Загальна характеристика Законів Хаммурапі: історія, структура, принципи

Вільнонароджений  вавилонець не міг бути відданий в рабство, допускалося лише тимчасове перебування у борговій кабалі. Викупленого з полону чи придбаного на ринку підданого вавилонського царя належало звільнити. Якщо родичі не мали коштів для викупу полоненого, їм мала допомогти община або храм.

Є дані, що до правління Хаммурапі неоплатні боржники потрапляли у боргову кабалу довічно. Законник обмежував її строк до трьох років. Глава сімейства для забезпечення позики міг віддати в кабалу дружину, сина, дочку. Проте якщо від побоїв і жорстокого обходження син гинув, то належало стратити сина лихваря, якщо в такій кабалі гинув раб боржника - кредитор сплачував штраф - третину міни срібла. При цьому кредитор втрачав усе, що давав у борг.

Законник забороняв  рабам виступати у суді як свідкам, чим обмежувалася їхня можливість шукати захисту в суді від свавілля рабовласників.

Рабів віддавали  кредиторам на визначений термін для  забезпечення сплати боргу або для  відробітку процентів займу. Як правило, в такій "відробці" раб швидко перетворювався в каліку, інваліда. Становище палацових рабів було дещо краще, ніж приватновласницьких.

Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Якщо їх везли  для продажу на ринок або в  інше місце, господар надівав на них  кайдани, шийну колодку і перевіряв наявність "рабського знаку". Ім’я гоподаря випалювалося на зворотньому боці долоні раба. Такі заходи здійснювалися для того, щоб виключити втечу рабів. Якщо цирульник знімав "рабський знак" в чужого раба, то йому відрубували кісті рук. Особа, яка вмовила цирульника на таку операцію і представляла раба як свого, підлягала страті. Цирульник міг виправдатися, поклявшись, що його обдурили. Дозвіл на зняття "рабського знаку" невільник отримував лише при звільненні. Затримка, повернення невільників господареві винагороджувалося. У цілому становище рабів погіршилося. Не вони, а общинники-землероби становили основну масу оподаткованого населення,  яке експлуатувала деспотична держава [11, с. 276 - 277].

Хаммурапі не зробив докорінних змін в організації управління сільських общин, які самостійно вирішували справи із землекористування, зрошення, збору податків, забезпечення громадського порядку. Вони зберегли свої реліктові органи: народні збори (зібрання всіх повноправних громадян), раду старійшин - глав найповажніших сімей. Жителі кварталів також скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження. Наприклад, якщо грабіжник не був знайдений, то община, поселення, в особі старійшини повинні були відшкодувати потерпілому його пропажу, на випадок його смерті компенсація вручалася його родичам. Такий звичай існував ще за первіснообщинного ладу. Викуп з полону воїна проводився з участю місцевого храму, поселення, общини і навіть палацу, при цьому поле, сад і будинок воїна не могли віддаватися на сплату такого викупу.

Отже, законник забезпечував захист інтересів панівного стану рабовласників. Варто відзначити його значення як видатного джерела права Стародавнього Сходу, який мав вплив на юридичні норми інших народів цього регіону. І через тисячу років законник вважався зразком кодифікації, окремі його статті переписували, їх вплив можна прослідити у ряді пам’яток права Близького і Середнього Сходу. Хаммурапі відзначив у заключенні законника: "Мої слова чудові, мої діяння не мають рівних". Пам’ятка права дійсно зробила цього царя знаменитим. На жаль, нічого не відомо про правника, який був головним упорядником зводу законів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ II: Структура законів Хаммурапі.

2.1 Право власності

 

Закони царя Хаммурапі дуже показові у визначенні форм власності. Аналіз правового збірника дає можливість розглянути розвиток форм власності у Стародавньому Вавилоні. Передусім приватна власність виникає на рухоме майно. Досить рано з’являється поряд з державною приватна власність на рабів. Складнішим був розвиток приватної власності на землю. Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі. За законами розрізняють такі власності на землю:

1. Державна або царська.
2. Храмова.
3. Общинна.
4. Приватна.
5. Земля "Ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли раби, або ділянки, які здавали в оренду за платню натурою чи грішми та ін. Прибутки з неї ішли у царську скарбницю. Він міг наділяти цією землею різних осіб – надавати її у власність, на правах користування і т.п.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Всі прибутки з цих земель надходили храмам. У свою чергу, храми часто практикували надання своєї землі в оренду, великим і дрібним орендаторам.

Общинна власність  зберігалась поряд з самою  общиною, чому сприяла необхідність спільного організованого користування водою для зрошування полів, прокладання по цій землі каналів, проведення осушувальних робіт общинну землю розподіляли між поселеннями де її ділили на дрібні ділянки – парцелли, які надавались для обробітку окремим сім'ям. Власність общини на землю була непорушною, як і на їх урожай [4, с. 194 - 197].

Що до приватної  власності на землю, то вона існувала у Вавилоні, ще задовго до Хаммурапі. З епохи Хаммурапі збереглося багато документів про продаж землі – поля, садів, каналів тощо. На межі цієї приватної землі ставили "кудуру", документи – камені, на яких висікали ім'я власника та державну печатку. Вони служили підтвердженням прав особи на дану землю. Земля, передана царем згідно з кудуру, ставала приватною спадковою власністю, але на власника покладали виконання певних повинностей на користь царя і общини. Землю можна було купувати один у одного без особливих формальностей. Укладалась письмова угода при свідках, які ставили свої підписи (кудуру у таких випадках не ставилось).

Земля "ілку" – це різновид державної, царської, землі [ 8, c. 35]. Такі ділянки у вигляді поля , саду, дому цар давав у нагороду за службу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась у користування на час служби. Її могли передавати у спадок синові, якщо він виконуватиме таку ж службу. Їх не можна було ні продавати, ні купувати , ні заповідати, ні використовувати для викупу воїна з полону чи сплати боргів. Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і ніхто не шукав шляхів її обходу, законник забороняв також обмін ділянки, саду чи будинку "ілку" на інші. Згідно з Законами царя Хаммурапі, якщо людина купила поле, сад або будинок, що належать редуму, баіруму або несучому податки, то його документ повинний бути розбитий, а своє срібло він утрачає; поле ж, сад або будинок він зобов'язаний повернути їхньому старому власнику (ст. 37). Якщо хтось купить з рук редума волів або овець, яких цар дав редуму, - «він утрачає своє срібло» (ст.35).

 

Особлива увага  приділялась у цих законах  власності на раба. Якщо раб скаже хазяїну: «Ти не мій пан», то йому слід було відрізати вухо. Проте раб мушкенума або палацу мав право оженитися на вільній дівчині, мати дім, рухоме майно.

Власність охоронялась  не лише позовами, а й кримінальними  санкціями. Закони Хаммурапі особливо жорстоко карали тих, хто зазіхав на власність палацу, храму. Винний карався смертю разом із переховувачам краденого. Таке саме покарання загрожувало тому, хто переховував у свому будинку чужого раба. Крадіжка тварин, що належали палацу й храму, каралася штрафом в 30-кратному розмірі їх вартості. Якщо винний не міг сплатити такий штраф, його страчували.

Згідно з  положеннями законника, навіть цар  та його чиновники не могли втручатися в земельні стосунки общини, розпоряджатися його нерухомим майном. У законнику немає статей, які б уповноважували царських чиновників давати общинникам вказівки, коли та що сіяти, коли збирати врожай, скільки тримати худоби, чим її годувати, за якою ціною збувати продукцію сільського господарства.

Отже, відсутність  приватної власності на землю  є характерною рисою країн  Стародавнього Сходу. Земля належала общинам, храмам, царям. Однак консерватизм общини, з точки зору історичної перспективи, затруднював соціально-економічний розвиток стародавнього східного суспільства,  прогресивний шлях якого передбачав створення і зміцнення приватної власності, але в країнах Стародавнього Сходу для цього тоді ще не склалися умови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Зобов’язальне право

 

Зобов'язання у  Вавилоні виникали з догорів та правопорушень [ 3, с. 266]. Договірне право було досить розвинутим. Існувала ціла система договорів, що свідчить про високий ступінь розвитку обігу товарно-грошових відносин, а також про значну роль лихварства та банків тогочасного суспільства. Для укладення договорів не потрібно було дотримуватись якоїсь обрядовості. Переважала письмова форма угод і обов'язково при свідках. При укладенні деяких договорів вимагали ще й принесення клятви, яка закріплювала непорушність угоди. Наприклад, при купівлі-продажу, обмінні раба повинно було бути 2-3 або навіть більше свідків. Вони не ставили своїх підписів, але їх імена зазначались у тексті угоди.

