Поняття та види джерел мsжнародного права

     ЗМІСТ 

ВСТУП

Розділ  І.ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖУВАНОЇ ТЕМИ ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1.1.Поняття та види джерел міжнародного права

Розділ  ІІ.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2.1. Договір і звичай - основні джерела міжнародного права

2.1.1.Договір як джерело міжнародного права

2.1.2. Міжнародний  звичай як джерело міжнародного  права. Порівняльна характеристика  міжнародно-правового звичаю і  міжнародно-правового договору

2.2.Допоміжні джерела міжнародного права

2.2.1.Судові  рішення

2.2.2.Доктрина

2.2.3.Односторонні  акти держав

2.2.4.»М’яке» міжнародне право

ВИСНОВКИ 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 
 

     ВСТУП 

     Під джерелами міжнародного права в  юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження  правова норма.

      Процес  формування сучасної системи джерел міжнародного права засвідчує, що деякі з джерел міжнародного права свого часу відігравали суттєву роль у формуванні та розвитку міжнародного права, але згодом втратили своє значення та не є джерелами сучасного міжнародного права, як, наприклад, Вселенські збори. Інші - виникли з самого початку та й зараз відіграють суттєву роль як джерела міжнародного права. Найяскравішим прикладом такого виду джерел є міжнародно-правовий звичай.

      Аналіз  теорії та практики міжнародного права  надає можливість скласти перелік тих джерел, які застосовуються на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Найбільш загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, який міститься у ст. 38 Міжнародного Суду ООН. Відповідно основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародний звичай. Також роль джерела визнається й за загальними принципами права, хоча практика доводить, що загальні принципи права надто рідко застосовуються, отже, можуть розглядатись лише як допоміжні джерела. Крім того, до допоміжних джерел належать рішення міжнародних організацій та судових установ, а також доктрина міжнародного права.

     Наявність міжнародних угод та звичаїв є  особливістю джерел права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого - норми законодавства та судова практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства.

     Подвійність джерел указаної галузі права не впливає  на єдність предмета регулювання  - цивільно-правові відносини з «іноземним елемен-том». Згадана властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін.

     Наявність міжнародних договорів, як основного джерела, є особли-вістю джерел міжнародного права.

     Метою даної курсової роботи є теоретичний  аналіз джерел міжнародного права.

     Поставлена  мета зумовила вирішення наступних  завдань:

     -розкрити  суть загального поняття джерел  міжнародного права;

     -проаналізувати  особливості договору як джерела міжнародного права;

     -порівняти  міжнародно-правовий звичай і міжнародно-правовий договір;

     -охарактеризувати  суть допоміжних джерел міжнародного права.

     Об’єктом дослідження є джерела міжнародного права.

     Предметом курсової роботи стало вивчення джерел міжнародного права. 

Розділ  І.ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ  ДОСЛІДЖУВАНОЇ ТЕМИ ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1.1.Поняття та види джерел міжнародного права 

     У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається дискусійним. Особливості міжнародного нор-моутворення, різні правові традиції учасників  міжнародно-правових відносин та їхня належність до різних правових систем, динамічний розвиток договірного міжнародного права та поява в ХХ ст. нових форм участі держав у прийнятті міжнародних рішень приводять до того, що питання про поняття та види джерел підпадає під політико-ідеологічний вплив, що частково виводить його за рамки права.

     Поняття «джерела міжнародного права» неоднозначне та багато в чому залежить від загальних уявлень про право та міжнародне право зокрема. У вітчизняній науці термін «джерела права» традиційно мав значення «кін-цевого етапу погодження воль суб’єктів міжнародного права» [9, с.63]. У такому «вольовому» розумінні джерел криється той самий помилковий підхід, що й у підміні права законом, коли воля самодостатня, породжує закони й опосередковується ними. Тому, коли йдеться про джерела права, слід все ж мати на увазі не акти, а відносини, що породжують ті чи інші правила поведінки, за якими визнають юридичну обов’язковість. Правильніше було б вживати термін не «джерела міжнародного права», а «джерела, на основі яких у міжнародному праві виконують зобов’язання». Саме таке розуміння передбачає ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН - єдиного міжнародно-правового документа, що звертається до питання про джерела.

     Згідно  зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду «Суд... застосовує: а) між-народні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані державами, які є сторонами спору; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) із застереже-нням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців із міжнародного публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм» [10, с.106].

     Останнім  часом у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає пи-тання й про інші джерела: про «м’яке» право, резолюції міжнародних орга-нізацій і конференцій, політичні домовленості, рішення міжнародних судо-вих установ і деякі інші акти. Це природно, оскільки міжнародне право динамічно розвивається. Однак у кожному конкретному випадку при вста-новленні зобов’язань суб’єктів міжнародного права слід з’ясувати, наскільки суб’єкт готовий взяти на себе правове зобов’язання, якщо тільки мова не йде про імперативну норму міжнародного права. Можливе існування також достатньо автономних регіональних систем міжнародного права, перелік джерел яких відрізняється від загальновизнаного. Утім, це скоріше виключення для міжнародного права, ніж правило, воно може свідчити про перехідний характер такого права (перехід права Європейського Союзу від міжнародного до конфедеративного. 

