Балканські війни в контексті сучасних міжнародних відносин

В умовах, що склалися, особливо після підписання таємного сербсько-грецького договору в травні 1913 р., спрямованого протии Болгарії, нової війни уникнути не вдалося. До того ж Болгарія також готувалася до сутички, сподіваючись розв'язати "македонське питання" на власну користь [7, c.188].   29 червня 1913р. Фердінанд віддав наказ болгарським військам звільнити   територію Македонії від сербів і греків. В ніч з 29 на 30 червня болгарські війська з наказу царя Фердинанда напали на сербські і грецькі війська. Залишивши проти Туреччини невеликий заслон, болгарське командування кинуло основні частини болгарської армії проти Сербії, розраховуючи швидким і несподіваним ударом розгромити її сили [4, c.144]. Сербські війська здійснили болгарам протидію в районі ріки Брегальниці і примусили їх перейти до оборони. Частина болгарських керівників на чолі із Данівим, убачивши провал авантюри, хотіли це показати у вигляді прикордонного інциденту та піти на компроміс. Зупинити військові дії було вже неможливо. Сербське та грецьке керівництва, переконавшись у слабкості Болгарії, віддали наказ про наступ. Правлячі кола Болгарії задумалась у пошуках виходу з критичного положення. Керівництво Даніва подало у відставку, остання не була прийнята. Командуючий болгарською армією генерал Савов був звільнений. На його посаду призначено генерала Р.Димитрієва. Но все це не змінювало становища.  Для обговорення цієї ситуації 2 липня 1913 р. було скликано коротку раду за участю лідерів усіх буржуазних та дрібнобуржуазних партій (від широких соціалістів був присутній Я.Сакизов, від землевласників – Д.Драгієв). На раді Данів заявив: “Наша політика отримала поразку” . Було зроблено спробу  замінити двохпартійний кабінет Даніва керівництвом “національної концентрації” на чолі із лідером демократичної партії Маліновим, у яке повинні були ввійти представники від радикалів та широких соціалістів. Скориставшись  невдалою спробою Малінова створити коаліційне керівництво та провалом спроб російської дипломатії примирити Балканські держави, Фердинанд, який давно хотів втягнути Болгарію в орбіту впливу австро-німецьких імперіалістів,вирішив сформувати керівництво із лібералів, які вимагали тісного зближення з Австро-Угорщиною та Німеччиною [8, c.302].           У результаті 4 липня 1913 р.було створено керівництво “лібералів концентрації” на чолі з Радиславовим. Допоміжні операції проти грецьких військ в районі нижньої течії ріки Струми і на території від Струми до ріки Вардар також не принесли болгарам успіху. Болгарське правління вже було готове представити початки воєнних дій, як прикордонний інцидент і старалося через свого посла в Афінах добитися їхньої зупинки.    Через три дні Греція і Сербія офіційно оголосила війну Болгарії. Правління Сербії і Греції вирішили скористатися вигідними  можливостями, оголосили Болгарії війну і віддали наказ про наступ. На їх стороні виступила Чорногорія, яка не маючи територіальних претензій до Болгарії знаходилася в союзі з Сербією. Під натиском сербських, чорногорських і грецьких військ, перейшовши на початку 1913 р. в контрнаступ, болгарська армія відступила до свого старого кордону. В цей момент в війну вступає також Румунія, а потім і Туреччина, вирішивши скористатися складним становищем Болгарії [10, c. 92].              