Загальна характеристика Законів Хаммурапі: історія, структура, принципи

• коли дружина хвора, а чоловік взяв іншу жінку чи наложницю;
• при безпідставному звинуваченні чоловіком дружини у зраді або її зганьбленні;
• при порушенні чоловіком подружньої вірності чи нехтуванні нею як дружиною;
• коли чоловік покидав свій дім виїжджаючи з місцевості.

Якщо чоловік  попадав у полон, а дружина не мала засобів для існування, то вона мала право вдруге вийти заміж. Але якщо перший чоловік повертається, то на його вимогу вона також поверталась до нього [8, с. 37 - 39].

Таким чином, шлюбно-сімейне  право законника Хаммурапі закріплювало  майже необмежену владу батька у  сімействі. Можливо, звичаї і традиції шумерів, амморитів та інших народів, мали дещо інші установлення в галузі  шлюбно-сімейних відносин, але,  на жаль, вони не зафіксовані у законнику.

4. Спадкове право

 

Спадкування спочатку врегульовували звичаями, а потім  законами. Протягом тривалого часу у Вавилоні спадкоємцями визначали тільки синів. А дочок покликали до спадкування тільки якщо у спадкоємця не було синів. Діти успадковували майно батька чи матері порівну – його ділили на відповідну кількість частин. Одружені сини також мали право спадкування. Щодо заміжніх дочок, то про їх спадкування у законах нічого не сказано. Але у ст. 183 зазначено, що дочка наложниці, яка при одруженні отримала від батька придане, не брала участі у спадкуванні його майна. Дочка – жриця, яка одержала від батька придане, могла ним користуватись, але якщо це була нерухомість, то продати чи подарувати його, вона не мала права [8, с. 39].

Майно раба після  його смерті переходило до господаря. Проте якщо раб був вільний  або одружений з вільною, то їй повертали придане, а все інше майно ділили наполовину: одна частина господарю, друга – дружині померлого.

Отже, спадкове право тогочасного Вавилону не було досить диференційованим і чітко закріпленим законами.  Насамперед, воно ґрунтувалося на звичаях. Про іншу форму спадкування – заповіт – в законах Хаммурапі взагалі не згадується.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Кримінальне право

 

Рабовласницька  суть законів Хаммурапі стає очевидною  при аналізі норм про злочини  і покарання. Порівняно із законами шумерів покарання стає жорстокішим, здебільшого штрафи замінюються  тілесними покараннями або смертю. Водночас деякі родоплемінні звичаї також зберігають своє значення. До них відноситься відповідальність общини за вчинене пограбування, якщо винний не був схоплений; вигнання з общини і батьківського дому чоловіка, винного в кровозмішанні [10, с. 54 - 56].

Кровна помста була відмінена, але її еквівалентом став принцип таліона - "рівне  за рівне". Однак він діяв лише серед осіб, рівним за суспільним становищем.

Злочини проти  особи – життя, здоров'я, честі, гідності. Вбивство – навмисне чи ненавмисне – каралось смертю. Коли дружина вбивала чоловіка, то за це її саджали на палю (ст. 153). Якщо будівельник побудував людині будинок і свою роботу зробив неміцно, а будинок, що він побудував, повалився й убив хазяїна, то цей будівельник повинний бути страчений. (ст. 229); якщо загинув син господаря, то страті підлягав син будівельника (ст.230). Так, якщо лікар-хірург спричинив хворому каліцтво або в результаті операції хворий помер, то йому належало відрізати руку (ст. 218). Якщо лікар зробив людині важку операцію бронзовим ножем і убив цю людину або ж він розкрив більмо у людини бронзовим ножем і виколов око людині, то йому повинні відрубати кисть руки. Коли від операції помирав раб, то лікар відшкодовував його вартість.

За удар по щоці рівного за соціальним станом і походженням  винний має заплатити йому штраф, а за такий вчинок, заподіяний особі  з вищих соціальних сфер, винний привселюдно одержував 60 ударів канчуком (ст.202). Якщо раб вдарив вільного йому відрізали вухо (ст. 205).

Злочин проти  власності.