За невиконання  договорів встановлювали різну  відповідальність. У ранню епоху  боржник, як правило, відповідав своєю особою і у випадку невиконання умов договору втрачав волю, ставав рабом. Така відповідальність в епоху першої Вавилонської династії збереглась тільки стосовно договору позики.

Однак, Закони ліквідували пожиттєве боргове рабство [7, с. 245] і обмежили сваволю кредиторів. Боржник отримав можливість при відсутності грошей віддати кредитору засіяне поле. Якщо і це було неможливим, то доводилось віддавати в боргову кабалу строком на три роки членів сім’ї боржника. «Якщо борг здолав людину, - сказано у ст. 117 Законів Хаммурапі, - і він продав за срібло свою дружину, свого сина і свою дочку або віддав їх у кабалу, то три роки вони повинні обслуговувати будинок їхнього покупця або їхнього закабалителя, у четвертому році їм повинна бути надана свобода». Але існувала і пільга для боржників: якщо врожай боржника загине через повінь або засуху, то він звільнявся від сплати відсотків за цей рік.

Щодо договору купівлі-продажу, то в законнику  Хаммурапі йому присвячено  небагато статей. Угода укладалась в присутності свідків, в письмовій формі. У договорі фіксували волю сторін щодо передачі права власності. Акт передачі супроводжувався символічним дотиком палички, про що зазначено у договорі. Щось подібне з'явилось у стародавніх римлян з їх символічним накладанням на річ палички – vindicta.

Предметом купівлі – продажу були рухомі та нерухомі речі: тварини, зерно, прикраси, поля, сади, будівлі, канали та ін.

Часто трапляються  договори купівлі-продажу рабів. Ціни на рабів були різні – залежно від їх статі, віку, освіченості, професії. В законах передбачені гарантії якості купленого раба, якщо протягом місяця після купівлі у раба виявиться хвороба, названа "бену" (очевидно епілепсія), то покупець може повернути раба і одержати свої гроші. Часто трапляються акти продажу нерухомості з приводу боргів. Відомі також угоди щодо продажу - купівлі дітей.

Закони Хаммурапі  в окремих випадках передбачали  заборону або обмеження купівлі-продажу, а саме:

• Воїни та чиновники не могли продавати землю та будинки, одержані від царя за службу, як і рабів, робочу худобу та інше отримане від царя майно (ст. 35-36).
• Вдова не могла продати і дарувати майно, що становило її посаг, або дарунок чоловіка (ст. 150. 171).
• Також заборона стосувалася майна (шерікту), яке батько передавав своїй дочці і без дозволу вона не могла його відчужувати.

На кінець рабовласницького періоду набирає поширення договір  найму.

Вавилонське законодавство  передбачало наймання речей та послуг. Договори оренди садів були недовгочасними , лише на один рік. Часто здавали  землі в оренду воїни та біднота, яка не мала чим їх обробляти чи засівати. Укладали також договори наймання житлових приміщень. У цивільному праві відомі сервітути (право на користування чужою річчю) [3, с. 384]. Насамперед це надання права проходу чи проїзду через чужу ділянку. Окрім наймання рабів, яких вважали речами, у Вавилоні широко практикували наймання праці чи послуг вільних людей.

Отже, зобов’язальне право тогочасного Вавилону було досить розвинутим. Нам відомі різні види договорів.  Це у свою чергу свідчить про високий ступінь розвитку суспільних товарно-грошових відносин та пріоритетності банків і лихварства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Шлюбно-сімейне право

 

Шлюбному обряду передували укладення певної угоди  між нареченим чи його батьком  та батьком нареченої. Це були свого роду заручини. При цьому наречений вручав певну суму грошей - "тірхату", та шлюбний дарунок самій нареченій та її сім'ї – "біблу" (ст. 139, 159). Також допускали шлюб вільного за рабинею (ст. 170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само, як і від шлюбу вільної з рабом.

При одруженні  батько давав своїй дочці придане  – шеріхту. Шерікту видавали дочці  при посвяті її в жриці. Одержавши  придане дочка вже не могла  успадковувати батьківське майно  після його смерті (ст. 183). Шерікту ставало власністю дочки, після одруження воно переходило до чоловіка, а після смерті до її дітей. Якщо дітей не було, то шерікту повертали батькові дружини, а він в свою чергу повинен був повернути її чоловікові викупну платню.

Якщо чоловік  хотів розлучитися, то це було дуже простою справою. Дружина ж мала право вимагати його у деяких, чітко визначених випадках: