії. Сукупність переселень, що здійснюються в певний час в одному напрямі, складають міграційний потік. Знаючи масштаби щорічних міграцій і середню тривалість одного переселення (від початку практичної реалізації рішення про переселення до моменту вселення і працевлаштування на новому місці), можна оцінити кількість міграцій, що відбуваються в той або інший період року.

Адаптація мігрантів полягає в перетворенні мігранта на новосела, а новосела в адаптовану особу. Адаптація включає два основні компоненти: адаптацію (соціальну і біологічну) – процес пристосування людини до нових для нього умов життя і пристосування умов життя до потреб людини (перебудова зовнішніх умов відповідно до потреб суб'єкта).

Межа переходу новоселів до складу постійного населення в Україні складає близько 10 років. Терміни адаптації можуть коливатися залежно від місць виходу мігрантів, зміни поселеного статусу, відмінностей структури мігрантів і населення районів вселення та ін.

Згідно міграційному переходу, розвиток міграцій проходить ряд фаз, приблизно відповідним фазам демографічного переходу. На початковій з них, яка співпадає з демографічним вибухом, розвивається масовий рух з села в місто, здійснюється колонізація сільським населенням неосвоєних земель в межах своєї країни, еміграція, розповсюджуються сезонні міграції, маятникові міграції та інші. Надалі слабшають потоки мігрантів в міста і на нові території, зменшується еміграція, але відбувається підвищення інтенсивності зворотніх переміщень у міру ускладнення просторової структури суспільства. Наступна фаза характеризується скороченням абсолютних і відносних показників руху населення з села в місто, високим рівнем міжмісцевої міграції і різних видів зворотніх переміщень, припиненням переміщення населення в щойно освоєні регіони і навіть деяким зворотнім рухом з останніх, а також сильними міждержавними міграційними потоками кваліфікованої робочої сили.

Концептуальні підходи до проблем міграції. На сьогоднішній день існують декілька теоретичних підходів, що по-різному характеризують міграцію населення з погляду її функціональних особливостей і результатів.

Перший підхід трактує міграцію найширше, відносить до неї всі види руху населення, що мають соціальну цінність. В поняття міграції включаються не тільки просторові, але і соціально-професійні, а також соціально-демографічні переміщення. Зокрема, це перерозподіл кадрів між галузями і підприємствами, їх рух усередині підприємств, ті або інші зміни соціального і сімейного статусу та ін.

Другий підхід розуміє під міграцією тільки різні види територіального руху населення, незалежно від їх характеру і цілей. До міграції відносять переїзди з одних населених пунктів в інші, щоденні поїздки на роботу або навчання за межі населених місць, прибуття в той або інший район на тимчасові роботи, поїздки у відрядження, відпустку і інші переміщення. З даного поняття виключають лише ті просторові переміщення, які здійснюються в межах одного і того ж населеного пункту. В рамках цього підходу галузеве, професійне і інший рух, відноситься до неї лише в тому випадку, якщо воно супроводжується територіальним переміщенням.

Третій підхід включає в міграцію тільки такі просторові переміщення, які ведуть до постійної і тимчасової зміни місця проживання, а також є регулярним двостороннім рухом між місцями проживання і місцями праці і навчання. У цьому розумінні, міграція немає зворотніх поїздок, що епізодично здійснюються, з одних населених пунктів в інші.

І, нарешті, четвертий підхід відносить до міграції такий процес просторового руху населення, який веде до його територіального перерозподілу, тобто віднесення просторового переміщення до міграції визначається фактично остаточним переселенням з однієї місцевості в іншу. В результаті переселення відбувається з'єднання місця проживання з місцем праці, навчання або іншої діяльності в одному населеному пункті.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що міграція виступає як комплексне явище, що охоплює самі різні аспекти, пов'язані з переміщеннями населення. Оскільки системи показників міграції населення дуже різнорідні, аналіз розвитку міграційних процесів може проводитися з різних точок зору залежно від завдань, поставлених перед дослідженням. Це визначає вибір кола необхідної інформації, системи показників, ступінь детальності аналізу.

В цілому, мета міграцій в розвитку суспільства прогресивна. Вони сприяють більш повному використанню робочої сили та її перерозподілу; змінюють економічний і соціальний стан мігрантів.

3.Досвід здійснення демографії в західно-європейських країнах

Спрямованість демополітики за кордоном надзвичайно багатостороння. Можливість направленої дії суспільства на демографічні процеси підтверджує досвід деяких країн Європи (Болгарія, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Німеччина), де в останні десятиріччя активно проводилась демографічна політика, яка направлена на збільшення народжуваності. Ці заходи сприяли послабленню тенденцій падіння народжуваності і зростанню кількості дітей в сім'ях, підвищенню престижу материнства у цих країнах, зниженню захворюваності і смертності, зростанню матеріального благополуччя сімей з дітьми.

Заклопотаність демографічними тенденціями стала усе більше виявлятися у 30-40-х роках, а у Франції через історичні умови її розвитку, різке падіння народжуваності, почалося ще в перших десятиріччях XIX сторіччя. Реакцією на ці процеси стали спроби проведення демографічної політики на державному масштабі. У 1946 році у Франції була введена в практику широка система грошових виплат сім'ям, яка направлена на заохочення при народжені першого, другого і особливо третьої дитини. Серед країн Західної Європи у середині 80-х років Франція мала один з найвищих СКР (сумарний коефіцієнт народжуваності) – 1,8-1,9. Населення збільшувалося щорічно на 0,3-0,4%. Але останніми роками уряд Франції стурбований зниженням рівня народжуваності і його впливом на старіння населення. Тут активно заохочується народження третьої і четвертої дитини, передбачена одноразова допомога при народження дитини у сумі 260% основної зарплати на першого і 717% на кожну подальшу дитину, відпустка по вагітності оплачується у розмірі 90% зарплати. Надаються позики на обзаведення домашнім господарством і житлові пільги, 90% яких погашаються при народженні четвертої дитини. Соціально-демографічна політика Франції стала своєрідним еталоном у Західному світі. Дану тенденцію підтримали уряди Великобританії, Австрії, Італії, Швеції і інших європейських країн.

Уряд Великобританії надає вагому підтримку молодим людям. Молодим сім'ям встановлені податкові знижки при народжені дітей, видається грошова допомога і надається пільговий розподіл житла сім'ям з дітьми. Видається щотижнева допомога на дітей до 16 років (до 19 років тим, хто вчиться).

У Австрії при визначенні розміру допомоги і пільг основним є кількість дітей в сім'ї, а не доходи сім'ї. Допомога сім'ям видається з суспільних фондів. Компенсаційний фонд сім'ї, якому передані всі повноваження по видачі сімейної допомоги, фінансується із засобів, що поступають від підприємців. Інші джерела – уряд і органи влади провінцій, які виділяють кошти з податкових надходжень. Провінції роблять внески до компенсаційного фонду сім'ї пропорційно кількості населення. Фонд знаходиться у компетенції Міністерства сім'ї, молоді і захисту споживача. Допомога на дітей видається, якщо вони вчаться до 27 років.

У Італії основною метою є поліпшення становища жінок і турбота про сім'ю. Допомога сім'ям виплачується залежно від доходу. Дітям, що вчаться, виплачується допомога до 25 років.

У Швеції послідовно розширюються соціальні пільги сім'ям з дітьми. Зростанню населення останніми роками, країна зобов'язана ефективній сімейній політиці; сімейна допомога виплачується усім, включаючи іммігрантів. Відповідно до Плану страхування материнства і батьківства, батьки, так само як і матері, можуть щорічно отримувати 60 днів оплачуваної відпустки для догляду за хворою дитиною і 10 днів у зв'язку з народженням дитини. Облік інтересів батьків базується в Швеції на кооперації профспілок з підприємцями і урядом; більшість профспілок мають спеціальні відділи, що захищають інтереси сім'ї. Подібних умов для проведення скоординованої політики немає ні в одній іншій країні Заходу.

У Бельгії держава здійснює широке коло заходів у рамках сімейної політики: виплата допомоги, зниження податків, субсидії на житло і навчання дітей та ін. Допомога збільшується залежно від віку дитини – у 14 років, допомога у три рази більше, ніж на дитину до чотирьох років. Якщо дитина вчиться, то допомога виплачується до 25 років.

Уряд Греції, де народжуваність зменшується, заохочується збільшення розмірів сім'ї: допомога на четверту і п'яту дитину у 12-18 разів більше, ніж на першу.

Інший характер носить демографічна політика країн, що розвиваються, в умовах демографічного вибуху здійснюються заходи щодо стимулюванню зниження народжуваності. У Азії програми зниження народжуваності проводяться в країнах, де проживає близько 90% населення континенту. На їх здійснення виділяються значні грошові кошти. Програми планування сім'ї на 3/4 фінансуються країнами, що розвиваються. Половина з населення молодше 20 років, це в основному неосвічені бідняки. Обхват демографічними програмами саме цих людей, що наближаються до репродуктивного періоду, життєво необхідний.

Окрім системи планування сім'ї, в деяких країнах застосовуються різні економічні стимули і заборони. Типовим прикладом є Китай, найкрупніша країна, що розвивається, з більш, ніж мільярдним населенням. Кілька років тому керівництвом країни була поставлена мета – сім'я з однією дитиною. Щоб досягти її, була розроблена програма заохочень і покарань. До санкцій за надмірну кількість дітей відносяться, наприклад, такі як:

повернення сім'єю сум, отриманих за першу дитину у разі народження другої;

виплата "податку" за другу дитину;

вища плата за їжу для другої дитини;

відсутність при народженні другої і подальших дітей декретної відпустки і оплати медичних витрат, що надаються при народженні першої дитини.

Такі заходи дозволили Китаю добитися різкого зниження сумарного коефіцієнта народжуваності з 4,5 в середині 70-х років до 2,4 у даний час.

Література

1.Підгорний А.З.Демографічна статистика: Навч.посібник.— Одесса,ОДЕУ,2010Р.-105с.

2.Дорошенко Л.С.Демографія :Навч.посібник для студентів вищіх навчальних закладів.—К.МАУП,2005Р.-112с.

3.Іванісов О. В. Демографія. Конспект лекцій для сту­дентів спеціальності 7. 050109 усіх форм навчання. О. В. Іванісов. – Харків: Вид. ХНЕУ, 2009. – 159 с. (Укр. мов.).