Кодифікація та її види. Уніфікація. Адаптація

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ  УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА

Заочний факультет

Відділення підготовки спеціалістів за спеціальністю “Правознавство”

 

 

Навчальна дисципліна : Міжнародне приватне право

 

 

 

Контрольна  робота

Варіант 10

 

 

 

    Виконав : Смірнов  Максим Андрійович,

студент групи № 2 –  ВПО

четвертого  курсу

 

 

              

Перевірив: _________________________

     Кандидат юридичних наук

 

 

 

Хмельницький

2012

План

 

1.	Кодифікація та її види. Уніфікація. Адаптація	с. 3-11
2.	Міжнародне усиновлення (удочеріння)	с. 12-18
3.	Завдання	с. 18-19
	Список використаних джерел	с. 20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Кодифікація та її види. Уніфікація. Адаптація

 

Одним із найважливіших  способів міжнародної правотворчості є кодифікація міжнародного права. 

З другої половини ХVII ст. розпочався особливий етап розвитку міжнародного приватного права –  період законодавчого становлення  цієї галузі права. Школа природнього  права, основні постулати якої знайшли  відображення ще в Юстиніановому Corpus juris civilis, справила суттєвий вплив на кодифікаційний процес. З іншого боку, кодифікація, в тому числі у галузі міжнародного приватного права, завдячує своїм розвитком концепції jus gentium, запозиченій із римського права й розвинутій європейськими університетами ¹.

Кодифікація – це процес систематизації діючих норм, який ліквідує протиріччя, заповнює пробіли, замінює  застарілі норми на нові. Розвиток кодифікаційних процесів у сфері  міжнародного приватного права відбувається не лише «вертикально», на фоні вдосконалення тієї чи іншої правової системи, а й «горизонтально», тобто в контексті співіснування і взаємодії різних правових систем, запозичення іноземного правового досвіду. 

Кодифікація міжнародного права може бути офіційною, що здійснюється на міжнародному рівні, або в рамках міжурядових організацій, і неофіційною, що проводиться міжнародними неурядовими організаціями, науковими установами та вченими.

В юридичній літературі і практиці розрізняють декілька видів кодифікації. Перший вид —  це загальна кодифікація, під якою розуміють прийняття цілого ряду кодифікаційних актів з усіх основних галузей законодавства і, як наступний етап, створення об'єднаної, внутрішньо узгодженої системи таких актів у вигляді «кодексу кодексів». Другий вид — це галузева кодифікація, що охоплює законодавство тієї чи іншої галузі права (Цивільний, Трудовий, Кримінальний кодекси тощо). Крім того, існує спеціальна (комплексна) кодифікація, що включає акти тієї чи іншої підгалузі, інституту чи однорідного комплексу законодавства (Податковий, Лісовий, Митний кодекси тощо).

В світі існує єдина  міждержавна кодифікація МПП  на регіональному рівні - Кодекс Бустаманте  1928 (учасники - держави Центральної  і Південної Америки). Кодекс Бустаманте - це повномасштабна кодифікація уніфікованих регіональних колізійних норм, які діють і застосовуються судами всіх держав-учасників. У 60-х рр.. XX ст. був створений Міжнародний симпозіум з Кодексу Бустаманте - універсальна міжурядова міжнародна організація, членами якої є держави різних регіонів (Польща, Австрія, Єгипет та ін.)

Проаналізуймо та порівняймо шляхи законодавчого врегулювання тих чи інших питань у рамках різних правових систем. Економічна ситуація, в якій знаходилася Німеччина  в першій половині ХІХ ст., формально  підштовхувала до завершення бажаної конституційно-правової єдності державних територій шляхом єдиної кодифікації всього права. На Генеральній конференції в Берліні Митний союз зайнявся в 1846 р. кодифікацією вексельного права. Результатом цього було прийняття Проекту Загального німецького вексельного порядку. В 1908 р. Загальний німецький порядок був змінений і став просто Вексельним порядком. А 14 серпня 1933р. був замінений законом про чеки. 

Окрім вексельного права була звернена увага на кодифікацію й торгового  права. Так Загальний німецький торговий кодекс з 1861 р. по 1866 р. став законом майже для всіх держав Митного союзу. В 1933 р. він був змінений німецьким Торговим кодексом 1897/1900 р.

Цивільне Уложення 1896 р. стало першою в історії Німеччини єдиною для  всієї країни кодифікацією цивільного права. По відношенню до Цивільного уложення Торговий кодекс був lex specialis (спеціальним приватним правом). Німецьке Цивільне уложення в значній степені базується на римському праві. Кодекс базується на так званій «пандектній» системі. У відповідності до неї загальні для всіх інститутів норми зібрані в загальній частині. Крім того, кодекс має ще 4 книги: зобов‘язання, речове право, сімейне право, спадкове право.

