Рамкові угоди з розвитку досліджень та інновацій в єс: основні напрями реалізації у ХХІ ст

Міністерство  освіти та науки України

Київський національний економічний університет ім.. В. Гетьмана

 

 

Кафедра європейської інтеграції

 

 

 

 

Реферат

на тему:

РАМКОВІ УГОДИ З РОЗВИТКУ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ІННОВАЦІЙ В ЄС: ОСНОВНІ  НАПРЯМИ РЕАЛІЗАЦІЇ У ХХІ СТ.

 

 

 

 

Виконала:

Нікітенко Олена

Володимирівна

Факультет: МЕіМ

Курс: 4

(заочне  відділення)

Група: № 2

Викладач:

к.е.н, доцент

Вінська Оксана

Йосипівна

 

Київ 2013

 

Зміст

Вступ 

1. Загальні засади інноваційної політики у Європейському Союзі..............4
2. Правові засади інноваційної політики та основні керівні органи у даній сфері..........................................................................................................................5
3. Особливості та історичні аспекти реалізації Рамкових угод з розвитку досліджень та інновацій в ЄС................................................................................8
4. Сьома рамкова програма Європейського Союзу.....................................10

Висновки 

Список використаної літератури 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Головними характеристиками економіки Європейськго Союзу виступають інтелектуалізація та інформатизація, які є похідними від науки і науково-технічного прогресу. Ще однією рисою, яка визначає розвиток економіки країн-членів ЄС, є виникнення четвертинного сектора у господарській структурі, представленого високотехнологічними галузями, що виробляють інформацію та знання. Зважаючи на такі тенденції соціально-економічного розвитку, уряди західноєвропейських держав (особливо тих, що входять до ЄС) починаючи від 1990-х рр. посилили увагу до проблеми правового регулювання інновацій, розглядаючи їх як важливий фактор конкурентоспроможності.

Рамкові програми міжнародного науковотехнічного  співробітництва між країнами ЄС існують уже близько двох десятиліть. Імпульсом для їх започаткування було те, що західноєвропейські країни опинилися перед фактом свого  значного відставання від США  та Японії за масштабами практичної реалізації результатів наукових розробок. Тому їхньою головною метою стало подолання цього розриву.

 В  інноваційній економіці усе  більшого значення поряд з  технологічними нововведеннями  набувають організаційні і маркетингові, а сфера НДДКР перестає бути  єдиним джерелом інновацій, хоча  і залишається основним. У результаті  одне з головних місць в  інноваційній політиці зайняли  інституціональні перетворення.

Європейське  науково-технічне співробітництво  виступає як загальний елемент, що в  сучасних умовах є характерним для  всіх основних тенденцій, властивих розвитку Європейських країн.

 

 

 

 

 

1. Загальні засади інноваційної політики у Європейському Союзі

Сьогодні  у Європейському Союзі (далі – ЄС) продовжує формуватись інноваційна економіка («економіка, заснована на знаннях»), у якій наука та знання стають передумовою для розвитку технологій, що впливають на економічний розвиток.

Для досягнення мети переходу країни на інноваційний шлях розвитку необхідно домогтися  підвищення інноваційної активності національної промисловості, адаптувати науково-дослідний комплекс до умов ринкового  господарства, підсилити взаємодію  державного і приватного секторів. Вирішення цих завдань залежить від вироблення ефективної науковотехнічної, інноваційної та промислової політики. У зв’язку з цим заслуговує на увагу досвід Європейського Союзу (ЄС) та країн Західної Європи щодо стимулювання інноваційної діяльності.

У ЄС за останнє десятиліття відбулися  значні зміни в інноваційній політиці і механізмах стимулювання інноваційної діяльності як на міжнародному рівні, так і в рамках окремих країн і регіонів. Процвітання ЄС в цілому та зокрема країн-членів, основу існування  яких складають наукомісткі експортні  виробництва і сектор послуг, визначається становищем на світовому ринку. Інноваційна політика – одна зі складових частин політики держави, яка проводить  низку заходів, спрямованих на роз-виток  інновацій, що включають забезпечення взаємозв’язку щодо всього циклу  створення та реалізації інноваційного продукту. Інноваційна політика ЄС включає  класичну підтримку досліджень, стимулювання процесів обміну між наукою та економікою, а також формування рамкових умов, сприятливих інноваціям. У Римському, а потім й у Маастрихтському  договорах було поставлено завдання забезпечення міжнародної конкурентоспроможності ЄС. Вважається, що ЄС як єдине ціле повинен бути здатним до конкурентної  боротьби з промисловими співтовариствами інших регіонів світу. Однією з умов, необхідних для досягнення зазначеної  мети, є більш рівномірний технологічний розвиток усього західноєвропейського  економічного співтовариства. Таким  чином, два основних напрямки політики розвитку ЄС – соціально-економічна консолідація територій і забезпечення конкурентоспроможності співтовариства як єдиного цілого на ринку високих  технологій – є взаємодоповнюючими. У зв’язку з цим постає питання  про проведення ефективної науково-технічної й інноваційної політики ЄС.