До них відносять  посягання на будь-які категорії  власності, будь-яке майно – царське, храмове, общинне, приватне. За такі злочини  карали з усією безоглядністю  і жорстокістю. За крадіжку царського чи храмового майна загрожувала смертна кара (ст.6). За вкрадене майно мушкенума накладали штраф у 10 –ти кратному розмірі. За крадіжку з проломом стіни спійманого злочинця карали смертю біля цього пролому, де його закопували (ст.21). Якщо в будинку людини розгорівся вогонь, а інша людина, що прийшла для гасіння пожежі, підняла свій погляд на добро хазяїна і взяла його, то ця людина повинна бути кинута в цей вогонь. (ст.25). Високі штрафи були встановлені за порубку дерев у чужому саді (ст. 59).

Злочини проти  сім'ї і моралі.

Законник передбачав ряд правопорушень проти сім'ї, моралі, статевих злочинів. Покаранню  підлягала подружня зрада (тільки з  боку дружини), статеві відносини з близькими родичами, чужоложство, скотоложство. За подружню зраду дружину та її співучасника зв'язували і кидали в воду – топили (ст.129). За зв'язок сина з матір'ю після смерті чоловіка їх обох спалювали, інтимний зв'язок батька з дочкою карали його вигнанням з даної місцевості. Сина, який підняв руку на батька, карали відрубанням руки (ст.195). Якщо людина виколола око сину людини, то повинні виколоти йому око (ст. 196). Якщо людина сильно вдарила людину в бійці і завдала їй рану, то ця людина повинна заприсягтися: «Ненавмисно я вдарив», - і оплачувати лікаря (ст.206) [6, с. 237 - 241].

Аналіз статей про злочини й покарання вказує на видиму нерівність соціальних груп, їх відверто класовий, рабовласницький  характер, привілейоване становище  авілумів. "Якщо раб сказав своєму панові "Ти не мій пан", то пан може відрізати йому вухо".

У переліку покарань головною оголошувалася страта, що передбачалася у 30 складах злочинів. Допускалася заміна тілесного покарання  сплатою штрафу. В переліку покарань багато таких, що перетворювали засудженого в інваліда. Так, годувальниця винна в смерті дитини, позбавлялася грудей. Випробовування водою також означали гибель людини, оскільки підозрюваний як правило, тонув.

Отже, законник забезпечував захист інтересів панівного  стану рабовласників. Варто відзначити його значення як видатної пам’ятки права Стародавнього сходу, яка мала вплив на юридичні норми інших народів цього регіону. І через тисячу років законник вважався зразком кодифікації, окремі його статті переписували, їх вплив можна прослідити у ряді пам’яток права Близького і Середнього Сходу. Хаммурапі відзначив у заключенні законника: "Мої слова чудові, мої діяння не мають рівних". Пам’ятка права дійсно зробила цього царя знаменитим. На жаль нічого не відомо про правника, який був головним упорядником зводу законів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6. Судовий процес

 

Окрім реформи  в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацію судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак  він зберіг право общинних органів  управління на розбір дрібних правопорушень, майнові спори між общинниками, не скасував звичаєве право. Так, у його законнику відсутні норми про злочин і покарання за просту крадіжку, звичайне вбивство. Є підстави вважати, що справи про такі злочини розглядалися згідно з нормами звичаєвого права.

У своєму законнику  Хаммурапі вказує, що його мета в тому, щоб "засяяли в країні істина і справедливість, щоб сильний не утискував слабого, вдову і сироту". Істинне правосуддя можливе лише на основі його указів і настанов. Цар закликає своїх спадкоємців дотримуватися його законника.

Уже в першій частині законника передбачаються жорстокі покарання за неправдиве свідчення, за зміну суддею вироку, що набрав чинності, за хабарі та інші злочини посадових осіб (перед усім суддів), чиновників і воєначальників.

У законнику  згадують професійні судові свідки; в судових процесах були задіяні і інші царські службовці. У великих містах були колегії царських судових чиновників (6 - 10) чоловік, які розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, що перебували в царських володіннях.

Законник Хаммурапі детально розглядає становище свідка, проста людина потрапляла в залежність від писарів та стряпчих. Свідків із справи дозволялося шукати не більше шести місяців. У законнику багато статтей про угоди з лихварями. Якщо письмові документи у справі відсутні, позивач і відповідач повинні були давати клятву перед божеством в присутності свідків. Неправдиве свідчення суворо каралося, аж до страти [8, с. 41 - 43].

Хаммурапі заохочував подання йому скарг на рішення  судів, очевидно, вбачаючи в цьому  форму контролю за їхнью діяльністю й дотриманням законності. Він міг оголосити амністію, помилувати або віддати на смерть будь-якого підданого. Функції храмових суддів були обмежені ордалією (випробування водою). Судді могли звеліти будь-якому учаснику процесу дати клятву, привести його до присяги.

Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до храму, де перед божествами давали клятву говорити правду й дотримуватися  законів. Виняток робився для  втікача-раба, якщо він не хотів назвати  свого господаря. Його належало вести не до храму, а в палац. Там розглядався його злочин. Централізація і формалізація судової справи відповідали інтересам панівного класу, слугували зміцненню влади царя.

Суд не був відділений від адміністрації. Судовий розгляд  був відкритим. Для з’ясування істини практикувався "божий суд", ордалії. Якщо звинуваченого кидали у річку і він тонув, провина його вважалася доведеною. [8, с. 42].

Наявність писаних  норм була позитивним явищем. Навіть жорстокі закони були кроком вперед порівняно з невизначеністю звичаїв чи просто тиранією.

Цар був верховним  суддею, вищою апеляційною інстанцією. За скаргою засуджених або осіб, що опротестували вироки місцевих суддів за цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи своїм чиновникам. У законнику Хаммурапі є лише одна стаття, яка відносить розв’язання питання виключно до царської волі. Вона стосується долі коханця невірної дружини: якщо чоловік не втопить дружину-перелюбодійку, "то цар може помилувати свого раба".

У законнику практично відсутні статті про злочини і покарання священнослужителів. Напевно, вони розглядалися верхівкою жерців.

Отже, судова система  в результаті реформ Хаммурапі стала централізованішою, майже незалежною від жерців, а головною  підставою судових рішень стало писане право. Царські закони прирівнювалися до божественних настановлень. Це видно з текстів вступної й заключної частини законника. Їх дотримання вважалося найпершим обов’язком усіх наділених владою осіб - від старійшини общини до нубанди.

Висновок

 

У Стародавньому  Вавилоні у XVIII ст. не існувало єдиної письмової збірки законів, яка б діяла на території всієї держави, а існували лише різні закони правителя з окремих питань. Таким чином, потрібно було закріпити суспільний лад держави та залагодити гострі соціальні суперечності, які виникали на той час у суспільстві. На основі цього і виник найголовніший звіт законів Вавилонської держави – Закони Хаммурапі.

У даній курсовій роботі розглянуто загальну характеристику Законів Хаммурапі, їх історію, структуру та принципи. У Законах Хаммурапі регулюється цілий спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального, шлюбно-сімейного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та кримінально-процесуального права.

На основі аналізу  правового становища суспільства  та усіх галузей права виділено наступні особливості Законів Хаммурапі:

• засвідчення соціального розшарування суспільства
• охорона приватної власності
• вільне від релігійного впливу суспільство
• дія принципу провини та злої волі
• різні покарання за умисне вбивство
• системність викладення законів

Закони забезпечували захист інтересів панівного стану рабовласників. Варто відзначити їх значення як видатного джерела права Стародавнього Сходу, яке мало вплив на юридичні норми інших народів світу. І через тисячу років законник вважався зразком кодифікації, окремі його статті переписували, їх вплив можна прослідити у ряді пам’яток права Близького і Середнього Сходу. Хаммурапі відзначив у заключенні законника: "Мої слова чудові, мої діяння не мають рівних".

З того, що наведено вище можна зробити висновок, що надмірне втручання чиновників у  справи суспільства заважає прогресу. А. Сміт вважав: «Для підняття держави з найнижчої сходиники варварства до вищої сходинки добробуту потрібні не лише мир, легкі податки і терплячість в управлінні, а й все інше - у природньому розвитку речей».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  літератури

 

1. Гончаренко В.Д. Хрестоматія. – Київ, 2002
2. Жидкова О. А.  и   Крашенников Н. А. История государства и права зарубежных стран. – Москва, 1999
3. Колодій А.М. Теорія держави і права. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 446 с.
4. Крутских А. В. Всемирная история государства и права. – М.: Инфа-м., – 2001. – с. 375
5. Кучма  В.В. Государство и право древнего мира и средних веков. – К.: Вентурі, - 2001. – с.458
6. Левенюк К.В. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 443с.
7. Макарчук В.С. Заказна історія держави і права зарубіжних країн. – Київ, 2004
8. Страхов М.М.  Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: Концерн Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – с. 584
9. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Вища школа, - 1994. – с. 554
10. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: Каравела, - 2003
11. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. - К.: Вентурі, - 1997