Недійсність договору в міжнародному договірному праві

  Від терміну дії договору слід відрізняти термін дії зобов'язань за ним, який може продовжуватися до виконання зобов'язання, навіть якщо термін дії договору минув.

  До  закінчення терміну дії договір  може бути продовжений відповідно до домовленості його учасників (пролонгація) чи автоматично на підставі приписів самого договору (автоматична пролонгація). [4]

     Застосування  міжнародного договору нерідко вимагає  його тлумачення.

     Тлумачення  — це встановлення дійсного змісту міжнародного договору. Тобто того змісту, який точно відображає волю сторін договору, що існувала під час його укладання. Тлумачення здійснюється для правильного застосування положень міжнародного договору і має відбуватися згідно з основними принципами сучасного міжнародного права.

     Якщо брати до уваги специфічні правила тлумачення норм міжнародного договору, то серед них, як пише І.Лукашук [9], виділяють два види правил: спеціального юридичного тлумачення, які дають можливість визначити місце міжнародної норми у рамках національної правової системи; тлумачення норм міжнародного права, що визначені у Віденській конвенції (статті 31—33).

     До  першої категорії правил можна віднести, насамперед, принцип доброзичливого ставлення до міжнародного права. Основою його є презумпція відповідності закону міжнародному зобов'язанню держави і в цілому міжнародному праву. Тому, якщо виникає колізія між нормативним законом і договірною нормою міжнародного права, то перший тлумачиться у розумних межах у світлі другої, що, у свою чергу, означає — тлумачення не повинно вносити суттєві зміни як у національний закон, так і у міжнародний договір.

     Друга категорія — правила і принципи тлумачення міжнародних договорів, основні з яких кодифіковані Віденською конвенцією і котрі може використовувати  національний суд, встановлюють: основним об'єктом тлумачення виступає контекст (ч. 1 ст. 31 Конвенції). [2]

     Розділ 3 Віденської конвенції 1969 р. містить  основні принципи та правила тлумачення текстів міжнародних договорів.

     По-перше, міжнародний договір повинен тлумачитись сумлінно (п. 1 ст. 31). Цей принцип передбачає чесність і добру волю сторін, спрямовану на встановлення дійсного змісту договору.

     По-друге, термінам договору сторони повинні  надавати загальне значення відповідно до об’єкта та цілей договору (п. 1 ст. 31). Термін набуває спеціального значення лише в тому випадку, якщо встановлено, що учасники договору мали такий намір (п. 4 ст. 31). Загальновизнано: якщо сторона наполягає на тому, що термін договору має особливе (спеціальне) значення, вона повинна це аргументовано довести.

     По-третє, при тлумаченні договору сторони мають можливість використовувати додаткові засоби: підготовчі матеріали, що передували укладанню договору, а також посилатися на обставини укладання договору. Використання додаткових засобів дозволяється лише в тих випадках, коли тлумачення спричиняє неясні та двозначні висновки або результати, що є відверто безглуздими та нерозумними (ст. 32).

     Тлумачення  здійснює той орган, який застосовує договір. Якщо тлумачення здійснює орган  однієї з держав — сторін договору, це тлумачення має юридичну силу лише для цієї держави (внутрішньодержавне тлумачення). Розрізняють парламентське, урядове та судове тлумачення такого виду. Якщо тлумачення здійснюється за згодою сторін договору, таке тлумачення зветься автентичним. Цей вид тлумачення має найбільший ефект і найвищу юридичну силу. Воно може містити зміни до договору та здійснюватись у будь-якій формі: спеціального договору, домовленості, обміну нотами (листами), протоколу тощо. Наприклад, Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1994 р. має кілька додаткових домовленостей щодо тлумачення окремих статей. Тлумачення може здійснюватись різними міжнародними органами, про що між сторонами договору має існувати домовленість. Такий вид тлумачення часто іменують міжнародним. До органів, що здійснюють міжнародне тлумачення, відносять Міжнародний Суд ООН, міжнародні арбітражі, різні міждержавні (міжурядові) комітети та комісії тощо.[6]

     Тлумаченню  можуть підлягати окремі фрази, найменування, терміни, а нерідко й весь договір. Конвенція вимагає сумлінного тлумачення, з урахуванням об'єкта і мети договору, з урахуванням усього договору в цілому, його преамбули і додатків, різних документів щодо договору або його укладання. Зокрема, важливе значення мають документи підготовчої роботи над проектом. Більшість авторів керуються, безумовно, правильним засновком, що міжнародний договір насамперед юридична норма, тому він підлягає звичайним для юридичної норми способам тлумачення.

