Місце управління у розвитку економічних відносин у суспільств

 

Економіка є складною поліструктурною  системою, що функціонує з метою  задоволення матеріальних потреб суспільства. Основними складовими цієї системи  є галузі, підгалузі та їхні комплекси.

 

Термін «галузь економіки» закріплено на законодавчому рівні  і зустрічається майже в усіх нормативних актах, що регулюють  взаємовідносини держави з економічною  сферою.

 

Складовими економічної  системи України є: промисловість, енергетичний комплекс, агропромисловий  комплекс, будівельний комплекс, транспорт  і дорожнє господарство, зв'язок, житлове господарство, побутове обслуговування населення, сфера використання й  охорони природних ресурсів, сфера  обігу фінансових ресурсів тощо.

 

 

2. Функції та завдання державного  управління економікою

 

 

До завдань державного регулювання економікою України  в умовах її переходу до ринкових відносин належать такі:

 

забезпечити справедливість оподаткування;

 

сприяти оптимальному обмеженню  суми податків, що стягуються з підприємств, без різкого зменшення доходної частини бюджету;

 

активізувати виробництво  товарів народного споживання за допомогою економічних важелів;

 

забезпечити раціональне  природокористування;

 

забезпечити соціальний захист населення;

 

забезпечити збалансованість  всіх галузей господарського комплексу;

 

забезпечити підвищення рівня  зайнятості населення;

 

стимулювати розвиток ресурсо- та енергозберігаючих виробництв;

 

захищати економічні інтереси української економіки, вітчизняного товаровиробника;

 

заохочувати конкуренцію;

 

обмежувати монополізм;

 

сприяти задоволенню першочергових  потреб населення у товарах і  послугах;

 

створити розгалужену  інфраструктуру тощо.

 

Функції можна визначити  як основні напрямки діяльності суб'єкту, здійснення яких дозволяє досягти мети діяльності.

 

Необхідність розв’язання, вирішення цих завдань обумовлюється  такими чинниками:

 

необхідністю надзвичайних заходів, спрямованих на фінансове  оздоровлення господарства;

 

необхідністю адаптації  економіки та системи управління;

 

необхідністю проведення активної соціальної політики з метою 

 

пом'якшення економічних  наслідків зміни системи господарювання;

 

необхідністю проведення структурної політики;

 

необхідністю проведення антимонопольної політики.

 

Зокрема, серйозну стурбованість  викликає недостатня захищеність прав людини в умовах переходу до ринку, необхідність певної адаптації значного прошарку населення (пенсіонерів, працівників  невисокої кваліфікації тощо).

 

В цілому можна зробити  висновок, що переважна більшість  фахівців вважає втручання держави  у ринкові відносини необхідним і виправданим — якщо мова йде  про розумні межі.

 

Разом із тим не можна ігнорувати й ту обставину, що надто активніше  й тривале втручання держави  в економіку може бути шкідливим. Особливо, якщо таке втручання є  багаторічною, стійкою традицією  і ґрунтується на монополії державного управління. Крім того, треба враховувати, що потрібно поступово звужувати  сфери адміністративно-правового  регулювання економічних відносин та змінювати форми державного впливу на зв'язки суб'єктів, що господарюють.

Виходячи з цього, слід звернути увагу на таке явище, як монополізм державного управління.

 

В літературі неодноразово зазначалося, що умовою створення та функціонування ринку є подолання монополізму  виробників, передумовою чого, в  свою чергу, є конкуренція, економічне змагання.

 

Із цим, безумовно, слід погодитись. Разом із тим, крім монополізму виробників, за системи господарства, яка ґрунтувалась на державній власності на засоби виробництва і відповідно до цього  — на монопольній системі управління виробництвом, розподілу та перерозподілу  матеріальних благ, виникає монополізм особливого ґатунку — монополізм на управління або монополізм державного управління економікою.