Європейський  Союз зміг домогтися деяких зрушень  у реалізації стратегії інноваційного розвитку. У роботі над проектами  ЄС бере участь значна кількість малих  і середніх інноваційних підприємств. На підвищення якості експертизи при  проектуванні й організації інновацій, на підготовку і консультування фахівців для роботи в сфері малого підприємництва спрямована робота значної кількості  бізнес-організацій. Державна політика країн ЄС у науково-технічній сфері  реалізується за допомогою різних інструментів. Політика в державному секторі включає підтримку як фундаментальних досліджень, так і прикладних досліджень із потенційним комерційним застосуванням. Сюди входять законодавство, податкова політика, розмір і характер розподілу бюджетних коштів, у тому числі на проведення робіт із пріоритетних напрямків, формування і підтримку інфраструктури, кадрове забезпечення. Питома вага і роль тих чи інших інструментів в окремих країнах відрізняються.

 

2. Правові засади інноваційної політики та основні керівні органи у даній сфері

Політиці  в галузі науки, техніки, технологій  присвячений великий розділ договору про Європейський Союз (стаття 130). В першому пункті статті підкреслюється пріоритетність мети досягнення науково-технологічної та інноваційної консолідації ЄС. У даній статті зазначено, що вирішальним  фактором збереження передових позицій Західної Європи на світовому ринку  є якісний рівень європейської виробничої  системи. Етапом, що передував укладанню  Маастрихтського договору, було прийняття Єдиного Європейського акта, у якому  визначені спеціальні заходи по розвитку досліджень і технологічних розробок з метою підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку промисловості  Західної Європи в цілому. Власне кажучи, Єдиний Європейський акт  являє собою одночасно і базовий закон, і керівництво до дії. У  ньому сформульовані правила  кооперації між дослідницькими центрами, підприємствами й університетами, порядок організації робіт з рамкових програм і участі в них третіх країн, які не є членами ЄС, умови і процедури укладання контрактних договорів, норми відносин в області фінансування, підготовки кадрів і т. п.

Більш детально це питання розглядалося органами Європейської Комісії безпосередньо після підписання Маастрихтського договору. У травні 1993 р. Комісією було випущено комюніке «Взаємодія між політикою науковотехнічного  і соціально-економічного розвитку» (No (93)203). У даному документі, що визначив основні напрямки практики Європейського Союзу на період 1994–1999 рр., теза про  консолідацію двох зазначених напрямків  політики одержала розширене пояснення. У комюніке вказується, що розрив у  рівнях технологічного розвитку окремих  регіонів Європейського Союзу значно перевищує розходження економічного порядку, які розділяють ці регіони. Отже, соціально-економічний розвиток відстаючих регіонів, їх «підтягування» до середньоєвропейського рівня повинен  узгоджуватися там з розвитком  наукомістких виробництв і інноваційним  розширенням сфери послуг. Зміцнення  наукових і технологічних основ  у промисловості й забезпечення зростання міжнародної конкурентоспроможності ЄС відповідно до статті 130 віднесені  до числа головних завдань науково-технічної політики.

Науково-технічна політика ЄС реалізується в рамках діяльності Європейської Комісії, яка проводить політику вирівнювання рівнів технологічного і наукового  розвитку кожної з країн співтовариства, а також заохочує брати участь у науково-технічних програмах  Європейської Комісії. Підтримку  з коштів ЄС отримують тільки багатобічні  проекти. При цьому Європейська Комісія дотримується принципів  недопущення дублювання робіт і  концентрації ресурсів на темах, що мають життєво важливе значення для Європи. Все ще зберігається орієнтація на виділення з коштів країн-членів або з бюджету ЄС підтримки програм посилення  науково-технічних основ промисловості  ЄС у цілому і підвищення конкурентоспроможності співтовариства на світовому ринку. Відтепер на перший план висувається також надання фінансової підтримки дослідженням, що представляють для Європейського Союзу значною мірою і політичний інтерес.

Одними  з перших нормативно-правових актів  Європейського Союзу, які на офіційному  рівні закріпили визначення інновації, були «Зелена Книга про інновації» 1995 р. та «Перший план дій в сфері  інновацій» 1996 р., котрі є програмними  нормативними документами, що визначають перші спроби Європейської комісії розробити інноваційну політику в  Європейському Союзі. Так, у «Зеленій  Книзі про інновації» сформульовані  основні напрями політики ЄС у  інноваційній та науково-технічних  сферах, шляхи подолання виділених  недоліків; розвиток прогнозування  і технологічного моніторингу; посилення  комерціалізації досліджень; розвиток навчання та освіти, активізація обміну студентами і дослідниками; виявлення  повноти користі від інновацій; покращення фінансування; податкове  стимулювання інноваційної діяльності та ін. Ці напрями у подальшому сформували «Перший план дій в сфері інновацій», де були визначені вектори інноваційного розвитку та відповідні механізми як на рівні Співтовариства, так і  на рівні державчленів ЄС.

У контексті  «Зеленої книги» інновація розглядається  як синонім, що позначає успішне виробництво, впровадження та експлуатацію нововведення в економічних та соціальних сферах. Вона пропонує нові шляхи вирішення  проблем та, таким чином, дозволяє задовольнити потреби людини і суспільства. Зокрема, до інновацій віднесено виробництво  вакцин та ліків, покращення користування транспортними засобами, спрощені комунікації (мобільні телефони, відеоконференції), більш відкритий доступ до ноу-хау (CDROM, мультимедіа), нові маркетингові методи (банківське обслуговування), поліпшення умов праці, безпечніші для навколишнього  середовища технологічні методи, ефективніше  комунальне обслуговування та ін.

У Регламенті No 294/2008 Європейського парламенту від 11.03.2008 р. «Про створення Європейського інституту інновацій та технологій» інновація – це процес, у тому числі його результат, за посередництвом якого нові ідеї відповідають суспільним або економічним інтересам та породжують нові продукти, послуги  або моделі підприємств чи організацій, які введені успішно на існуючий  ринок, або здатні створювати нові ринки.

 

3. Особливості та історичні аспекти реалізації Рамкових угод з розвитку досліджень та інновацій в ЄС

Перші Рамкові  програми передбачали діяльність, спрямовану на виявлення спільних дослідницьких  пріоритетів, узгодження науково-технологічної  політики в рамках співтовариства, подолання регіональних протиріч, розв'язання проблем, які виникають між різними  напрямами національної та загальноєвропейської науково-технічної політики, тощо.

У 90-х  роках минулого століття позиції  ЄС на світовому ринку в галузі високотехнологічної продукції  відчутно погіршилися. Так, із середини 80-х до 1995 р. дефіцит у торгівлі цією продукцією зріс більш як втричі і становив 45 млрд дол. США. Незважаючи на зусилля європейців повернути  собі лідерські позиції, вони втрачали ринки практично в усіх галузях  — від напівпровідників і цифрових схем до програмного забезпечення та біотехнологій.

У зв'язку з цим у 2000 р. Рада Європи конкретизувала стратегічну мету на найближче десятиліття  — зробити економіку ЄС максимально  динамічною, конкурентоспроможною, здатною  до стійкого зростання, спрямованою  на забезпечення зайнятості населення, задоволення його основних потреб, створення соціальної єдності суспільства.

На здійснювану країнами ЄС політику в сфері  науки, техніки, технології накладаються певні обмеження, пов’язані з  тим, що вони є не тільки членами  Союзу, але й учасниками ряду міжнародних  організацій економічного характеру. Здійснюючи фінансування або підтримку  досліджень і розробок, будь-яка  європейська держава повинна керуватися цілим рядом принципів, закріплених  на міжнародному рівні. Наприклад, ще в  Договорі про створення Європейського економічного співтовариства було записано, що державна допомога не повинна ніяким чином призводити до порушення сформованого співвідношення (у частині конкурентоспроможності) між окремими суб’єктами національної  і європейської економіки. Надалі на рівні міністрів Співтовариства була прийнята рамкова угода, що регулює порядок державного субсидування наукових досліджень і розробок. Результати робіт повинні бути загальнодоступними і не давати особливих переваг  окремій фірмі. Прямий вплив держави  на інноваційний процес, наприклад  у формі безоплатних субсидій, повинен закінчуватися в основному  на етапі, коли створюється так званий доринковий продукт, розрахований на багатьох товаровиробників, які будуть доводити його до стану кінцевої споживчої продукції чи виробничих технологічних процесів.