Румунські війська 14-15 липня вторглися на територію Болгарії, окупували Південну Добруджу, частину східної Болгарії (Плевенський район) і просувалися до Софії. Турецькі війська перейшовши 18-19 липня лінію Енос – Мідія, вступили 23 липня в Адріанополь, зайняли Східну Фракію і пересікти старий болгарський кордон.  Сербські війська, старалися прорвати фронт болгарської оборони, наступали в трьох основних напрямках: з південного-заходу, в районі Царево Село (в селі Калиман), на Кюстенділ; з заходу, в районі Босилеграда, на Софію, і з північного-заходу на Бєлоградчик і Відін. Болгарське правління запросило мир. Так, як до того часу просування основних сил сербської армії (з південного-заходу і на центральному напрямку) було призупинено, а грецьким військам навіть загрожувала небезпека (в районі Пехчево) бути відрізаними, то правління Сербії і Греції прийняли пропозицію Росії про початок переговорів в Ніші. 31 листопада 1913 р. було підписано перемиря.  Болгарське командування планувало атакувати противника на півдні і перекрити сполучення між Сербією і Грецією. Далі болгари намагались атакувати Скоп'є і потім повністю зайняти Македонію. На захоплених теренах планувалося заснувати болгарську владу й провести пропаганду серед місцевого населення. Як очікувалося, місцеве населення має підтримати болгарську армію. Далі уряд Болгарії волів запропонувати противникам перемир'я і почати дипломатичні переговори. Уряд країни вважав, що після захоплення Скоп'є Сербія під тиском погодиться на всі умови болгар [7, c.269].      По закінченні Другої Балканської війни 10 серпня 1913 року в столиці Румунії — Бухаресті — було підписано бухарестський мирний договір. Туреччина не брала участь у його підписанні. Болгарія, як сторона, що програла війну, втрачала майже всі захоплені в ході Першої Балканської війни території і понад того Південну Добруджу. Попри такі територіальні втрати, вихід до Егейського моря країна мала зберегти. У Константинопольському мирному договорі обумовлювався лише болгарсько-турецький кордон між Туреччиною і Болгарією. Його підписали в Стамбулі лише Болгарія і Османська імперія 29 вересня того ж року. Відповідно до нього, Туреччина назад отримувала частину Східної Фракії і місто Едірне. На Балканському півострові залишалося багато невирішених територіальних питань ще з часів Першої Балканської війни. Так, не було до кінця визначено кордони Албанії, спірними між Грецією й Османською імперією залишалися острова в Егейському морі. Статус Шкодера взагалі не було визначено. У місті як і раніше перебував великий контингент великих держав — Австро-Угорщини, Італії, Франції та Великобританії, — а також на нього претендувала Чорногорія. Сербія, знову не домігшись в ході війни доступу до моря, воліла анексувати північ Албанії, що йшло врозріз з політикою Австро-Угорщини й Італії.         Таким чином друга Балканська війна тривала близько місяця. Раптовість нападу не принесла успіху болгарським військам: 6 липня 1913 р. вони зазнали поразки від сербських і чорногорських військ на річці Бречальниці. Війна перекинулася на територію Болгарії. Румуни захопили Добруджу, а турецькі війська — Адріанополь. Болгарське правління змушене було звернутися до держав з просьбою про мир [27, c.353].

Недозволені національні і територіальні питання стали головною причиною Другої балканської війни 1913 р. Звільнена від владицтва Османів Македонія стала об'єктом розбрату між союзниками, які керувалися в цьому питанні кожний власними інтересами. Розбіжності між ними вміло підігрівалися дипломатією великих держав, яких не влаштовувало існування Балканського союзу. В результаті, на Балканах склалася така політична ситуація, при якій Болгарія опинилася в оточенні ворогів. Причому деякі з цих ворогів були її вчорашніми союзниками. Підсумком розбіжностей стало створення нового союзу сербо-грецького, який виріс на розвалинах старого, але нагадував його тим, що також носив тимчасовий характер і існував до тих пір, поки співпадали інтереси його членів. Єдина різниця між ними полягала в тому, що новий союз був антиболгарським, а його попередник – анти турецьким [9, c.165].          До кінця червня 1913 р. протиборчі сили так далеко зайшли в своїх суперечностях антагоністів, що надій на їх мирний фінал вже не було. Почалася нова війна на Балканах, названа Міжсоюзницькою. Ця війна, на відміну відпопередньої, носила суто загарбницький характер. Переслідуючи власні інтереси, колишні союзники влаштували бійню за Македонію, причому якнайбільше від цього постраждала сама Болгарія, що почала її. Румунія ж, втрутившись у війну, просто скористалася зручною ситуацією для розширення своїх кордонів. А ось Туреччина не упустила можливості узяти реванш за поразку в попередній війні і повернути собі хоч що-небудь з втраченого. Так, Болгарія виявилася наодинці, що і привело до розбалансування сил і швидкоплинності військових дій. При розділі між балканськими країнами-переможницями європейських володінь Туреччини царизм прагнув укріпити південнослов'янські країни, вбачавши в них своїх потенційних союзників. Англія і Франція, не зацікавлена в зміцненні російського впливу на Балканському півострові, не надала належної підтримки російському уряду. Незабезпеченість військової підтримки союзників і небезпека нової революції в Росії вимусили царський уряд знову капітулювати перед вимогами Австро-Угорщини і Німеччини [11, c.58].  За Лондонським мирним договором (30 травня 1913 р.), до балканських країн, що брали участь у війні, відійшла майже вся територія, яку займала Туреччина на Балканах. Ця війна не привела, проте, до вирішення балканського питання. Незабаром виникла друга Балканська війна 1913 р . Балканської коаліції вже не існувало. В цій війні проти Болгарії на стороні Сербії і Греції виступила і Румунія. Болгарські війська, атаковані з усіх боків, відступили. Турецькі частини, вибравши відповідний момент, перейшли встановлений договором межу і зайняли Адріанополь, вибивши звідти болгар. Уряд Болгарії був вимушений припинити опір. Друга Балканська війна розпочалась 29 червня по 10 серпня 1913 р.     У складі Македонського (Македоно-Одрінськой) угрупування Болгарської армії була створена окрема Вірменська рота під командуванням воєводи Андраника і поручика Нжде, що брала участь в 1-й Балканській війні. Вірменська рота спочатку налічувала 229 солдатів і офіцерів, а з початком дій у Фракії до них приєдналися ще 42 бійці [27, c.71].    В болгарських і грецьких військових документах цього часу особливо наголошені на діях Вірменської роти в боях за Местанлі (3 жовтня), Узун Амітлері (6 листопада), Балкан Торес (7 листопада), Мерамлі (15 листопада) і ін. Було узято в полон багато турецьких солдатів і офіцерів, в їх числі один з вищих командувачів Турецької армії - Яверорючи (15 листопада Мерамлі). За хоробрість і проявлений героїзм в боротьбі проти загального ворога, багато хто з них був нагороджений орденами і медалями Болгарії і Греції. Воєвода Андраник і поручик Нжде (обидва згодом стали генералами) удостоїлися вищих бойових нагород Балканських країн і почесних звань "Героя Балкан" (Андранику були споруджені пам'ятники) [13, c.200].     28 травня 1913 р. рота була розформована і частину бійців Вірменської роти перейшли в армію Греції, Австро-Угорщини і Франції, а частина з них виїхала служити в американську армію. Підсумком Другої балканської війни став Бухарестський мирний договір, який зафіксував втрату Болгарією практично всіх її надбань в попередній війні. Сербія і Греція розділили між собою Македонію. Лише Пірінська її частина залишилася за Болгарією.   Крім того, за Болгарією залишилася частина Фракії з вузькою смужкою виходу до Егейському морю. Румунія ж розширилася за рахунок Південної Добруджі. Результатом Константинопольського мирного договору між Болгарією і Туреччиною з'явилося повернення Порті більшої частини Фракії з Адріанополем. Як Бухарестський, так і Константинопольський мирні договори зайвий раз підкреслили загарбницькі прагнення країн-переможниць і не тільки не заклали основ миру на Балканському півострові, а навпаки, створили умови для зростання напруженості в цьому регіоні. У котрий раз так і залишилося не вирішеним болюче питання для балканських країн - національне. Був зруйнований Балканський союз, але це стало закономірним підсумком, оскільки, за великим рахунком, потрібен він був лише Росії. Тимчасовими, як показала історія, стали тріумф і торжество Сербії, Греції і Чорногорії [29, c.12].           Після Міжсоюзницької війни Балкани були поділені на сфери впливу. Посилилися позиції Франції, Німеччини і Австро-Угорщини, а ось позиції Росії слабшали. Закономірним наслідком цього стало те, що малі балканські країни остаточно перетворилися на маріонетки великих держав, а сам півострів - в справжній "пороховий льох" Європи. Бухарестський мир 10 серпня 1913 р., яким закінчилася друга Балканська війна, не вирішив жодної з суперечностей імперіалістичних держав з балканського питання. До Туреччини, окрім Адріанополя, знову перейшла майже вся Фракія. Румунія одержала південну Добруджу, а також фортецю Силістрію і райони Добріч - Балчик на правому березі Дунаю, Греція, окрім Південної Македонії з Салоніками, одержала частину Західної Фракії з Каваллою. До Сербії перейшла велика частина Македонії. Друга Балканська війна принесла Болгарії значні втрати: понад 55 тис. убитих та сотні тисяч поранених, позбавлення території з переважно болгарським населенням та матеріальні збитки у більш як 2 млрд левів. Так трагічно закінчилася авантюра правлячих кіл на чолі з Фердинандом, яка в пам'яті народу залишилася як «перша національна катастрофа» [12, c.52].        Значні територіальні поступки та позиція Росії, що наполягала на них, призвели до втрати впливу русофільських - Народної та Прогресивно-ліберальної - партій, які були при владі на першому етапі війни. Ліберали (уряд В. Радославова завершував війну) не тільки зберегли свої позиції, а й здобули переконливу перемогу на виборах у лютому 1914 р.   Заклики до реваншу та встановлення гегемонії Болгарії на Балканах залунали відразу ж після підписання мирного договору. Однак остаточна переорієнтація болгарської зовнішньої політики на Австро-Угорщину й Німеччину відбулася лише в червні 1914 p., коли уряд В. Радославова одержав від цих держав велику позику, значна частка якої була витрачена на мілітаристські цілі [12, c.144].         Таким чином, Болгарія втратила не тільки значну частину своїх завоювань, але і деякі території, якими вона володіла раніше. Балканські війни сприяли розмежуванню балканських країн між імперіалістичними угрупуваннями. Сербія, вже в кінці XIX ст. що звільнилася від австрійської економічної і політичної залежності, потрапляє в сферу російського впливу і фактично стає форпостом Росії на Балканах. Болгарія, ставши супротивником Сербії, попала під вплив Німеччини і Австро-Угорщини.

ВИСНОВКИ

 

 

 

Підсумки та наслідки Балканських війни в цілому були не сприятливі. Балканські події 1912-1913рр. з особливою очевидністю показали, якою перешкодою у вирішенні національного питання і в радикальному усуненні пережитків феодалізму на Балканах, у забезпеченні вільного розвитку балканських народів з'явилися балканські монархії і буржуазно-феодальні класи. Саме вони придушували будь-яку свободу всередині своїх країн, особливо під час війни, вони були винуватцями зростання національної ворожнечі, а часто національної ворожнечі між балканськими країнами. За спиною цих монархій і класів чітко видно європейська дипломатія, яка у своїх корисливих цілях нацьковувала їх на взаємну боротьбу. На Балканському півострові залишалося багато невирішених територіальних питань ще з часів Першої Балканської війни. Так, не були до кінця визначено кордони Албанії, спірними між Грецією і Османською імперією залишалися острова в Егейському морі. Статус Шкодера взагалі не було визначено. У місті як і раніше перебував великий контингент великих держав - Австро-Угорщини, Італії, Франції та Великобританії,  а також на нього претендувала Чорногорія. Сербія, знову не домігшись в ході війни доступу до моря, бажала анексувати північ Албанії, що йшло врозріз з політикою Австро-Угорщини та Італії.            Дві Балканські війни витіснили Османську імперію з Балканського півострова, залишивши їй тільки невелику частину Фракії та Констатинопіль. Молодотурецький режим був не в змозі зупинити подальший занепад імперії, однак продовжував контролювати її уряд. На виборах 1909-1911 років до молодотурків ще була опозиція, але після їх абсолютної перемоги у 1913-ому, режим встановив в країні диктатуру. Діяльність інших партій була припинена.            На балканському півострові перепліталися протиріччя і загарбницькі інтереси багатьох капіталістичних країн. Події, пов'язані з Першою Балканською війною, ще раз показали, що Габсбурзька і Оттоманська імперії,  що стояли за ними. Німеччина виступила в якості головної експансіоністської сили на Балканах, яка гальмувала розвиток балканських народів, що загрожував їх національно-незалежному існування.   Перша балканська війна і пов'язані з нею події загострили суперечності між імперіалістичними державами, посилили їхню боротьбу за балканський військово-стратегічний плацдарм, за матеріальні та людські ресурси балканських країн і тим самим прискорили наближення першої світової війни. Війна не тільки завдала удару по національному і феодально-поміщицького гніту в Македонії, Албанії, але сприяла розхитування і послаблення абсолютистського-феодального ладу в самій Оттоманській імперії. Бродіння в турецькій армії і прискорення її розкладання, гризня між різними групами турецьких правлячих класів, що приводила до серйозних внутрішніх зіткнень, зростання невдоволення серед населення, економічне виснаження-всі ці, як і інші ознаки внутрішнього розпаду султанської імперії були, в чималій мірі, наслідком поразок турецьких армій і втрат, понесених Туреччиною у війні. Військово-політичне значення Туреччини, союзника австро-німецького блоку, сильно, таким чином, знизилося. Особливо незавидну роль зіграли в балканському питанні Німеччина і Австро-Угорщина. Відстоюючи цілісність Туреччини та Габсбурзької імперії, вони тим самим виступали проти корінних інтересів балканських народів. І навіть після того, як балканські союзники почали війну і здобули ряд значних перемог, австро-німецький блок намагався забезпечити збереження територіального статус-кво на Балканах. Лише переконавшись у неможливості досягти цього без ризику викликати велику європейську війну, він неохоче погодився з неминучістю територіальних змін, однак і після цього енергійно намагався в максимальній мірі обмежити територіальні придбання переможців.           Друга Балканська війна принесла Болгарії значні Втрати: понад 55 тисяч убитих та сотні тисяч поранених. Позбавлення території з переважно болгарським населенням та матеріальні збитки більш ніж 2 млрд. левів. Так трагічно закінчилася авантюра правлячої кіл на чолі з Фердинандом, яка у пам'яті народу залишилась, як «перша національна катастрофа ». Катастрофа, яка наступила на Болгарію в 1913 р., і принизливий для неї мир в Бухаресті лягли тяжким вантажем на плечі болгарських робочих. Крім великих людських жертв, робочі і селяни повинні були оплачувати розходи, які були пов’язані з війною. Балканські війни призвели до збідніння робочих мас і до збагачення болгарської буржуазії. Війна посилила соціальну нерівність в країні,  загострила соціальні протиріччя в болгарській державі. Ця війна розрушила Балканській союз і цим самим ліквідувала одну з перегород на шляху експансії австро-угорського імперіалізму на Балканах. Недаремно деякі представники демократичних кругів південнослов'янського населення Австро-Угорщини висловлювали своє незадоволення конфліктом між Сербією і Болгаріє  осуджували  анти болгарську шовіністську пропаганду. Бухарестській договір, підписаний правителями балканських держав самостійно, без замішання великих держав, посіяв зерна нових конфліктів на півострові. Використовуючи перехресні претензії Бухареста, Белграда, Софії, Афін і Стамбула, дипломати Антанти і Троїстого союзу почали велику гру за затягуванні також їх у свою коаліцію.        На Балканському півострові залишалося багато невирішених територіальних питань ще з часів Першої Балканської війни. Так, не були до кінця визначено кордони Албанії, спірними між Грецією і Османською імперією залишалися острова в Егейському морі. Статус Шкодера взагалі не було визначено. У місті як і раніше перебував великий контингент великих держав - Австро-Угорщини, Італії, Франції та Великобританії, - а також на нього претендувала Чорногорія. Сербія, знову не домігшись в ході війни доступу до моря, бажала анексувати північ Албанії, що йшло врозріз з політикою Австро-Угорщини та Італії.       В результаті Балканських воєн змінилося зовнішньо-політичне становище Болгарії. Друга Балканська війна розрушила Балканський союз. Правляча в Болгарії буржуазно-монархічна влада, не дивлячись на понесену поразку, не залишила своїх планів створити “Велику Болгарію”, мріючи здійснити за допомогою австро-німецьких імперіалістів. Вплив австро-німецького імперіалізму в країні посилювалося. Загострення ворожби між балканськими країнами, з’явившись в наслідок міжусобної війни, використана імперіалістичними державами, які готувалися до світової війни і старалися використати балканські країни в своїй великій грі. Назріла загроза нової війни, війни між Австро-Угорщиною і Сербією, яка загрожувала перерости в світову війну.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

1. Бадак А. Всемирная история. Первая мировая война / А. Бадак. — М. : АСТ ; Мн. : Харвест, 2002. — 506 с.

2. Бирман М.А. Сербия в  период Балканских войн / М. А. Бирман // Краткие сообщения института Славяноведения АН СССР. — М.: Наука, 1961. — Т. 32. — 228 с.

3. Виноградов В.Н. Об исторических корнях «горячих точек» на Балканах / В. Н. Виноградов // Новая и новейшая история. — 1993. — № 4. — 120 с.

4. Гасратян М. Очерки истории  Турции / М. Гасратян, С. Орешкова, Ю. Петросян. — М. : Наука, 1983. — 294 с.

5. Глічов І.О. Балканські  війни (1912—1913 рр.) у висвітленні більшовицької преси / І. О. Глічов // Українське слов’янознавство. — 1975. — 117 с.

6. Єлавич Б. Історія Балкан  ХХ століття / Б. Єлавич. — К. : Свенас, 2004. — 600 с.

7. Жебокрицкий В.А. Болгария  во время Балканских войн 1912—1913 гг. / В. А. Жебокрицкий. — К. — 1961. —320 с.

8.Жогов П.В. Дипломатия  Германии и Австро-Венгрии и  Первая Балканская война / П. В. Жогов. — М. : Наука, 1969. — 395 с.

9. Зайцев В.В. Англійська  буржуазна історіографія балканських  воєн    1912—1913 рр. / В. В. Зайцев [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://freepapers.ru/6/druga-balkanska-vjna/66699.433766.list4.html.           10. Зайцев В.В. Проблема Егейських островів у 1912—1913 рр. / В. В. Зайцев // Український історичний журнал. —1974. — 90 с.

11. Зайцев В.В. Проблема балканських війн 1912—1913 рр. в Палаті громад англійського парламенту / В. В. Зайцев [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://12-balov.ru/index.php?rf=20974.       12. Игнатьев А. В. Внешняя политика России в 1907—1914гг. / А. В. Игнатьев. — М. — 2000. — 305 с.

13. Писарев Ю.А. Великие  державы и Балканы накануне  первой мировой войны / Ю. А. Писарев. — М. : Наука, 1985. — 285 с.

14. Писарев Ю.А. Национальные государства на Балканах в начальный период империализма / Ю. А. Писарев [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://militera.lib.ru/research/1/art/index_node340card33083.html.  15. Рябинин А. Малые войны первой половины XX века. Балканы / А. Рябинин. — М. : ACT, 2003. — 250 с.

16. Черній A.I. Історія південних і західних слов`ян : в 3 ч. (від найдавніших часів до кінця XX ст.) / A. I. Черній, В. А. Черній. — Рівне, 1999. — 227 с.

17. Яровий B.I. Історія західних та південних слов`ян у XX ст. : курс лекцій / B. I. Яровий. — К., 1996. — 416 с.

18. История Болгарии : в 2 т. — М. — 1954. — Т. I. — 575 с.

19. История южных и западных славян. XX столетия. — Х. — 1998. — 226 с.

20. История южных и западных славян. — М. — 1998. — Т. 1. — 450 с.

21. Історія південних і західних слов`ян. — К. — 1987. — 416 с.

22. История Румынии : в 2 т. — М. — 1971. — 432 с.

23.История Сербии и  Черногории. Босния и Герцеговина, Македония,Словения, Хорватия. — М. — 2002. — 492 с.

24. История Югославии : в 2 т. — М. — 1963 — Т. I. — 736 с.

25. Краткая  история Болгарии. С древнейших времен до наших дней.           — М. —1987. — 567 с.

26. Краткая история Румынии. — М. — 1987. —  518 с.

27. Македония: Краткая история  Болгарии. З древнейших времен до наших дней. — М. — 1997. — 256 с.

28. Македония: проблемы истории и культуры. — М. — 1999. — 370 с.

29. А. Пастухов Балканская война 1912—1913 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://militera.lib.ru/h/pastuhov_a/index.html.

Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.