Розділ  ІІ.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2.1.Основні  джерела міжнародного  права

2.1.1.Договір як джерело міжнародного права 

     Міжнародні  договори можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за [13, с.217]:

     -предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні від-носини, з авторського права тощо);

     -видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові, 
змішані);

     -кількістю учасників (дво- та багатосторонні);

     -суб’єктами, які створюють їх чи під егідою яких вони укладаються 
(держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність 
Незалежних Держав, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація 
охорони здоров’я (далі - відповідно СНД, МОП);

     -ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві держав (потребують трансформації в національне законодавство або ж «самовикону-вані», тобто такі, що потребують тільки національної норми-відсилання).

     У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, видання іншого національного нормативного акта.

     У законодавстві України визначено  принципи та правила дії міжнародних угод з її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина стосується питань, що становлять предмет міжнародного приватного права. У цьому зв’язку актуальним є положення Декларації про державний 
суверенітет України від 16 липня 1990 р., яким вказано на застосування у 
нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею (розділ IV). Це 
означає й застосування норм міжнародних угод.

     Відповідно  до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. на території нашої держави діють акти, ухвалені 
Верховною Радою УРСР, оскільки вони не суперечать законам України, 
прийнятим після проголошення незалежності України (ст. 3). Наша держава 
під» твердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними 
УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6). Вона стала також 
правонаступницею прав та обов’язків за міжнародними договорами Союзу 
РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 
7). Отже, з питань міжнародного приватного права діючими є певні 
міжнародні угоди, укладені свого часу СРСР та визнані у відповідній 
формі Україною. Вони будуть чинними, зокрема, до прийняття нових між-народних угод із тих же питань.

     Підтвердженням  цього є, наприклад, домовленість, виражена в Прото-колі, виражена в Протоколі між Урядом України та Урядом Королівства Бельгії про правові основи співробітництва від 10 березня 1992р. Ним перед-бачено, що угоди, укладені між СРСР і Королівством Бельгія, а також Бельгійсько-люксембурзьким економічним союзом, якщо вони не суперечать законодавству та інтересам України й Королівства Бельгії, будуть діяти до укладення двосторонніх угод, які регламентуватимуть їхнє співробітництво у галузях, що становлять взаємний інтерес.

     Меморандумом  щодо подальшого застосування двосторонніх угод у відносинах між Україною і Республікою Австрія від 8 листопада 1993 р. вказані держави підтвердили свій намір врегулювати через обмін нотами 
двосторонні договірні відносини у нових умовах, що склалися після прого-лошення України незалежною державою відповідно до положень їхніх 
конституцій. До здійснення обміну такими нотами Сторони зобов’язались 
надалі застосовувати ті двосторонні угоди, які свого часу були чинними 
між Республікою Австрія та СРСР. Сторони також вирішили інтенсивно 
продовжувати взаємні консультації з метою з’ясування, які угоди й надалі 
будуть чинними, а які мають бути замінені новими.

     Аналогічно  вирішуються питання щодо угод, укладених  Україною чи СРСР з деякими іншими державами. Зокрема, під час проведених 1994 р. 
консультацій між делегаціями України та США з питань правонаступництва 
щодо двосторонніх міжнародних договорів, укладених між СРСР та США, було вирішено, що Угоди про взаємне надання у безплатне користування 
земельних ділянок під посольства у Москві та Вашингтоні від 16 травня 
1969 р. та Угоди у вигляді обміну нотами з цього питання від 30 березня 
1977 р. є предметом правонаступництва України, оскільки існує справедливий інтерес України в майні СРСР за кордоном. Проте щодо Угоди 
про умови будівництва комплексів будівель посольств від 4 грудня 1972 р. 
було домовлено, що вона не матиме свого застосування в українсько-американських відносинах, оскільки її умови виконано. Стосовно Угоди про рибальство біля узбережжя США від 26 листопада 1976 р. та внаслідок обміну нотами метою на консультаціях було констатовано, що вони вичерпали термін дії на момент правонаступництва.

     Складнішими є питання про правонаступництво  трьох та більше держав. Так, з питань правонаступництва України стосовно двосторонніх міжнародних договорів, укладених між колишніми СРСР та Чехословацькою Республікою, ще тривалий час проводитимуться міжпарламентські    консу-льтації, адже державами-правонаступницями останньої стали Чехія та Слова-ччина. Вони, як і Україна, відповідно до ст. 34 Віденської конвенції 1978 р., вважаються зобов’язаними за угодами держави-попередниці з огляду на норми міжнародного публічного права [5, с.224].