Поняття та види джерел мsжнародного права

     Відмова - акт, на підставі якого суб’єкт (зазвичай держава) відмовля-ється від своїх прав і претензій. Відмова можлива або у вигляді передачі права іншому, або у вигляді відречення від права взагалі. Прикладом відмови першого роду може служити відмова СРСР від репараційних претензій до Японії та Німеччини. Прикладом другого роду є намір України відмовитися від володіння ядерною зброєю. Відмова завжди стосується права суб’єкта та не створює зобов’язання для третіх держав. За формою відмова може бути письмовою, усною або мовчазною. Однак вона завжди повинна бути ясно вираженою, її неможливо презюмувати. Міжнародне право не містить певних положень щодо можливості відмовитися від відмови. Але можна домислити, що тут повинно діяти те саме застереження, що й у праві міжнародних договорів - rebussicstantibus.

     Протест - акт, за допомогою якого суб’єкт констатує порушення права та вимагає виправлення ситуації, компенсації шкоди. Протест може бути пов’язаний із порушенням прав як суб’єкта, що заявляє протест, так і інших суб’єктів або з порушенням норм міжнародного права загалом. Протест здебільшого має письмову форму, хоча міжнародне право з цього приводу не містить будь-яких вказівок. Нерідко протест буває поєднаний із певними діями: розривом дипломатичних відносин, оголошенням personanongrata, відзивом посла, репатріацією, репресаліями та іншим.

     Протест може мати суттєве міжнародно-правове значення як акт своє-часної та недвозначної заяви суб’єкта про його порушене право. Так, Між-народний Суд не визнав претензій Великої Британії в англо-норвезькій спра-ві про риболовство 19бІ р. не в останню чергу тому, що з боку Великої Британії були відсутні протести щодо декретів уряду Норвегії починаючи з 1В69 р. Відсутність протесту можна розглядати як презумпцію згоди суб’єк-та зі становищем і обставинами, що існують. Що довше вона триває, «то більше ця презумпція перетворюється на дійсне визнання». При цьому су-б’єкт має бути повідомлений про те, що мало місце порушення його права. Із протесту має випливати або визнання його правомірності, або визнання наявності міжнародного спору, вирішення якого має відбуватися на основі принципу мирного розв’язання міжнародних спорів [10, с.55]. 

     2.2.4. «М’яке» міжнародне право 

     Поняття «м’якого» права з’явилося в міжнародному праві в останні 20-30 років. Це було пов’язане із прагненням як держав, так і міжнародних організацій визначити місце таких міжнародних документів, які первинно не належать до міжнародних угод, але значення яких виходить за рамки мора-льно-політичних зобов’язань. При цьому суб’єкти можуть не мати первин-ного наміру укласти міжнародний договір і саме тому не надають документу відповідної форми. Або ж суб’єкти не хочуть встановлювати для себе чіткі права й обов’язки, проте прагнуть письмово зафіксувати певний рівень відносин, що склалися між ними.

     Щоб встановити, чи належить документ до міжнародних  договорів, потрібно проаналізувати його форму, структуру, співвідношення частин, формулювання. Про відсутність наміру укласти договір можуть свідчити відсутність у документі преамбули, заключних положень із вказівкою на аутентичність текстів, норми про реєстрацію документу в Секретаріаті ООН, положень про строк дії, порядок припинення тощо. Про небажання суб’єктів встановлювати для себе чіткі права й обов’язки свідчать загальні неконкретні фрази, положення, котрі передбачають можливість розсуду сторін, мають характер намірів та інше.

     Поняття «м’якого» права знаходить визнання в теорії, його широко використовують у практиці міжнародних відносин. До актів «м’якого» права відносяться, зокрема, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. та всі подальші підсумкові документи РБСЄ/ ОБСЄ1, Рамочний Документ «Партнерство заради миру», Хартія про особливе парт-нерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору.

     Віднесення  актів «м’якого» права до джерел міжнародного права викликає немало труднощів саме в силу їхнього квазіправового характеру. Здебільшого виконання таких актів спирається виключно на їхній авторитет і пов’язані з ними наміри сторін (наприклад, укласти в майбутньому міжна-родну угоду, доказати свою прихильність відображеним у документі ідеалам або закріпити деякі стандарти). Нерідко міжнародні договори можуть місти-ти посилання на норми «м’якого» права. Норми «м’якого» права можуть бути важливим етапом у процесі формування договірних або звичаєвих міжнародно-правових норм [9, с.41].