     Під час тлумачення міжнародних договорів  користуються деякими спеціальними способами: словесним (граматичним), логічним, систематичним, історичним.

     Словесне  або граматичне тлумачення — це з’ясування значення слів, словосполучень, речень договору за допомогою правил граматики певної мови.

     При логічному тлумаченні з’ясовується значення терміна, речення, статті в контексті всього договору.

     Якщо  тлумачення здійснюється в порівнянні з іншими міжнародними угодами, які  так чи інакше стосуються предмета регулювання відповідного договору, воно є систематичним.

       Історичне тлумачення — це встановлення змісту договору шляхом вивчення відносин сторін, які існували під час укладання договору. Вважається, що воно дозволяє точніше з’ясувати дійсні наміри сторін, що були висловлені в тексті договору.[6] 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.Припинення міжнародного договору за Віденською конвенцією про право міжнародних договорів

2.1.Абсолютна недійсність;

2. Відносна недійсність.

 

      Юридичні  наслідки викликає тільки договір, який набрав чинності. Момент набрання чинності визначається сторонами власне в договорі. Якщо немає прямих вказівок, договір, який не передбачає ратифікації чи затвердження, набирає чинності з моменту підписання, а той, що вимагає ратифікації, - з моменту обміну чи передачі на зберігання ратифікаційних грамот або документів про затвердження.

  Набрання  чинності договором пов’язане з  строком його дії, який, зазвичай, встановлюється в договорі. Договори бувають:

• Строкові ( укладаються на певний строк);
• Безстрокові ( укладаються на «вічні часи») [7]

     Дійсність міжнародного договору - це особлива його якість. Тільки дійсні міжнародні договори є джерелами обов'язкових для держав міжнародно-правових норм.

     Докладному  розгляду проблема дійсності міжнародних договорів була піддана в доповідях англійського юриста Дж. Фіцморіса, поданих у Комісію міжнародного права ООН в 1956-1958 роках. Але Фіцморіс украй розширив поняття "дійсність", включаючи сюди майже всі питання дії міжнародних договорів, починаючи від набуття чинності.

     При прийнятті Віденської конвенції  про право міжнародних договорів із питань дійсності, точніше, основи їх недійсності, на конференції розгорнулася гостра боротьба.[8]

     На  думку багатьох юристів, у цій  частині конвенції найбільш помітні  елементи прогресивного розвитку міжнародного права. У той же час, визнаючи цей  факт, деякі відомі юристи-міжнародники піддають критиці положення ч. V Віденської конвенції про недійсність міжнародних договорів як ніби - то такі, що підривають принцип суворого дотримання умов міжнародних зобов'язань. Так, І. Сінклер усіляко намагався довести неоднозначний характер відповідних положень Віденської конвенції, які начебто створюють умови для "потенційної загрози стабільності міжнародних договірних відносин". На його думку, передусім незрозумілим є сам вираз "недійсні договори", оскільки це стосується як випадків абсолютної недійсності, тобто, нікчемності договору з самого початку, так і випадків відносної недійсності, тобто, можливості оспорювати міжнародні договори. Труднощі виникають також через те, що Конвенція не проводить чіткої різниці в цих випадках між двосторонніми і багатосторонніми договорами. Хоча Конвенція встановлює, що дійсність міжнародних договорів може заперечуватися тільки на основі застосування цієї Конвенції, своїм негативним підходом у заголовку ч. V — "Недійсність договорів" - вона створює враження, що "немає жодної реальної презумпції на користь дійсності договорів".[1]

     У критичній статті про Віденську  конвенцію щодо права міжнародних  договорів, у зв'язку з поняттям імперативних норм міжнародного права, шведський  юрист І. Штуцький пішов ще далі. На його думку, в міжнародному праві, на відміну від внутрішньодержавного, взагалі важко провести межу між законним і незаконним. Цього можна досягнути, тільки якщо будуть засновані наднаціональні органи.

       Дійсність міжнародних договорів може мати тільки юридичну основу, передбачену міжнародним правом, і з цього погляду може бути визначена його міжнародно-правова повноцінність, передусім, правомірність, у силу якої договір є обов'язковим для виконання його контрагентами і для поважання всіма іншими державами. [8]

     Розглядаючи питання про дійсність міжнародного договору, слід відзначити, що такий договір набув чинності згідно з його умовами, тобто дотримані всі формальності його введення в силу в період, коли термін його не закінчився і він не був припинений будь-яким іншим засобом. 
Розгляд питання про дійсність міжнародного договору припускає його дію, однак дійсність договору не є умовою його дії, як інколи помилково стверджують. У цьому випадку договір буде діяти у відносинах між державами, які його визнали. Він буде дійовим, але може не володіти якістю дійсності, якщо він суперечить міжнародному праву. У зв'язку з цим Ч. Хайд відзначав: "Теоретично, будь-яка угода, спрямована на порушення основних принципів міжнародного права, повинна в цих межах розглядатися сім'єю народів, як недійсна з погляду міжнародного права".Це положення залишається в силі, незважаючи на те, що сторони, які домовляються, не виявляють бажання визнати, що угода між ними має означений характер.

       У міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів. Дійсним є такий міжнародний договір, який укладено відповідно до норм міжнародного права і в якому втілено істинну угоду суб'єктів міжнародного права, що не суперечить основним принципам та іншим імперативним нормам міжнародного права.

     Юридичною основою недійсності міжнародного договору Г. В. Ігнатенко та О. І. Тіунов вважають:

     а) явне порушення особливо важливої норми  внутрішнього права держави, яке  стосується компетенції укладання  договорів (порушення є явним, якщо воно очевидне для будь-якої держави);

       б) помилку в оцінці факту  або ситуації, які існували при  укладанні договору і були  основою для згоди на його  обов'язковість, при цьому держава  не мала права посилатися на  помилку як на основу для  визнання договору недійсним, якщо вона своєю поведінкою сприяла виникненню цієї помилки;

     в) обман із боку іншої держави, яка  бере участь у переговорах;

     г) прямий або побічний підкуп представника однієї держави іншою державою, яка  бере участь у переговорах. [8]

     Інші  автори недійсність міжнародного договору, залежно від ступеня його невідповідності нормам міжнародного права, поділяють на два види абсолютна і відносна недійсність.[7]

     2.1 Абсолютна недійсність міжнародного договору носить об'єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб'єктів, які його уклали, Такий договір вважається юридично нікчемним ab initio (із самого початку). Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens), наприклад, основним принципам міжнародного права. На цій основі секретні протоколи до Пакту Молотова - Ріббентропа 1939 p., в яких мова йшла про розподіл сфер інтересів у Європі між СРСР і Німеччиною, були визнані З'їздом народних депутатів СРСР у 1989 р. юридично нікчемними з моменту їх укладення.

     Відповідно  до Віденської Конвенції ст. 53   Договори, які суперечать імперативній нормі загального міжнародного права (jus cogens) є неважним,  якщо на момент укладення він суперечить імперативній  нормі загального  міжнародного  права.  Оскільки це стосується Конвенції, імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як  норма, відхилення від  якої недопустиме і яку може бути змінено тільки наступною нормою  загального  міжнародного  права,  що  носила б такий же характер. [1]

     2.2. Відносна недійсність міжнародного договору означає його заперечуваність однією зі сторін.

     Відповідно  до ст.46 Віденської Конвенції про  міжнародний договір держава  не  має права посилатись на ту обставину, що її згода на  обов'язковість  для неї договору була виражена на порушення того чи  іншого  положення  її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення.

         Порушення є явним, якщо воно буде об'єктивно очевидним для  
будь-якої  держави,  що  діє  в  цьому  питанні добросовісно і відповідно до звичайної практики.

     Частіше за все відносна недійсність договору буває зумовлена помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні.