Недійсність договору в міжнародному договірному праві

     Пункт 1 ст.48 Віденської Конвенції [1] зазначає, що, держава  має  право посилатись на помилку в договорі як на підставу недійсності її згоди  на  обов'язковість  для  неї  цього договору,  коли  помилка  стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави, існували при укладенні договору і являли собою  істотну основу для її згоди на обов'язковість для неї цього  
договору.

       Пункт 1 не застосовується,  якщо  названа держава своєю поведінкою сприяла виникненню  цієї  помилки або обставини були такими,  що  ця  держава повинна  була  звернути увагу на можливу помилку.

       Помилка, яка стосується тільки формулювання тексту договору не впливає на його дійсність.

       Ст.. 49 Обман. Якщо держава  уклала  договір  під впливом обманних дій іншої держави, яка брала участь у переговорах, то вона має право  
посилатись на обман як на підставу недійсності своєї згоди на  
обов'язковість для неї договору.  

       Стаття 50 Підкуп представника держави. Якщо згода держави на обов'язковість для  неї  договору  була виражена   в   результаті   прямого  або   непрямого  підкупу  її представника іншою державою,  яка брала участь у  переговорах,  то перша  держава має право посилатись на такий підкуп як на підставу недійсності її згоди на обов'язковість для неї такого договору. [1] 
        Стаття 51 Примус представника держави. Згода держави на  обов'язковість для неї договору,  яку було виражено в результаті примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього, не має ніякого юридичного значення.

     Стаття 52 Примус держави шляхом погрози силою або її застосування . Договір є неважним,  якщо його  укладення  стало  результатом погрози силою або її  застосування  на  порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті Організації Об'єднаних Націй.

     Анцелевич Г. О вважає, що примус, застосований до держави, яка домовляється, здійснення тиску на неї в цілому, на її органи або уповноважених, які ведуть переговори з укладання договору, призводять до викривлення істинної волі цієї держави і, отже, до відсутності дійсної угоди та її недійсності.[5]

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3.Призупинення  і припинення міжнародного  договору. Скасування  міжнародного договору.

 

            Визнання недійсності договору, його припинення або денонсація, вихід з нього учасника або  призупинення його дії — все  це можливе лише з умов і  у порядку, який передбачений Віденською конвенцією 1969 р. Разом з тим будь-яка з перелічених дій, здійснена учасником, не тягне за собою припинення зобов'язань, хоча вони й випливають з договору, але одночасно передбачені нормою міжнародного права. Держава також не може посилатися на недійсність договору, якщо буде встановлено, що під час укладання вона відкрито або мовчазно погоджувалася з його дійсністю за будь-яких обставин.

     Як  зазначає М. В. Буроменський, існує поділ  припинення дії міжнародного договору на правомірне та неправомірне. До неправомірних належить припинення (призупинення дії) міжнародного договору через порушення. Тобто сторона може припинити договір або зупинити його дію, якщо вважає, що друга сторона (інші сторони) спричинила його порушення.[6]

     Неправомірне порушення суперечить одному з основних принципів міжнародного права — принципу сумлінного виконання міжнародних зобов’язань (pacta sunt servanda). Протягом багатьох століть цей принцип існував у формі міжнародно-правового звичаю і тільки із середини ХХ ст. набув договірного закріплення. Відповідно до п. 2 ст. 2 Статуту ООН «всі члени Організації Об’єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за чинним Статутом зобов’язання, щоб забезпечити їм всім у сукупності права та переваги, що випливають з належності до складу членів Організації». Віденська конвенція 1969 р. у ст. 26 проголошує: «Кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватись».[1]

     Принцип pacta sunt servanda спонукає сторони договору дотримуватись правомірних засобів припинення міжнародних договорів. Неправомірне припинення міжнародного договору є одним із видів міжнародного правопорушення і тому тягне за собою міжнародно-правову відповідальність. У той же час ст. 60 Віденської конвенції 1969 р., яка закріплює право припиняти договір через його порушення, уточнює, що воно має бути суттєвим. Пункт 3 ст. 60 визначає суттєве порушення як «а) таку відмову від договору, яка не допускається Конвенцією; б) порушення положення, яке має суттєве значення для здійснення об’єкта та цілей договору».

     Правомірне  припинення міжнародного договору може відбуватися лише відповідно до положень договору або в будь-який час за згодою його учасників. Якщо договір  містить норми, які чітко встановлюють строк його дії і не визначають можливість подовження, цей договір припиняється автоматично при настанні календарної дати, що в ньому зазначена.[6]

     Підставами  припинення дії міжнародного договору можуть бути:

     - закінчення терміну дії договору;

      - виконання умов договору;

     - виникнення нової норми імперативного характеру, що припускає скасування застарілих положень;

  - денонсації договору однією або  кількома сторонами за умови,  передбаченої в договорі;

     - скасування договору за спільною  згодою його учасників;

     - новація (перегляд або ревізія умов договору і укладання нового договору);

     - анулювання (одностороння відмова  від договору внаслідок істотної  зміни обставин).

       У міжнародно-правовій літературі можна зустріти поділ способів припинення дії міжнародних договорів на вольові (розірвання) й автоматичні.

     До  вольових способів відносять: скасування, денонсацію, новацію, анулювання.

     До  автоматичних - закінчення терміну, появу  нової імперативної норми, загибель договірного об'єкта, зникнення суб'єктів  договору, виникнення війни між державами - сторонами договору, настання скасовуючої умови та ін.[4;5]

     Договір може бути припинено закінченням терміну його дії. Як згадувалося, договір може укладатися на певний термін, — закінчення його терміну і відсутність ясно вираженого наміру його пролонгації, тобто продовження терміну дії, тягне припинення договору.

     Договір припиняється з настанням анулювальної умови, тобто передбаченої у самому договорі умови, настання якої тягне  припинення правовідносин за договором  і, таким чином, й самого договору.

     Анулювання  міжнародного договору здійснюється узгодженням держав, які його уклали. Нерідко це відбувається при укладанні нового договору.

     Анулюванням міжнародного договору є його припинення в односторонньому порядку. Як згадувалося, одностороннє припинення договору суперечить принципу pacta sund servanda і тому недопустиме. Проте, якщо інша сторона у договорі навмисне і систематично порушує договір, не виконує свої обов'язки за договором, він може бути анульованим. Анулювання, якщо воно належним чином мотивоване й обґрунтоване, не є протиправним.

     Денонсація  — це припинення міжнародного договору на умовах, передбачених самим договором. Звичайна формула денонсації має такий зміст: "Цей Договір буде діяти протягом п'яти років з моменту набрання чинності. Договір буде залишатися набраним чинності на наступні п'ятирічні періоди, якщо одна з Сторін, що домовляються, не менш як за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій Стороні, яка домовляється, про свій намір його денонсувати". Денонсація може бути заперечена;

     Договір,  який не містить положень про його  припинення  і  
який  не  передбачає  денонсації  або виходу з нього,  не підлягає  
денонсації і вихід з нього не допускається, якщо тільки:

          а) не встановлено, що учасники мали  намір  допустити можливість денонсації або виходу; або

          б) характер  договору  не  має на увазі права денонсації або виходу.[1] 

     У тих випадках, коли договір укладений несуб'єктами міжнародного права, то він не тільки не володіє міжнародно-правовою дійсністю, але взагалі не є міжнародним договором. Отже, питання про дійсність тут не виникає. Наприклад, не є міжнародними договори, укладені властями частини державної території, тимчасово відчуженої від своєї держави, або тієї, яка перебуває під іноземною окупацією, оскільки така частина не володіє суверенітетом і не є суб'єктом міжнародного права. 
Таким чином, найважливішою умовою дійсності міжнародного договору є наявність у ньому дійсної угоди держав, без якої він не може вважатися дійсним.

     Укладений без участі безпосередньо зацікавлених держав, тим більше, з порушенням їх законних прав та інтересів, міжнародний договір може розглядатися ними як недійсний.

     Угода в договорі є результатом взаємних поступок держав, які домовляються, взаємним погодженням їхніх воль. Така дійсна угода може бути досягнута тільки за умови дотримання умов добровільності, взаємності і рівності. Припинення дії договору означає втрату ним його юридичної сили. Це може мати значення як для всіх учасників міжнародного договору, так і для однієї або кількох сторін. [5]

     Відповідно  до ст. 64 Віденської конвенції виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права (jus cogens), то   будь-який існуючий договір, який виявляється в суперечності з цією нормою, стає недійсним і припиняється.

     Віденська Конвенція зазначає, що докорінна зміна обставин (ст. 62), яка сталася щодо обставин, що існували при укладенні договору,  і яка не передбачалась учасниками,  не можна посилатись як на підставу для припинення договору або виходу з нього, за винятком тих випадків, коли:

          а) наявність  таких обставин становила істотну  підставу  згоди  
учасників на обов'язковість для них договору; і

          б) наслідок  зміни обставин  докорінно змінює   сферу   дії  
зобов'язань, які все ще підлягають виконанню за договором.

     На докорінну зміну  обставин  не  можна  посилатись  як  на  
підставу для припинення договору або виходу з нього:

          а) якщо  договір встановлює межу; або

          б) якщо  така  докорінна зміна,  на  яку посилається учасник  
договору,  є результатом порушення цим учасником або зобов'язання  
за договором, або іншого міжнародного зобов'язання, взятого ним на  
себе відносно будь-якого іншого учасника договору.[1]

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновки

 

     Отже, договори - це міжнародні угоди, які  укладені між державами у письмовій формі та регулюються міжнародним правом. Різноманітні назви договорів (пакт, хартія, угода, конвенція, протокол тощо) не впливають на їх юридичний режим.

     Перший  кодификаційний акт в області права міжнародних договорів був прийнятий у 1928 році на конференції американських держав. Ним стала Гаванська конвенція про договори, яка носила регіональний характер, тому що діяла лише в Латинській Америці.

     Поява міжурядових міжнародних організацій і зростання їхньої ролі в міжнародних відносинах спричинили договірне оформлення їхніх відносин як з державами, так і між собою. У результаті не тільки з'явилося велике число таких договорів, але була вироблена визначена міжнародна практика, що стосується висновків, дії і припинення даної категорії договорів. Це викликало, у свою чергу, необхідність підготовки і прийняття спеціальної конвенції. Важливе місце в здійсненні договірної правоздатності держав займають норми їхнього внутрішнього права. Як правило, такі норми містяться в конституціях. Але деякі держави видали спеціальні нормативні акти, що стосуються компетенції державних органів і інших питань, виконання і припинення міжнародних договорів.

     Припинення  міжнародного договору означає, що він утратив юридичну силу і більш не породжує для його учасників правових наслідків. Припинення договору у будь-яких випадках, крім випадків недійсності, не тягне анулювання наслідків дії договору. При недійсності договору, як зазначалося, визнаються недійсними й всі наслідки договору. Припинення договору, як правило, пов'язане з правомірними діями. Вони або випливають з самого договору, тобто його припинення було передбачене учасниками договору, або з норми загального міжнародного права, насамперед з Конвенції 1969 р.