Кодифікація та її види. Уніфікація. Адаптація

За останні десятиріччя  зросла питома вага нового виду правових актів, які сприяють уніфікації норм. Це модельні (рекомендаційні) законодавчі акти, що вважаються вищим ступенем уніфікації національного законодавства різних держав. Модельні закони є рекомендаційними актами з типовими нормами. Ці закони не обов'язкові для держав, а слугують тільки нормативно-орієнтовним стандартом. Вони є зв'язковою ланкою між нормами міжнародного та внутрішнього права. Загалом модельні закони найчастіше пропонуються для матеріального права, але вони не є рідкістю у праві процесуальному. Наприклад, у 1858—1859 pp. у Прусії та Австрії обговорювалося питання про загальнонімецький Торговий кодекс.

Адаптація – пристосування діючих внутрішньодержавних правових норм до нових міжнародних обов’язків держави без внесення будь-яких змін в його законодавство.⁵

У міжнародному приватному праві суттєве значення має узгодження норм, що містяться в нормативних актах різних держав, з метою досягнення однаковості в правовому врегулюванні правовідносин з участю іноземного елементу. Існують такі три підходи до узгодження.

 Зближення законодавств, тобто визначення загальних програм, напрямів, етапів і способів зближення законодавств у певній сфері.

Прикладом односторонніх  дій з метою зближення національного  законодавства з іноземним є  Закон України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства  України до законодавства Європейського Союзу»² від 18 березня 2004 р., яким, як випливає з його назви, затверджена про грама, що визначає адаптацію національного законодавства, створення відповідних інституцій та інших додаткових заходів, необхідних для ефективного правотворення та правозастосування як складової механізму набуття Україною членства в Європейському Союзі.

Відповідно до цієї програми, адаптація законодавства України  є планомірним процесом, що включає  кілька послідовних етапів, на кожному з яких повинен досягатися певний ступінь відповідності законодавства України та Європейського Союзу.

На першому етапі необхідно  забезпечити розробку глосарія термінів, для адекватності їхнього розуміння  та уніфікованого застосування у  процесі адаптації, а також розробити й запровадити єдині вимоги до перекладів актів на українську мову, створити централізовану систему перекладів.

На підставі вивчення та узагальнення відповідного досвіду держав Центральної  та Східної Європи створити ефективний загальнодержавний механізм адаптації законодавства, в тому числі стосовно перевірки проектів законів України та інших нормативно-правових актів на предмет їх відповідності Європейського Союзу; створити загальнодержавну інформаційну мережу з питань європейського права; вжити заходів щодо опрацювання та затвердження спільного з Європейським Союзом механізму підготовки планів-графіків адаптації та моніторингу їх виконання.

Відповідно до зазначеного  Закону, постановою Кабінету Міністрів  «Про додаткові заходи з адаптації  законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 31 березня 2004 р. координація діяльності центральних органів виконавчої влади із забезпечення адаптації законодавства України до законодавства Євросоюзу покладена на Міністерство юстиції України⁶. Останнє має забезпечити створення (в рамках загальнодержавної) інформаційної мережі з питань європейського права, бази перекладених на українську мову актів європейського права та розміщення її електронної версії на веб-сторінці Центру європейського і порівняльного права.

3. Міжнародне усиновлення (удочеріння)

Одним із найстаріших  засобів набуття сімейних відносин є усиновлення. Так, за законами Хамурапі (18 ст. до н.е.) ст. 106 передбачала, що коли людина усиновляє підкидька вона повинна пересвідчитись у відсутності  батьків у дитини, а якщо вона їх знайде – повернути дитину їм. У праві стародавнього Риму за допомогою інституту усиновлення забезпечувалась наявність сина і спадкоємця у бездітних осіб для продовження сімейної лінії, передачі власності, титулів і т.д. З цією метою були усиновленими декілька римських імператорів (Тиберій, Нерон).⁷

В Азії усиновлення слугує для підтримки культу предків; раніше у європейському законодавстві  воно було засобом підтримки ослабленої сім’ї. У сучасних умовах усиновлення  має на меті задоволення індивідуальних інтересів бездітних осіб і заохочується в інтересах дітей, що не мають батьків. У мусульманських країнах інститут усиновлення відсутній (Коран забороняє створення штучних сімейних зв’язків), хоча у Єгипті, Сирії християни можуть усиновлювати за своїми законами, Туніс і Індонезія дозволяють усиновлення.

