Система фінансування інноваційної діяльності

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ……………………………………………………………………………….3

1. Систематизація теоретико-методичних підходів до фінансування інноваційної діяльності підприємства……………………………………4
2. Управління фінансуванням інноваційної діяльності в системі інноваційного менеджменту підприємства………………………………7
3. Міжнародний досвід фінансового забезпечення та стимулювання інноваційної діяльності…………………………………………...………12
4. Особливості фінансування інноваційної діяльності підприємств в Україні……………………………………………………………………..16

Висновки…………………………………………………………………………19

Використана література ……………………………………………………20 
 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність  теми. На сьогодні інноваційний шлях розвитку є невід’ємною або навіть визначальною складовою економічного зростання будь–якої країни світу. Досвід інших країн засвідчує, що лише за умови широкого впровадження інноваційних розробок можливо наповнити як український, так і світовий ринки конкурентоспроможною продукцією вітчизняного виробництва. Натомість, на даний момент спостерігається зовсім інша ситуація: замість високотехнологічної наукоємної продукції вітчизняний експорт здебільшого представлений напівфабрикатами низького рівня обробки та сировиною, що, у свою чергу, є найяскравішим доказом нераціонального використання природних багатств. У зв’язку з цим вкрай необхідним і доцільним є процес інноваційного заміщення на багатьох промислових підприємствах країни та навіть в цілих галузях, оскільки майбутній образ національної інноваційної системи багато в чому буде залежати від можливостей держави вчасно мобілізувати свій внутрішній інноваційний потенціал.

Метою дослідження є визначення особливостей джерел фінансування інноваційної діяльності, аналіз основних проблем фінансування інноваційної діяльності підприємств в Україні та обґрунтування можливих шляхів їх вирішення.

Реалізація поставленої  мети обумовила такі завдання дослідження:

-    визначити суть поняття системи фінансування інноваційної   діяльності;

-    проаналізувати  управління фінансуванням в інноваційному менеджменті;

- розглянути особливості фінансуванні інноваційної діяльності в Україні.

         Об’єктом дослідження є система фінансування інноваційної діяльності.                     

         Предметом дослідження є інноваційна діяльність як узагальнюючий показник економіки придприемства.

1. Систематизація теоретико-методичних підходів до фінансування інноваційної діяльності підприємства

 

Інноваційна спрямованість  інформаційного суспільства сьогодення та порівняно низький рівень інноваційної активності суб’єктів господарювання на фоні значного відставання України  в науково-технологічному розвитку зумовлюють зростаючу потребу у  впровадженні ефективних організаційно-економічних  форм та інструментів для забезпечення стійкого економічного зростання й  суспільного прогресу в цілому. В  умовах дефіциту бюджетних надходжень перед підприємством постає необхідність самофінансування та залучення різноманітних  зовнішніх джерел із оптимізацією їх структури, бо фінансування інноваційно-інвестиційного розвитку характеризується високим  ступенем ризику. 
        Основні принципи фінансового забезпечення, на які має орієнтуватися підприємство: 1) швидкість й ефективність впровадження сучасних науково-технічних інновацій; 2) диверсифікація джерел фінансування;                            3) обґрунтованість і законність способів акумуляції коштів; 4) гнучка система фінансового забезпечення; 5) фінансування інноваційного проекту на всіх етапах життєвого циклу.  
         Для забезпечення ефективності інноваційно-інвестиційного розвитку підприємства необхідно вдосконалити механізм управління фінансовим забезпеченням, який має містити наступні складові: 1) формулювання цілей і аналіз можливостей підприємства; 2) визначення інвестиційних потреб; 3) пошук джерел фінансування; 4) визначення обмежень у застосуванні тих чи інших методів фінансового забезпечення; 5) порівняння альтернативних варіантів; 6) формування переліку прийнятних джерел фінансування й ранжування за ефективністю використання на основі оцінки показників витрат і результатів; 7) оптимізація структури джерел фінансового забезпечення інноваційно-інвестиційної діяльності підприємства й вибір найвигідніших варіантів.