Водночас у Франції 2005 рік відкрив  третє століття життя Французського  цивільного кодексу (Кодексу Наполеона). Відповідаючи задачам кодифікації, які стояли перед законодавцем в 1790-1791 рр., вже 21 березня 1804 року Цивільний кодекс був виданий в повному об‘ємі під назвою «Code civil des francaise» - Цивільний кодекс французів. Він замінив собою близько 360 місцевих збірників кутюмів та став для громадян зводом законів. З 1987 по 1998 рр. видатними французькими юристами Ж. Губо та Ф.Віру була зроблена робота по аннотації статей кодекса. Результатом цієї роботи стала нова редакція, яка побачила світ в 2000 р. В результаті нової редакції більш ніж 100 статей було відмінено, більше 1000 – переглянуто та більше 300 – включено додатково. Структура будови кодексу повторила схему будови римського права: особи, речі, спадкування, зобов‘язання. В силу цього така побудова кодексу отримала назву інституційної системи (пандектної).

Серед сучасних кодифікацій міжнародного приватного права чи не найширшого розголосу набуло прийняття Федерального Закону про міжнародне приватне право  Швейцарії 1987 р. ( чинний з 1 січня 1989 р.). Це найоб‘ємніший нормативний акт такого виду (200 статей, систематизованих у 13 главах), зміст якого дає підстави говорит про унікальну європейську кодифікацію МПрП кінця ХХст.²

Що стосується англо-американської  правової сім‘ї, то правові системи, які до неї належать, внаслідок історичних, політичних, соціально-економічних та інших умов перебувають під впливом англійського чи американського права, характеризуються традиційно негативним ставленням до кодифікації як такої. Норма common law є менш абстрактною, ніж норма права в континентальній системі права, її завдання – вирішення конкретної справи, а не встановлення загального правила на майбутнє. Норми стосовно судочинства, доказів, підсудності, виконання судових рішень розглядається юристами цих країн як пріоритети по відношенню не лише до матеріального, а й колізійного питань.

В США вважається, що прецедент, який означає «використання судом  існуючих норм до нових фактичних  складів», залишається основним джерелом права та що він все ще є більш використовуваним за «застиглі законодавчі кодекси». Справа є досить складною. Адже федеральні закони стосуються невеликої групи цивільно-правових відносин (торгівлі з іноземцями, міжнародної торгівлі, авторського та патентного права, неспроможності) та ще менше кримінально-правових діянь. У всьому іншому діють закони штатів, прецедентне право штатів - особливе в кожному з штатів. Першим кроком на шляху систематизації права в США стали приватні кодифікації, якими вони охоче користуються. З усіх правових систем Сполучених Штатів кодифіковане цивільне право, вибудоване за європейським взірцем, діє лише в декількох штатах: Луїзіана, Каліфорнія, Джорджія, Монтана, Північна Дакота й Південна Дакота. В 1991 р. в Луїзіані вийшов закон про міжнародне приватне право, який набрав чинності 1992 р.

Нещодавно був вироблений єдиний Торговий кодекс, вже прийнятий з багатьма змінами в кожному окремому випадку  законодавчими палатами штатів. Його характерню особливістю є широка судова ініціатива, водночас є прагнення з‘єднати визначеність закону та невизначеність судового розсуду. 
Зберігається прецедентне право і в Англії. Ні один англійський суддя, коли цього потребують обставини, не звернеться до закону безпосередньо. Між законом та суддею стоїть прецедент, створений у вищому суді. Ставши «доповненням» статутного права, англійський прецедент характеризується високою ступінню консерватизму. Багато законів, особливо ті, які стосуються положення працівників, майже повністю обросли «товстою оболонкою зв‘язуючих прецедентів».

Водночас у Великобританії останнім часом спостерігається  тенденція до розширення дії статутного права, в тому числі у колізійній сфері. Ця тенденція значною мірою  пояснюється ії участю в європейських структурах, а також Гаазьких конвенціях.

Важливою подією стало  прийняття у Великобританії Акта 1990 р. про право, яке застосовується до контрактів (The Contracts (Applicable Law) Act 1990), що дозволило імплементувати Римську  конвенцію 1980 р. про право, що застосовується до договірних зобов‘язань.