Окремі законодавства  дозволяють усиновлення лише неповнолітніх; в інших установлюється чітко  визначена різниця у віці між  усиновлювачем і усиновленим (16-21 рік); крім того, встановлюється вік, з  досягненням якого можна усиновлювати (в різних країнах від 21 до 50 років); за законодавством Ізраїлю, наприклад, усиновлення одинокими громадянами не допускається (крім родичів усиновлюваного). Різноманітними є також способи усиновлення (судовий, адміністративний, релігійний (Індія, Непал). В країнах Латинської Америки між усиновленою дитиною і сім'єю її походження зберігається певний юридичний зв’язок; інші країни його не передбачають, і т.д.. Більшість країн дозволяють усиновлення як дітей, так і дорослих; у Домініканській Республіці усиновити можна лише дитину, яка досягла 5 років, у Бразилії, Ірландії – 7, Болівії, Японії – 6, Коста-Ріці – 14, Таїті – 16 років.

Предметом регламентації  норм МПП є також так зване  міжнародне усиновлення, коли сторони  відносяться до різних правопорядків, або усиновлення має місце на території іноземної держави.

Слід зупинитися на самому терміні “міжнародне усиновлення”. Застосування вказаного терміну  бачиться дискусійним та викликає деякі  сумніви. По-перше, слово “міжнародний” перекладається як “міжнародний”, а в деяких випадках як “міждержавний”. Так наприклад, відомим правовим актом, що регламентує міжнародне усиновлення дітей, є Гаазька Конвенція про захист дітей і співробітництво у галузі міждержавного усиновлення (далі Гаазька Конвенція) (прийнята у 1993 році, але не ратифікована Україною)⁹ . Виходячи з перекладу назви Гаазької Конвенції, можна зробити висновок, що дитину усиновляє держава, а не фізична особа, що проживає на території іноземної держави. Не можна, звичайно, стверджувати, що країна, в яку дитина переїздить жити, не має ніякого відношення до даного процесу. Вона надає можливість своїм громадянам ввезти дитину і приймає її в своє громадянство, якщо усиновителі цього бажають, а дитина, що досягла певного віку, не заперечує. Але у будь-якому випадку дитина виховуватиметься і житиме, в першу чергу, в сім’ї, а вже потім у тій або іншій державі. Тому термін “міжнародне усиновлення” як найповніше відповідає значенню вказаних відносин та не суперечить змісту самої Гаазької Конвенції.

По-друге, термін “міжнародний” у більшості випадків ототожнюється зі словами “міждержавний” та “міжвладний”. За допомогою даних понять розкривається значення терміну “міжнародні відносини”, який є предметом вивчення в міжнародному публічному праві.

В міжнародному приватному праві термін вживається в значенні, що відносини виникають в умовах транскордонного спілкування, тобто виходять за рамки правової системи якої-небудь однієї держави. Предметом міжнародного приватного права є цивільно-правові, шлюбно-сімейні та трудові відносини, як би “пересаджені” на міжнародний “ґрунт”.

При такому механічному  підході не враховуються складність і своєрідність даних явищ. У той  же час цивільно-правове коріння  відносин, що регулюються міжнародним  приватним правом, очевидне, як очевидна і приналежність цих відносин до міжнародного середовища¹⁰ .

Однією з умов встановлення усиновлення є те, що усиновлення  можливе тільки на користь дитини, причому особливо треба враховувати  цей інтерес, якщо дитина усиновляється  іноземними громадянами.

Кажучи про інтерес  дитини, практично всі вчені вказують, що внаслідок неповноліття дитини цей  інтерес за неї визначають батьки. Що ж робити у випадку, якщо у дитини їх немає або вони від неї відмовилися, іншими словами, якщо дитина знаходиться  під опікою держави? В цьому випадку саме держава в особі своїх уповноважених органів повинна визначити цей інтерес. А оскільки інтересом є належне сімейне виховання, держава повинна прагнути влаштувати долю дитини, нехай навіть в іноземній сім’ї.

Міжнародне усиновлення у сучасному світі стало явищем широко розповсюдженим, особливо після другої світової війни, коли усиновлення стало інтернаціональним процесом. До цього часу національним законодавствам інститут міжнародного усиновлення відомим не був, а для його регламентації застосовувалися норми внутрішнього усиновлення.

Другим етапом хвилі  міжнародного усиновлення стало  закінчення війни у Північній  Кореї, коли традиційно багатодітна  країна була вимушена певним чином  розмістити дітей-сиріт, що залишились без батьківської опіки після військових дій. Військовослужбовці, а також інші категорії громадян висловили бажання усиновити цих дітей, звертаючись за допомогою до посередників, та перших агенцій по організації усиновлення іноземних дітей.