      Щодо  рішень міжнародних організацій як джерела міжнародного пра-ва, серед вчених і практиків міжнародного права не має одностайної думки. Безумовно, особливе місце в цій категорії джерел посідають рішення Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН. Важливу роль у певних галузях між-народного права відіграють також рішення деяких спеціалізованих установ ООН, наприклад конвенції, стандарти та регламенти ІКАО, міжнародні санітарні правила ВООЗ та ін. Але в цілому за рішеннями міжнародних організацій визнається роль лише допоміжних джерел міжнародного права.

ВИСНОВКИ 

     Термін  «джерела права» вживається в двох значеннях - матеріальному і формальному.

     Під матеріальними джерелами розуміються  матеріальні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами  розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.

     Норми міжнародного права, як і інші юридичні норми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в яко-му-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев).

     Джерелом  міжнародного права прийнято вважати  форму вираження міжнародно-правової норми.

     Слід  мати на увазі, що жодний із документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучасного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід’ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу. 
Відповідно до цього документа до джерел міжнародного права належать:

     а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, точно визнані державами, що сперечаються;

     б) міжнародний звичай як доказ загальної  практики, визнаної в якості правової норми;

     в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

     г) судові рішення і доктрини, найбільш, кваліфікованих фахівців із пуб-лічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення пра-вових норм.

     Всі ці джерела міжнародного права в  залежності від їхньої обов’язковості розділяють на основні і допоміжні.

     До  основних джерел міжнародного права  відносять міжнародний дого-вір і звичай, що, у силу їхньої значимості, поширеності й інтенсивного засто-сування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права.

     У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнарод-них договорів 1969 року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

     В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

     -процес створення договірної норми в хронологічному плані коротше процесу створення звичаєвих норм. Крім того, волі суб’єктів міжнародного права при створенні договірної норми мають більш виражений характер;

     -процедура укладання, виконання і денонсації договорів детально розроблена і закріплена в кодифікованих міжнародно-правових актах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року);

     -договірна форма надає більше можливостей для узгодження воль суб’єктів, ніж яка-небудь інша.

     Міжнародний порядок - це правило поведінки, що у результаті кілька-разового повторення протягом тривалого часу набуло мовчазного визнання суб’єктів міжнародного права і виконується ними в їх міжнародній практиці в якості звичайної міжнародно-правової практики.

     Протягом  тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у роз-витку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверд-жувати, що міжнародне право суть, головним чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юри-дичному смислі цього слова». В умовах відсутності договірних норм з най-важливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційнх процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин. 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Віденська конвенція про право міжнародних  договорів від 23 травня 1969 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1986. - №17
2. Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №41
3. Баймуратов М.О. Міжнародне право. - X.: «Одіссей», 2001. - 672 с. 
4. Баймуратов М.О. Міжнародне право. - Суми, 2006. - 424 с.
5. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії / За ред. Буткевича В.Г. - К.: Либідь, 2002. - 608 с.
6. Георгіна А. З. Міжнародне право. - Чернівці: Рута, 2002. - 230 с. Георгіна А. З. Міжнародне право. - Чернівці: Рута, 2002. - 230 с.
7. Дахно І.І. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. - 2-ге вид., стереотип. - К.: МАУП, 2004. - 312 с.
8. Лущ Л.А. Курс международного частного права. В 3 т. - М.: Парк, 2002. - 714 с.
9. Мацко А. С. Міжнародне право: Навч. посіб. - 2-ге вид., стереотип. - К.: МАУП, 2003. - 216 с.
10. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.
11. Міжнародне приватне право: Навч. посібник / За ред. В.М. Гайворонського, В.П.Душмана. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 366 с.
12. Пронюк Н. В. Сучасне міжнародне право: Навч. посіб. - К.: КНТ, 2008. - 342 с.
13. Тимченко Л.Д. Міжнародне право: Підручник. - Харків: Консум; Ун-т внутр. справ, 2007. - 528 с. 
14. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. - К.: Атака, 2005. - 289 с.
15. Черкес М.Ю. Міжнародне право. - К.: Знання, 2006. - 397 с.