В цілому на сьогоднішній день у країнах англо-американської  сім‘ї права поки немає більш-менш чіткої комплексної офіційної кодифікації  МПрП. Розрізнені колізійні норми  містяться здебільшого у галузевих  нормативних актах. Разом з тим  у доктрині й на практиці має місце тенденція поширення нормативного регулювання у сфері колізійного права. Основними чинниками тут виступають розвиток міжнародного співробітництва та участь у міжнародних угодах з уніфікації МПрП.

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що для країн континентальної системи права характерна широка кодифікація міжнародного приватного права, а в системі англійського права даний принцип не має широкого розповсюдження. Норми міжнародного приватного права країн романо-германскої сім‘ї є більш абстрактними, а норми права країн англо-американської системи права являють собою конкретне правило поведінки в окремій ситуації.

Отже, коли є комбінація двох правових систем, одна з котрих виходить з римського права, а  інша – з англосаксонського, то в  тих питаннях, на які римське право відповідає не повним чином, англійське право у визначеній мірі пронизує її, однак в той самий час «геній» римського права абсорбує та асимілює новий елемент, роблячи його більш гнучким.

З кодифікацією норм міжнародного приватного права тісно пов'язана уніфікація цих норм, тобто використання правотворчого процесу, спрямованого на створення (зміну, припинення) правових норм, тотожних іншій національній правовій системі.³ Уніфікація є частиною процесу гармонізації (зближення) національних правових систем. Межі уніфікації визначаються її цілями, тобто певними об'єктивними економічними чи соціальними причинами.

Про необхідність уніфікації правових норм, а часто й невідворотність  цього процесу свідчить збільшення кількості ситуацій, які вимагають застосування іноземного права. Питання уніфікації та проблеми, пов'язані з нею, дискутуються в час оновлення й кодифікації законодавства України (О. Вінник, А. Довгерт). На це звертають увагу вчені інших держав (О. Воробйова).

За критерієм системності розрізняють два способи уніфікації: у національній правовій системі та міжнародній сфері. У першому випадку (при так званій односторонній уніфікації), її метою, як правило, є запозичення вдалого зарубіжного правового досвіду, а не просто "копіювання" іноземних за походженням джерел права для досягнення схожості законодавства кількох правових систем. Прикладом односторонньої уніфікації є однотипні за змістом та формою норми, запропоновані законодавчими органами держав Східної Європи та деяких інших. Вони містяться у законах з міжнародного приватного права Чехо-Словаччини, Польщі, Угорщини, Югославії та інших держав. Уніфікація у міжнародній сфері означає процес, внаслідок якого держави приймають певні договірні зобов'язання. Тут відомі два методи уніфікації: прямий та непрямий. Перший означає, що у міжнародному договорі встановлюють завершені правові норми, готові без конкретизації до застосування у системі внутрішнього права держав-учасниць договору. Своєю чергою держави зобов'язуються забезпечити застосування цих норм. Шляхом створення таких повністю уніфікованих норм досягається високий рівень одноманітності у правовому регулюванні правовідносин. В залежності від кола учасників пряма уніфікація може бути двосторонньою та багатосторонньою, універсальною, регіональною, субрегіо-нальною чи локальною. Результатом прямої уніфікації є, зокрема, значна кількість угод, а саме міжнародні двосторонні договори про надання правової допомоги.

Метод непрямої уніфікації означає, що держави-учасниці міжнародного договору зобов'язуються встановити у своєму законодавстві правову норму, зміст якої достатньо детально визначено у цьому договорі. Він не є досконалим, тому що держава-учасниця договору, відтворюючи норму договору, як правило конкретизує її. Ця конкретизація може коливатися іноді в значних межах у національному законодавстві.⁴

Якщо міжнародним договором  встановлено певні норми і  водночас учасникам договору надано право відступити від них у  законодавстві, говорять про змішаний метод уніфікації. Він займає проміжне становище між непрямою та прямою уніфікацією, тяжіючи до останньої. Чим вищий рівень уніфікації шляхом прийняття міжнародних договорів, тим менше значення мають норми внутрішніх джерел права. Водночас було б помилковим стверджувати, що уніфікація норм у міжнародному приватному праві приводить до втрати домінуючого становища внутрішніми джерелами права.

Уніфіковані норми міжнародних  договорів є особливими, оскільки вони повинні впливати у внутрішньоправовій сфері на регулювання відносин суб'єктів  права. Водночас, як частина уніфікованого міжнародного договору, вони регулюють і відносини між його учасниками — взаємний обов'язок забезпечити чи створити правовий режим для дії договірних норм у національній правовій системі. Такі норми не "вилучаються" з міжнародних договорів, навіть якщо у внутрішньому законодавстві вказано, що вони становлять його частину після ратифікації чи прийняття іншого акта.