Наступним етапом усиновлення  стали 60-nnі роки, із залученням до усиновлення дітей з країн, що позбулися колоніальної залежності. На кінець 80-х років у всьому світі щорічно мали місце близько 20 тис. таких усиновлень. Зазвичай законодавства країн, що “дебютують” на арені міжнародного усиновлення є недосконалими, що породжує порушення прав дітей, норми моралі, міграційне законодавство і.т.д.

Для вирішення питань міжнародного усиновлення на рівні  національного і міжнародного права  приймається широке коло нормативних  актів, які присвячені колізійному і матеріальному регулюванню.

У внутрішньому праві  багатьох країн норми, присвячені вирішенню  питань міжнародного усиновлення, встановлюють прив’язки до особистого закону (громадянства, місця проживання тощо) усиновителя  з поєднанням із законом усиновлюваного, або третіх осіб, від яких залежить надання згоди на усиновлення, та інколи lex fori. Це законодавства Грузії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Греції, Іспанії, Італії, Ліхтенштейну, Румунії, Тунісу, Швейцарії, Естонії, Японії. Такі країни як Португалія і Швейцарія не дозволяють усиновлення, якщо воно не передбачено законом усиновлення, очевидно для запобігання виникненню “шкутильгаючого” усиновлення. Деякі країни використовують 1-2 прив’язки для колізій міжнародного усиновлення: до закону місця проживання сторін (Венесуела, Перу, Канада), lex fori (В’єтнам), національного закону сторін (Польща), громадянства усиновителя і lex fori (Чехія).⁸

У внутрішньому праві  України усиновлення регламентується  статтями 282-287 Сімейного кодексу, главою 35-А Цивільно-процесуального кодексу, ст. 31 Консульського статуту, Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 № 775, якою затверджено Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновлювачів”, і Наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 січня 1997 № 2, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. Для цілей колізійного регулювання Сімейний кодекс застосовує прив’язку до права України.

Питанням усиновлення  присвячені також норми двосторонніх договорів про правову допомогу між Україною та низкою держав (Договори з Грузією, Естонією, Литвою, Польщею, Албанією, Алжиром, КНДР). Відповідно до цих договорів, усиновлення регулюється законом громадянства усиновителя, інколи законом країни його постійного проживання, і правом країни громадянства дитини. Конвенція СНД “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” 1993 р. встановлює прив’язку до закону громадянства усиновителя, а також до закону громадянства дитини.

Регулюванню міжнародного усиновлення присвячені норми Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються усиновлення дітей на міжнародному рівні, яка затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 р., Конвенції про права дитини, прийнятої у Нью-Йорку 20 листопада 1989 р., Гаазької конвенції Про захист дітей і співробітництво у відношенні іноземного усиновлення від 29 травня 1993 р., Кодексу Бустаманте 1929 р., Конвенції Монтевідео 1940 р., Міжамериканської конвенції про колізії усиновлення неповнолітніх від 24 травня 1984 р. Скандинавської Конвенції 1931 р., Європейської конвенції по усиновленню дітей від 24 квітня 1967 р. і т.д.

Усиновлення є самостійним інститутом сімейного  права. Головним завданням інституту усиновлення є надання дітям, які залишились у силу тих чи інших обставин без батьківського піклування, благополучних умов виховання в сім’ї.

З цього можна  зробити висновки, що міжнародне усиновлення  — це також є самостійний інститут міжнародного приватного права, головним завданням якого є надання дітям, що залишились без батьківського піклування, сімейних умов та довгоочікуваних батьків.

Рішення колізійних питань усиновлення відповідно до законодавства  держави, громадянином якого на момент подачі заяви про усиновлення є усиновлювач, відповідає міжнародній практиці. Адже дитині, усиновленій іноземцем, “належить покинути свою країну і жити в державі усиновлювача, де він у правовому відношенні повинен бути надійно захищений”.

І.М. Кузнецова  вважає, що застосування при усиновленні  права відповідної іноземної держави “забезпечує надалі стабільність усиновлення в іноземній державі, і тим самим інтереси дитини будуть дотримані вже на стадії провадження усиновлення”.

Таким чином, правові і соціальні питання  міжнародного усиновлення повинні  постійно знаходитися в центрі уваги  не тільки відповідних державних структур, але також суспільства і правозахисних організацій.

Міжнародна спільнота розуміє: кожній дитині необхідно зростати в сімейному оточенні. Тому міжнародне усиновлення наразі є найкращим засобом забезпечення дітей батьками, які будуть не лише любити їх, а й зможуть створити сиротам нормальні умови для життя. Але для того, щоб усиновлення працювало на користь дітей та нових батьків, ця процедура має бути прозорою.