Кримінальне та процесуальне право за Салічною правдою

Її зміст  відображає соціально-економічні і  політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави  і права. Салічна Правда відображає дуже архаїчні відносини в середовищі франків, які стоять на порозі класового суспільства. Це джерело свідчить про сильну майнову диференціацію, про початок розпаду родових і общинних зв’язків.

Крім  того, вона є найважливішим документом для вивчення майнових відносин ранньофеодального  періоду, землеробської общини, прав і обов’язків франків-общинників і членів родової спілки, стародавнього і вкрай примітивного

судоустрою  і судової процедури. Але попри  весь примітивізм вона є справжньою історичною знахідкою; першоджерелом, з якого беруть початок джерела права феодального суспільного ладу Європи. 

Салічна правда – найважливіше джерело права  у франкській монархії, що складене у V-VI столітті. Основний текст Салічної Правди- це розрізнений і безсистемний запис звичаїв. Одним з головних її завдань Салічної правди є – захист приватної власності. Більша частина Салічної Правди присвячена охороні права власності.

Салічна правда - найважливішим документом для вивчення майнових відносин ранньофеодального періоду. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2 Кримінальне право за Салічною Правдою.

Види  злочинів і покарань

Салічна правда, як більшість інших варварських  правд, була насамперед зводом кримінальних покарань. Покарання за варварським  правом переслідувало двояку ціль:

• вони повинно було спокутувати провину злочинця, щоб задовольнити родичів потерпілого (щоб запобігти нескінченної кровної помсти або само розправи);
• воно повинно оберігати дотримання «королівського миру», тобто встановленого і визнаного владою суспільного порядку.

Більша  частина статей Салічної Правди присвячена злочинам і покаранням.

Аналіз  «Правди» дозволяє виділити такі види злочинів: 
1) злочини проти особи (до них відносяться вбивства, зґвалтування, нанесення каліцтв, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність і свободу). 
2) злочини проти власності (серед них особлива увага приділяється крадіжці, пограбуванню, підпалу і заподіянню шкоди майну).

3) проти  моралі

Під злочином Салічна Правда розуміє образу, шкоду, завдану особі чи майну іншого, порушення «королівського миру». Відповідно від покарання розуміється відшкодування (композиція) за образу, за шкоду (faidus – ворогування , помста), своєрідний відкуп від можливої помсти з боку ображеного чи його родичів і штраф, сплачуваний за порушення «королівського миру» (fritus).

Водночас у Салічній Правді виокремлюється ряд правопорушень, наближених до поняття злочину у власному розумінні цього слова, вже згадуються покарання у вигляді державної кари за вчинене. 
 
 

В Салічній Правді містяться й непрямі вказівки на військові злочини, наприклад дезертирство. Звичайна образа словом «дезертир» мала наслідком штраф.

Головним  видом покарання був викуп (визнаний як судовий штраф). Цей викуп був  більший або менший за розміром в  залежності від суспільної оцінки небезпеки  злочину: його характеру, його наслідків. Особливий зміст полягав у призначенні викупу за вбивство – він носив специфічну назву вергельд. Вергельд сплачувався вже не самому потерпілому, а його дітям і ближчим родичам, а у випадку відсутності останніх частина відходила до королівської скарбниці. До виплати вергельду міг бути засуджений тільки повноправний вільний франк. По відношенню до  невільного населення (рабів, літів) застосовувалися інші покарання: старта, кастрація, биття батогоми й катування. Але якщо й вільний общинник був настільки бідний, що не міг заплатити присудженого йому (а родичі не ручалися за нього і не допомагали йому у виплаті вергельда), то і франків карали на страту.

В капітуляціях франкських королів були встановлені  вже єдині для усього населення  покарання за такі злочини, як державна зрада, дезертирство з армії, підробка монети, лжесвідчення. Покарання за них передбачалось у вигляді смертної кари і калічення.