          У більшості розвинутих країн світу для фінансування інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств використовується венчурний капітал у той час, як в Україні даний механізм залишається на початковому етапі впровадження, не маючи навіть достатнього законодавчого підґрунтя. Венчурне фінансування на основі венчурного капіталу, як результат адаптації господарської системи до вимог активізації інноваційного процесу, передбачає дольову участь інвесторів венчурного капіталу в капіталі венчурної фірми шляхом придбання акцій через варанти, опціони або через конвертовані цінні папери. 
         Слід зазначити, що держава об’єктивно не може постійно субсидувати інноваційно-інвестиційну сферу, і в умовах економіки України підприємствам розраховувати на значне бюджетне фінансування практично не приходиться. Тому важливим кроком має бути масове залучення приватного та банківського капіталу до кредитування та інвестування новітніх досліджень і їхнього впровадження, але недержавні комерційні структури поки що не зацікавлені в здійсненні довгострокових проектів, що забезпечували б базові технологічні зміни. 
        Привабити інвестиційний капітал можна, насамперед, сприятливою інвестиційною та митною політикою, стабільним і стимулюючим податковим законодавством. Так, наприклад, в економічно розвинутих країнах поширені наступні форми заохочування: створення фондів упровадження інновацій із урахуванням можливого ризику (Німеччина, Франція, Швейцарія, Нідерланди); безоплатні позички, які покривають до 50% необхідних коштів для реалізації інноваційного проекту (Німеччина); зниження державного мита для індивідуальних винахідників (Австрія, Німеччина, США та ін.); відстрочення виплати мита або звільнення від нього, якщо винахід стосується економії енергії (Австрія) тощо. 
         Таким чином можна зробити висновок, що важливою передумовою поліпшення кризового стану економіки України є впровадження суб’єктами господарювання інноваційних технологій шляхом залучення інвестицій. Для цього необхідно посилити інвестиційну привабливість і забезпечити гідний фінансовий стан підприємств-позичальників, оскільки вищий рівень фінансової стійкості є гарантією меншої ризикованості та більшої дохідності інноваційно-інвестиційних проектів. При цьому обов’язковим кроком має стати активізація діяльності держави в даній сфері з орієнтацією на впровадження змін в податковій і митній політиці, що сприятиме залученню інвестиційного капіталу у розвиток підприємств. Вирішення даних питань надасть змогу вітчизняним підприємствам реалізувати власні потенційні можливості в умовах ринку, надаючи Україні реальний шанс досягти рівня високотехнологічної розвиненої країни. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Управління фінансуванням інноваційної діяльності в системі інноваційного менеджменту підприємства

 

Ефективність інноваційної діяльності залежить, передусім, від  ефективності управління, у той же час однією з очевидних проблем  інноваційної діяльності підприємств  України, на вирішення якої має бути спрямована сучасна концепція інноваційного  менеджменту, є обмеженість фінансового  забезпечення. Тому актуальним є питання  розробки схеми управління фінансуванням  інноваційної діяльності підприємства як провідної ланки системи інноваційного  менеджменту на основі обґрунтування  науково-методичного підходу до формування оптимальної структури  джерел фінансового забезпечення. 
          Вирішенню теоретичних і методологічних завдань інноваційно-інвестиційної діяльності, зокрема, питанням фінансового забезпечення, підвищення ефективності інноваційної діяльності, виявленню прихованих резервів для її здійснення, оцінці інноваційно-інвестиційних проектів присвячені праці багатьох вітчизняних і зарубіжних учених, таких як: В. Александрова, О. Амоша, Л. Антонюк, Ю. Бажал, І. Балабанов, В. Биковський, С. Валдайцев, О. Василик, А. Гальчинський, В. Геєць, Г. Гольдштейн, М. Долішній, П. Друкер, П. Завлін, В. Зомбарт, С. Ілляшенко, С. Ільєнкова, С. Козьменко, М. Крупка, Н.Краснокутська, Л. Крушвіц, І. Луніна, Л. Нейкова, А. Пересада, О. Попович, М. Портер, А. Пригожин, В. Савчук, Р. Солоу, Б. Твісс, М. Туган-Барановський, Ф. Фатхутдінов, Л. Федулова, Р. Фостер, Д. Черваньов, Й. Шумпетер, Ю.Яковець та ін. Проте, науково-методичні підходи до управління фінансуванням інноваційної діяльності підприємства потребують подальшого розвитку, спрямованого на удосконалення організаційно-економічних методів менеджменту, враховуючи особливості національної та регіональної економіки в нестабільних умовах сьогодення.

 
          Сучасний стан фінансового забезпечення інноваційної діяльності підприємств України й низький рівень інноваційної активності зумовлюють нагальність виокремлення управління фінансуванням інноваційної діяльності підприємства як провідної ланки системи інноваційного менеджменту й відповідно вдосконалення організаційно-економічного механізму реалізації даного процесу. При цьому, виходячи з особливостей інноваційно-інвестиційних проектів, зокрема, тривалого терміну окупності й значних обсягів капіталовкладень, широкого кола альтернатив фінансового забезпечення, необхідності урахування життєвого циклу інновацій, оцінки співвідношення дохідності й ризику тощо, перед підприємством виникає ряд управлінських задач: планування та прогнозування на середньо- і довгострокову перспективу з використанням дисконтування грошових потоків, бюджетування, оптимізація структури капіталу, оцінка вартості джерел фінансування та ефективності їх використання під час реалізації проектів і програм, система контролінгу з розробкою відповідного переліку контролюючих показників та ін. 
        Ефективне вирішення наведених вище завдань повинно базуватися на системному підході до управління інноваційною діяльністю, адже ефективність будь-якого процесу передбачає узгодженість, взаємодію і гнучкість (наявність зворотнього зв’язку) реалізації усіх складових менеджменту. 
       Дослідження понять «інноваційний менеджмент», «управління інноваційною діяльністю», «управління інноваційним процесом» і т.п. знайшло відображення в працях багатьох науковців, проте, кожен із них по-різному визначає сутність даних процесів.  
          Герчикова П.Н. досліджує інноваційний менеджмент як напрям стратегічного управління, яке здійснюється вищим рівнем управління компанією. Проте, підприємство потребує не лише розробки стратегії інноваційної діяльності, а й раціональних тактичних дій й оперативного управління інноваційним процесом. Ільєнкова С.Д. визначає інноваційний менеджмент як сукупність принципів, методів і форм управління інноваційним процесом, інноваційною діяльністю та персоналом, зайнятим цією діяльністю. Однак, при визначеннні менеджменту як «сукупності» не відображається взаємозв’язок елементів системи управління. 
            За Ковальовим Г.Д. інноваційний менеджмент – це система управління економічним розвитком.

Отже, більшість авторів  схиляються до думки, що інноваційний менеджмент є різновидом функціонального  менеджменту, об’єктом якого виступають інноваційні процеси. У той же час, наприклад, Н. Круглова наголошує на інституціональному значенні інноваційного менеджменту як системи управління, яка чинить активний вплив на підприємницьку, інноваційну, інвестиційну та соціально-економічну діяльність як підприємства, так і країни в цілому.  
         За результатами теоретичного аналізу підходів до визначення сутності інноваційного менеджменту, його структури можемо зробити висновок про недостатнє теоретичне і методичне розроблення системи управління фінансуванням інноваційної діяльності підприємства. Оскільки формування будь-якої теоретичної системи вимагає обґрунтування понятійного апарату, пропонуємо під управлінням фінансуванням інноваційно-інвестиційної діяльності підприємства розуміти систему функцій, методів і принципів управління, які обумовлюють механізми та організаційні форми здійснення управлінського впливу на процеси, які стосуються забезпечення потреб у капіталі для інноваційно-інвестиційної діяльності, і спрямовані на підтримання фінансової рівноваги. 
          Слід відмітити, що ефективне функціонування системи управління фінансуванням інноваційної діяльності, перш за все, має забезпечуватися відповідним підґрунтям – механізмом фінансуванням інноваційної діяльності підприємства, під яким розуміємо сукупність методів та інструментів фінансового забезпечення інноваційного процесу на основі використання власних, залучених ресурсів і потенціалу підприємства, а також законодавчо-нормативної бази, організаційного й інформаційного забезпечення інноваційної діяльності суб’єкта господарювання. 
           Аналізуючи характерні особливості системи управління фінансуванням інноваційної діяльності підприємства (взаємозв’язок і взаємодія складових системи, єдність й автономність, узгодженість у часі, відповідність місії та цілям підприємства, здатність до швидкої адаптації в нових умовах, гнучкість до динамічних змін внутрішнього й зовнішнього середовища, багатофункціональність тощо), приходимо до необхідності розробки дієвої схеми управління фінансуванням інноваційної діяльності як провідної ланки системи інноваційного менеджменту, яка має включати:

• узгодження цілей фінансування інноваційних проектів із стратегічними цілями підприємства і відповідно
• розробку інвестиційно-фінансової стратегії;
• аналіз внутрішнього середовища: виявлення потреби у фінансових ресурсах для реалізації інноваційного проекту, аналіз наявних власних фінансових ресурсів, матеріально-технічної бази, кваліфікованого персоналу та ін., а також інноваційного потенціалу підприємства;
• дохідність, вартість капіталу та ін.) із подальшим прогнозуванням ситуації на ринку;
• моніторинг і аутсорсинг інноваційних проектів чи інноваційних ідей;
• формування інноваційно-інвестиційного портфелю, детальне вивчення та вибір проектів;
• організацію процесу управління фінансуванням інноваційної діяльності: аналіз організаційного забезпечення, створення ефективної організаційної структури (у т.ч. спеціального інноваційних підрозділів), маркетингові заходи, розробку системи контрольних показників ефективної діяльності персоналу та керівників, моніторинг життєвого циклу інноваційного проекту, вивчення можливостей кооперації та міжнародного співробітництва, дослідження ринку інтелектуальної власності та ін.;
• мотивацію персоналу та партнерів: матеріальні й нематеріальні стимули, брендінг інноваційної продукції, стимулювання залучення інвестицій і венчурного капіталу, узгодження інтересів суб’єктів інноваційного процесу, імідж підприємства, гудвіл, гарну кредитну історію, корпоративну й соціальну відповідальність тощо;
• контроль: формування системи, яка б забезпечувала гнучкість управління, перехід підприємства до методів контролінгу.

Отже, управління фінансуванням  інноваційної діяльності підприємства необхідно розглядати як одну з найважливіших підсистем у системі сучасного інноваційного менеджменту. Запропоновані механізм і схема управління є передумовами не тільки підвищення ефективності управління фінансуванням, а й сталого інноваційного розвитку підприємства в цілому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Міжнародний досвід фінансового забезпечення та стимулювання інноваційної діяльності 

Виділяють загальні чинники, які є базовими для формування національної системи фінансування: рівень науково-технологічного розвитку країни та наявний інноваційний потенціал; масштаби економіки та темпи економічного зростання; кількісні та якісні параметри інституційного забезпечення, у тому числі фінансової інфраструктури; законодавча та інформаційна база; кваліфікація, мотивація, адаптованість і «гнучкість» людського капіталу та ін. У той же час необхідно враховувати: на лінійну чи нелінійну модель інноваційного процесу розроблюється система фінансового забезпечення; кількість охоплюваних інноваційно-активних галузей у процесі фінансування; потенціальні можливості та інтенсивність фінансування радикальних інновацій та ранніх стадіях наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт. 
         Основними суб’єктами інноваційного процесу, наприклад, у ринковій системі фінансування виступають венчурні фірми, венчурні фонди та мережі бізнес-ангелів (фінансові установи, що спеціалізуються на підтримці старт-апів (відкриття нового інноваційного проекту) та сид-проектів (у зародковому статусі: наявність лише ідеї або до комерційна розробка) малих і середніх підприємств), а також великі інноваційно-активні приватні корпорації. 
         Проаналізувавши головні чинники, що зумовлюють відмінності у фінансуванні інноваційної діяльності в різних країнах світу за рядом критеріїв, зокрема, за ступенем науково-технологічного розвитку держави, рівнем розвитку національних інститутів і людського капіталу, типом фінансового сектора, інтенсивністю економічного зростання тощо, можемо стверджувати, що Україна більшою мірою тяжіє до корпоративно-державної системи фінансування інновацій, яка є менш динамічною та вимагає ефективного та якісного адміністрування на державному рівні. 
         Подібне зниження державного фінансування інноваційної діяльності є результатом переходу від прямої до непрямої форми підтримки НДР на підприємствах, що зумовлює необхідність залучення альтернативних фінансових джерел та ефективного використання власного капіталу. Аналогічної думки підтримуються й українські науковці, вважаючи, що пряме фінансування переважно впливає на прискорення процесу наукових досліджень та у сфері створення нових виробництв і галузей промисловості. Натомість, запровадження пільгових умов підвищує технічний рівень виробничої бази діючих підприємств, стимулює впровадження ними прогресивних технологій та результатів прикладних досліджень і нововведень. Уряд США, наприклад, акцентує увагу на непрямій підтримці – стимулюванні інноваційної діяльності бізнес-сектору (програма «Small Business Innovation Research»), надавши податковий кредит (у 2005 р. 5 млрд. дол.), фінансуючи програму розширення виробництва «Manufacturing Extension Program» (110 млн. дол.. у 2008 р.), встановивши «президентську інноваційну винагороду» тощо. У Китаї, який урядовці планують до 2020 року перетворити на інноваційно-орієнтоване суспільство, у фінансовій системі важливим інструментом стали податкові стимули: податковий кредит в розмірі 150% від суми витрат на НДР підприємств, бонусні податкові знижки для фірм із венчурним капіталом та ін. 
         Слід зазначити, що венчурний (ризиковий) капітал є якісно новим способом інвестування коштів великих компаній, банків, страхових, пенсійних та інших фондів в акції малих інноваційних фірм, що мають значний потенціал зростання й реалізують інноваційні проекти з високим рівнем ризику. Так, одним із найактивніших венчурних фондів, що діють в Україні, є фонд Western NIS Enterprise Fund, який реалізує широку програму інвестицій у приватний сектор через внески до статутного фонду, кредити, лізинг, технічну допомогу та інші заходи, які сприяють розвитку малих і середніх підприємств. Серед відомих підприємств, які використовували допомогою фонду, можна назвати кондитерську фабрику «АВК», компанію з виробництва морозива «Троянда-Експрес» та ін.  
          Отже, виходячи зі світового досвіду фінансування інновацій, основні сучасні джерела фінансового забезпечення інноваційної діяльності включають фінансові ресурси банків; венчурний капітал; кошти інституційних інвесторів; фінансові ресурси корпорацій; бюджетні кошти; власний капітал; пільги та стимулюючі заходи тощо. Проте, слід зауважити, що спроби відмовитися повністю від державного фінансування інновацій у деяких країнах зазнали краху, натомість, ефективне адміністрування й співробітництво держави та підприємств дозволяють досягти значного наукового прогресу в ключових галузях таких, як генна інженерія чи біотехнології.  
         Доцільно запровадити в Україні податкове стимулювання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, інноваційних розробок та інноваційних проектів малого бізнесу, а також корпоративних досліджень. Очевидною є й необхідність формування та розвитку ринку венчурного капіталу, у т.ч. створення українського венчурного фонду, а також дієвого інституту захисту прав інтелектуальної власності. Не меншого значення, на нашу думку, набуває державна підтримка та законодавча ініціатива стосовно фінансового ринку та його інститутів, покликаних на узгодження інтересів і задоволення потреб суб’єктів інноваційного процесу. Крім того, аналіз зарубіжної практики й вітчизняного досвіду дають підставу стверджувати, що одним із першочергових завдань держави має стати реальна підтримка всіх учасників інноваційного процесу. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині та Японії передбачено субсидіювання з державного бюджету цільових програм у ключових галузях економіки. При цьому уряд Німеччини надає допомогу у проведенні наукових досліджень переважно дрібним і середнім підприємствам у вигляді часткової оплати праці дослідницького персоналу (у середньому 40% відповідного фонду заробітної плати) і шляхом прямого фінансування близько 30-40% кошторисних витрат на розробки за державними замовленнями. Не менш поширеною в контексті стимулювання інноваційної діяльності є практика надання безпроцентних позик, які в більшості випадків покривають 50% видатків на впровадження інновацій. У США подібні програми реалізуються, насамперед, через ефективну кредитну та податкову політику, у відповідності до якої була зменшена ставка податку на кредити для фінансування досліджень і розробок з 25% до 20%.