 

Цікаво, що цей особливий  вид монополізму породив і  особливий вид конкуренції. Це не конкуренція між товаровиробниками  за те, щоб виробити товарів більше і кращої якості, а конкуренція  між відомствами за капітальні вкладення, за додаткові кошти і фонди. В  умовах державної монополії на організацію  управління, планування тощо підприємства-виробники  змагаються не за покупця на товари та послуги, а зате, щоб органами державного управління було встановлено  невисокий план, а також високі ціни, котрі дозволяють за мінімальної  виробничої та комерційної активності виконати поставлене завдання. Внаслідок  такої конкуренції між виробниками, виникає ще один протиприродний вид  конкуренції, характерний для ситуації, коли «ринок» працює не на споживача, а на виробника. Це — конкуренція  між покупцями товару, продукції  та між споживачами послуг.

 

Безумовно, такий вид «конкуренції»  не може вважатися нормальним.

 

Спроби подолати монополізм управління економікою або у всякому  разі пом'якшити його негативні наслідки в історії Радянської держави  здійснювались неодноразово, причому  не лише в періоди «реформації», але й у так звані, «застойні  часи».

 

Зокрема, неодноразово мова йшла про необхідність розширення прав господарюючих суб'єктів. Для того, щоб пом'якшити централізацію управління (тобто, фактично хоч трохи зменшити чи подрібнити монопольні засади у  цій сфері), свого часу були створені господарські системи.

 

Однак, саме по собі включення  управлінського апарату до складу господарських  систем практично нічого не дало, хіба що діяльність органів управління систем почали зараховувати до виробничо-господарської.

 

Вказана проблема загострювалась тим, що монополізм державного управління, поєднаний з делегуванням державою тих чи інших повноважень певним державним органам, сполучався з  колізією «вузьковідомчих» та «місницьких» інтересів, які не міг подолати і  «політичний підхід» до вирішення  господарських питань.

 

У середині 80-х років відбувався пошук шляхів виходу з ситуації, що склалась, але слід зазначити, що й широкомасштабний економічний  експеримент, і введення «повного господарського розрахунку і ряд заходів, спрямованих  на підвищення якості продукції, й удосконалення  структури управління, і спроба сполучити  централізоване управління з розширенням  самоуправління не дали бажаного результату.

 

Успадкована політична система, сам тип управління робили неможливими  кардинальні реформи щодо подолання  старих засад діяльності держави  у цій сфері. Не справдились суспільні  очікування від державного управління та реформ у цій сфері, що обумовлювалося недостатньою послідовністю заходів, які вживались. Прикладом таких  недостатньо завершених кроків може бути, наприклад, Закон СРСР про державне підприємство (об'єднання) 1987 року, на який покладалось чимало надій, але який так і не вчинив помітного впливу на правове становище підприємств.

 

Чинник цих невдач, на наш  погляд, в тому, що при збереженні центральних органів державного управління економікою (чи то в масштабах  СРСР, як то було раніше, чи то в масштабах  України або навіть в масштабах  окремих регіонів чи окремих галузей) зберігається монополія управління. Причому ця монополія зберігається незалежно від того, чи реалізуються владні повноваження безпосередньо  міністерством, чи вони делеговані органу міністерства, відомства певного  регіонального рівня.

 

На нашу думку, подолання  монополізму державного управління має відбуватися у двох напрямках. Один із них пов'язаний з плюралізмом  суб'єктів підприємницької діяльності, розширенням реальних прав державних  підприємств, створенням рівних умов для  підприємств (підприємців) усіх форм власності. Причому, якщо державні підприємства потребують реального розширення прав, то для  недержавних підприємств необхідності в цьому немає, оскільки вони від  початку мають бути вільні у визначенні кола своїх прав в межах чинного  законодавства.

 

Отже, йдеться про забезпечення реальних прав державних підприємств, які, будучи формально закріпленими у Законі, в той же час обмежені змінами та доповненнями в Закон  про підприємства (стаття 14 та ін.), а  також практикою діяльності вищестоящих  органів управління.

 

Інший напрямок подолання  монополізму управління економікою полягає, на нашу думку, у створенні  реальних альтернативних можливостей  для конкуренції підприємств  державного та недержавного секторів економіки, створенні альтернативних систем матеріально-технічного забезпечення, ринку цінних паперів та ресурсів, зміні системи планування державного сектору економіки, зміні системи  державного замовлення — переведення  його на засади встановлення реальних прав та обов'язків державних органів-замовників та виробників.

 

Реалізація цілей і  завдань державного управління здійснюється за допомогою цілої системи функцій, тобто взаємопов'язаної сукупності стандартизованих дій суб'єкта управління, що нормативно регулюються і контролюються  уповноваженими державними та соціальними  інститутами.

 

Функції державного регулювання  економіки — це та роль, яку виконує  державний апарат (система, що управляє або її елементи) для того, щоби спрямувати, організувати суспільну життєдіяльність, вплинути на неї для досягнення поставлених  цілей. У функціях державного управління виявляється його сутність.

 

 

3. Методи державного управління  економікою 

 

 

Під методами державного управління економікою розуміють способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу  підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки  з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

 

Щодо класифікації методів  регулювання економіки існує  декілька точок зору, наприклад, розподіл методів на адміністративні та економічні, позаекономічні та економічні, адміністративні  та правові тощо.

 

За доцільне вважається розподіляти  методи за характером впливу на економічні та позаекономічні методи.

 

Економічні методи передбачають використання коштів держави (державних  фінансів) і, в свою чергу, поділяються  на методи прямого та опосередкованого впливу держави на економіку.

 

До методів прямого  впливу на економіку належить діяльність держави в межах державного сектора. В умовах ринкової економіки це, в першу чергу, ті галузі, які внаслідок  низької рентабельності не являють  собою інтересу для приватного капіталу або потребують великих капіталовкладень без надії на швидку віддачу (фундаментальна наука, оборона). Сюди ж можна віднести галузі, в яких приватні інвестиції пов'язані з високими ризиками і  проектами, що дорого коштують (атомна енергетика, космос), а також галузі інфраструктури і такі, що виробляють нематеріальні суспільні блага (охорона  здоров'я, освіта). За рахунок коштів державного бюджету держава не лише фінансує окремі галузі господарства, але й підтримує депресивні галузі й підприємства, яким загрожує банкрутство.

 

Серед методів прямого  державного впливу слід назвати такі:

 

державні замовлення і  контракти на поставку продукції;

 

визначення стратегічних цілей розвитку економіки, їх відображення в індикативних планах, державних  програмах;

 

ліцензування операцій з  експорту та імпорту товарів;

 

державна підтримка програм, контрактів і замовлень;

 

встановлення нормативних  вимог до якості та сертифікації технологій та продукції.

Сторінка 4

 

Прямі методи державного регулювання  не передбачають створення додаткового  матеріального стимулу, не загрожують фінансовими збитками і спираються на силу державної влади.

 

Методи непрямого впливу, навпаки, використовують такі важелі, за допомогою яких впливають на поведінку  господарюючих суб'єктів, їх інтереси та стимули. Це важелі податкової, кредитної, зовнішньоекономічної, валютної, амортизаційної політики. Дія непрямих регуляторів  є безадресною, має автоматичний характер.

 

Ці методи визначають правила  гри в ринковому господарстві, сфера їх застосування в процесі  розвитку ринкової економіки значно розширюється.

 

Так, за допомогою податкової політики держава впливає на інвестиційну активність суб'єктів господарювання, підтримує окремі галузі, стимулює або притримує розвиток окремих  виробництв. Використовуючи широкі можливості кредитної політики, держава впливає  на розвиток окремих галузей, впливає  на інвестиційний процес. Цінова політика служить недопущенню монополізму  тощо. За посередництва політики прискореної  амортизації держава регулює  ту частину прибутку, яка може бути звільнена від оподаткування  і спрямована на нові капіталовкладення.

 

Єдність прямих та непрямих економічних методів дозволяє спрямовувати економічні ресурси на розвиток перспективних  галузей. Тому важливим у механізмі  регулювання є не лише бюджетне фінансування, але й платежі до бюджету, що здійснюються суб'єктами через податки, пільги або  санкції.

 

До позаекономічних методів  належать такі, що не потребують прямих видатків державних коштів і не створюють  додаткових матеріальних стимулів. Вони ґрунтуються на силі державної влади  і містять заходи заборони, дозволу  або примусу.

 

Ці методи передбачають створення  правової бази, щодо регулювання взаємовідносин суб'єктів економічної діяльності. Будь-який суб'єкт зобов'язаний дотримуватися  правил економічної поведінки, встановлених державою. Держава видає закони про  захист прав власності, обмежує монополізм і деякі види економічної діяльності, припиняє недобросовісну конкуренцію  тощо.