Особливим захистом користується майно, що знаходиться  в будинку і на обгородженій ділянці. Серед майнових злочинів основне місце займала крадіжка. Крадіжка зі зломом або з обгородженої ділянки каралася підвищеним штрафом. [9, c.238]. Штрафи тут залежали від вартості і значимості майна, яке було вкрадене, але також і від того, із закритого або відкритого помешкання було вкрадено, із зломом або без, відсутність. Спеціальні штрафи призначалися зр грабіж – несподіваний напад і відбирання майна. Грабіж вдома прирівнювався за штрафом до вбивства. Нарівні з пограбуванням переслідувався і підпал, на тому ж рівні знаходилося і конокрадство (як особливо небезпечний для військового ополчення злочин). Злочином вважалося і незаконне вторгнення в чуже «огороджене місце». Закінчений злочин

(приховання  вкраденого в себе дома) також  потроював штрафи. Крім цього,  в усіх випадках приписувалося відшкодовувати вартість украденого або ушкодженого майна: виногради, скошеної трави і т.д.

При встановленні розміру штрафу враховується також  вартість.

Казуїстичний  характер Салічної Правди виключав чіткі  формулювання загальних положень, які стосувалися б усіх злочинних дій. Проте аналізуючи деякі конкретні склади злочинів, можна дійти висновку, що у франків вже існувало поняття форми вини – умислу і необережності, замаху на злочин, співучасті, обставин, що обтяжують або пом’якшують злочин. Так «необережне» завдання вільним шкоди тварині іншої людини передбачало звичайне відшкодування шкоди її господарю. Обставиною, що пом’якшує вину, було у цьому разі зізнання.

У той  же час у Салічній Правді вже містилися  відповідальність навіть за відсутності вини, коли, наприклад, покаранню підлягаються усі, хто був на місці ґвалтування жінки «гуртом», якщо вони були у цьому «гурті» і не знали про скоєння насилля. Співучасник, який здійснив замах на злочин, чи просто особа, яка мала намір вчинити злочин, каралися, як правило, менш суворо, ніж виконавець злочину. Разом з тим особа, яка підбурювала до крадіжки чи вбивства за допомогою підкупу, каралася суворіше, ніж виконавець злочину.

Однією  з обставин, що обтяжують злочини, було порушення загальновизнаних понять честі – напад на людину, яка спить, жінку, дитину, глум над трупом.

Певна частина злочинів відповідно до Салічної Правди належить до посягань на особу. Це, насамперед, вбивство, розмір вергельду, який залежав не тільки від соціального  становища убитого, а й від його віку, статі. Життя вільного франка охоронялося вельми значним вергельдом, що дорівнював 200 сол. Венгельд за вбивство франка, який перебував на королівській службі, потроювався. Багаторазово збільшувався вергельд за життя королівського дружинника під час воєнних походів, а також за вбивство представника католицького духовенства. Дев’ятикратий вергельд передбачався за «вбивство гуртом» особи, яка перебувала на королівській службі, у його будинку.

Особливу  групу злочинів становили злочини проти моралі. До них належали як «насилля над вільною дівчиною» так і сожительство з нею «з її доброї волі».

Для порівняння можна сказати, що образа жінки «пособницею  відьми» каралися майже втричі більшим  штрафом, ніж насилля над нею. [7, c.15]. Раб, який вчинив насилля над чужою рабинею, після чого настала її смерть каструвався або сплачував 6 сол. Крім того, вступ у явний шлюб із рабом або рабинею призводив до втрати волі. Невільних за такі злочини, крім малих штрафів, кастрували.

Говорячи  про покарання, слід відзначити чітко намічену тенденцію майже повної заміни штрафами усіх старих покарань родового устрою. Штраф мав запобігти кровній помсті, самосуду, тривалим суперечкам серед франків, небажаність яких посилювалася їх відносною нечисленністю серед підкорених галло-римлян. Деякі статті Салічної Правди прямо давали відсіч самосуду, наприклад, каралася спроба самовільно увести чужу худобу, яка спричинила потраву полю, відібрати свою тварину у власника без суду у разі «переслідування по сліду» злодія. [7, c.16]

Салічна правда передбачає також такий вид  покарання, як вигнання з общини або  оголошення людини поза законом. Такій  людині не можна було давати їжу  і притулок, навіть дружина і батьки штрафувалися за допомогу їй.

Як правило, кровна помста і вигнання з общини у вигляді основного засобу примусу  при первіснообщинному ладі замінюється  системою штрафів. Проте ще зберігаються пережитки первіснообщинного ладу: 
а) якщо вбивця не в змозі сплатити штраф за вбивство, то він розплачується своїм життям; 
б) найближчі родичі беруть участь у сплаті “вергельду” (штрафу) і в його одержанні; 
в) у випадку оголошення людини поза законом, вона підлягає вигнанню з общини із забороною кому б то не було приймати її. 
Смертна кара через повішення, колесування застосовується як покарання в основному до рабів. Вона прямо приписувалася лише в окремих випадках за

злочини, скоєні вільними, наприклад, у разі підпалення або неявки після виклику  до суду. 

При вчинені  майнових злочинів поряд зі штрафом вимагалося відшкодовування вартості вкраденого та інших збитків. За нанесення тілесних ушкоджень вільному, злочинець поряд зі штрафом мав відшкодовувати витрати на лікування.

Салічна Правда не встановлює загальних принципів  для кваліфікації злочинів і призначення покарань. Проте аналіз її статей дозволяє виділити деякі принципи: 
а) суб’єктами злочинів є не тільки вільні, але й залежні люди (мети) і раби;

б) відповідальність перед королем за порушення наступала з 12-річного віку; 
в) покарання, як правило, не залежало від провини і призначалося лише за кінцевий результат дії, яка спричиняє шкоду особистості або майну.

Але в  ряді випадків при призначенні покарання  враховувався характер наміру і тяжкість заподіяної шкоди. Заподіяння “злого”  наміру тягло за собою тяжке покарання. Наприклад, за крадіжку із закритого приміщення передбачався штраф утричі більший, ніж за крадіжку з відкритого приміщення. 
Звертає на себе увагу надмірна тяжкість матеріального покарання. 
Найнижчий штраф за крадіжку складав 3 соліди, а за вбивство – 200 солідів. Якщо мати на увазі те, що вартість бика становила 2 соліди, а корови – 3 соліди, то ці штрафи були надто обтяжливі. 
Виникнувши при родовому ладі, штрафи в умовах переходу від колективної власності до приватної стають ефективним засобом захисту приватної власності й особи імущих людей, знаті, яка феодалізувалася. 

ЗАЛЕЖНІСТЬ  ПОКАРАННЯ ВІД КЛАСОВОГО ПОХОДЖЕННЯ ПОТЕРПІЛОГО І ЗЛОЧИНЦЯ. 
 
Салічна Правда формально визначила рівність усіх перед законом (закон захоплює дії усіх). Водночас Салічна Правда закріплює сформовану суспільну

нерівність  і при визначенні наслідків злочинних  зазіхань виходить із класового становища  злочинця. 
 
Розмір вергельду (ціна людини) визначався в першу чергу соціальним становищем убитого. За вільного – 200,100 солідів, за королівського охоронця, графа – 600 солідів, за вбивство римського колона – 63 соліди. За вбивство раба сплачувалося 35 солідів хазяїну на відшкодування понесеного ним збитку. [7, c.16] 

Покарання різнилося і в залежності від  суспільного становища злочинця. Рабам загрожували тілесні покарання і навіть смерть за такі злочини, за які вільні сплачували тільки штрафи. 
У Салічній Правді у багатьох статтях при визначенні покарання за злочини вказується на класову нерівність. Крадіжка рабів прирівнюється до крадіжки коня чи запряжену тварину (Х). Окремо Салічна Правда говорить про злочини вчинені вільними (наприклад -ХІ) та рабами (наприклад - ХІІ). Вільний за крадіжку сплачував штраф, а раб, окрім повернення заподіяної шкоди, отримував ще 120 ударів батогом, розтинений на лавці. Якщо сума крадіжки перевищувала 40 динарів, раба могли навіть каструвати. 
Таким чином, суспільна нерівність у Франкській державі відображається і при визначенні наслідків злочинних зазіхань.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 3 Процесуальне право за Салічною Правдою

Судовий процес. 
Варварські правди, так само як і королівське законодавство, існувало в просторі традиційної, що прийшла із додержання часів, судової організації. Судові установи практично збігалися з органами общинного самоврядування, а в процесі зміцнення державності суд ставав домінуючою функцією територіальних народних зборів.

Судові  збори франків були двох типів:

1) окружні,  під головуванням особливого  старійшини – тунгіна, а пізніше  – королівського графа

2) сотенні,  під головуванням центенарія, або сотника

На зборах могли бути присутніми усі вільні повноправні общинники, присутність  навіть ставилася їм за обов’язок  під загрозою штрафів. Безпосередньо  суддями були не члени зборів, а  особливиі традиційні знавці права  – рахінбурги, їх правове судження ухвалювалося (або не ухвалювалося) народом.