Балканські війни в контексті сучасних міжнародних відносин

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ  МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ      ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ    КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

 

 

 

ФЕНОМЕН БАЛКАНСЬКИХ ВІЙН В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ

Курсова робота

 

 

 

 

Студента I курсу

спеціальності «Міжнародні відносини»

Булиги Сергія Геннадійовича

Науковий керівник:

Агєєва Олена Леонідівна:

старший викладач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

 

 

 

 

 

 

 

Маріуполь –– 2012

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП……………………………………………………………………………..3РОЗДІЛ 1. ПЕРША БАЛКАНСЬКА ВІЙНА В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ПОЧАТКУ ХХ СТ ………………………….6

РОЗДІЛ 2. ДРУГА БАЛКАНСЬКА ВІЙНА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ПОЧАТКУ ХХ СТ……………………………………………...18 ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...29 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………..33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

 

Балканські війни – це війни держав Балканського союзу (Болгарії, Греції, Сербії і Чорногорії) за перерозподіл земель Османської  імперії на Балканах.           Актуальність дослідження. Актуальність даної теми полягає в тому, що проблеми регіональних конфліктів в сучасному світі залишаються гострими і впливають на розвиток міжнародних відносин у світі. В Європі слово “Балкани” викликає асоціації з етнічними конфліктами і суперництвом великих держав в даному регіоні. Боротьба за сфери впливу та за стратегічно важливі геополітичні регіони відбувається й донині, порушуючи принципи та норми міжнародного права. Балкани й на сучасному етапі є неспокійним регіоном, прикладом можуть слугувати події в Словенії, Хорватії, Косово в 90-х рр. ХХ. Актуальним для історії міжнародних відносин є вивчення даного збройного конфлікту,бо багато століть балканські країни перебували під важким гнітом феодальній Туреччини, сильно гальмували їх національне і соціально-політичний розвиток. Тільки в XIX столітті в результаті цілого ряду народних рухів і воєн із-під турецького ярма звільнилися і відтворили свої національно незалежні держави Греція, Румунія, Сербія, Болгарія.  Об’єкт дослідження. Міжнародні відносини першої половини XX ст.  Предмет дослідження. Балканські війни в контексті міжнародних відносин початку ХХ ст.

Історіографія дослідження. Література щодо Балканських війн розглянута за проблемним принципом.

Першу групу складають базові роботи які досліджують конкретно Балканські війни та участь у них окремих держав. Великий інтерес представляє робота В. А. Жебокрицького «Болгарія в період Балканських воєн 1912-1913рр.».[5]. В цій монографії використані матеріали з радянських та болгарських архівів,яка відображає у той час напружену міжнародну ситуацію і інтереси імперіалістичних держав під час Балканських війн. Також дуже цікавою є робота Ю.А.Писарева «Великі держави і Балкани напередодні першої світової війни» [2]. В цій роботі висвітлюється історія міжнародних відносин і політика європейських держав на Балканах напередодні першої світової війни, простежуються причини перевтілення Балкан до «порохового льоху» Європи. Велика увага приділяється питанням внутрішньої історії балканських народів та їх боротьбі за незалежність. Робота «Балкани наприкінці XIX – на початку ХХ століття. Нариси становлення національних держав і політичної структури в Південно-Східній Європі». Автор представляє собою інтерес тому що в статтях висвітлено багато різних аспектів - політичний, економічний, соціальних, - що дає можливість об'єктивно вивчати суспільні процеси того часу. До цієї групи належить й робота В.Н. Виноградова «Великобританія і Балкани: від віденського конгресу до кримської війни» [3].

Другу групу складають дослідження з історії розвитку окремих держав, які брали участь у Балканських війнах: Османська імперія, Австро-Угорщина, Чорногорія, Македонія, Німецька імперія. Це такі роботи як: А. В. Игнатьева «Внешняя политика России в 1907–1914гг.» [12], «История Болгарии» [18], «История Румынии» [22], «История Сербии и Черногории, «Босния и Герцеговина, Македония, Словения, Хорватия» [23], «История Югославии» [24], «Македония: проблемы истории и культуры» [28].

Мета роботи. Метою нашого дослідження є Балканські війни в контексті сучасних міжнародних відносин.

Для досягнення мети було визначено низку завдань: 

1) розглянути міжнародні відносини в Європі напередодні першої Балканської війни;

2) охарактеризувати Першу Балканську війну в контексті міжнародних відносин у Європі;

3) дослідити Другу балканську війну у контексті міжнародних відносин;

4) дати аналіз міжнародній ситуації на розміщення сил у Європі після Балканських війн.

Джерелознавча база дослідження складається з документів та договорів в період Першої і Другої балканських війон.

Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані при підготовці семінарських занять з курсу «Історія міжнародних відносин».

Структура роботи. Робота складається з двох розділів. У першому розділі розглядається Перша балканська війна і пов'язані з нею події, які загострили суперечності між імперіалістичними державами, посилили їхню боротьбу за балканський військово-стратегічний плацдарм, за матеріальні та людські ресурси балканських країн і тим самим прискорили наближення першої світової війни.

У другому розділі розглядається Друга Балканська війна, яка розрушила Балканській союз і цим самим ліквідувала одну з перегород на шляху експансії австро-угорського імперіалізму на Балканах.

Список використаних джерел налічує 29 найменування.

 

РОЗДІЛ 1.

ПЕРША БАЛКАНСЬКА ВІЙНА В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

 

 

Звільнення від іноземного панування Македонії, Албанії, Боснії, Герцеговини та деяких інших балканських земель було життєво важливою історичною завданням, у вирішенні яких були кровно зацікавлені не тільки народи цих земель, але і ті їх балканські сусіди, які вже здобули державну самостійність. У тих чи інших формах національно-визвольна боротьба на Балканах велася, по суті, безперервно, але певні моменти вона брала масовий особливо гострий характер. На початку XX століття на Балканському півострові було п'ять самостійних держав: Сербія, Болгарія, Чорногорія, Румунія і Греція. Всі вони свого часу входили до складу Оттоманської імперії і протягом XIX століття, почасти XX, перетворилися на самостійні держави [13, c.67].           Підписання англо-російської угоди в 1907 році, означало остаточний розкол Європи на два ворожих табори. Протиріччя між Антантою і австро-німецьким блоком поглиблюється. Одночасно різко посилюється агресивна політика австро-німецького блоку на Балканах. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, скористалася младотурецьким переворотом для того, щоб анексувати Боснію і Герцовину, які були до цього лише в тимчасовій австрійській окупації.       Крихітні балканські держави, з населенням в 3 - 5 мільйонів людей, звичайно, не могли самостійно виступати проти Туреччини. У своїх агресивних прагненнях проти останньої вони змушені були звертатися за допомогою і підтримкою до великим європейським державам. Останні ж, прагнучи під виглядом допомоги до здійснення своїх власних завдань, перетворювали дрібні балканські держави на знаряддя своєї загарбницької політики на Балканах. Поряд із взаємовідносинами балканських держав з Туреччиною і з європейськими державами третім основним моментом балканського питання є внутрішні відносини між самими балканськими державами. Зміст цих відносин, їх хід і розвиток, значною мірою визначається знову ж таки європейськими державами. Переплетення цих трьох ліній відносин утворює складний клубок протиріч, абсолютно нерозв'язних в рамках капіталістичної системи. Однією із спроб їх капіталістичного дозволи були балканські війни 1912 і 1913 р.  [4, c.167].  Так сталося і в Албанії, коли в 1908 р. в її північних районах спалахнув рух проти турецького гніту . Спочатку албанці вимагали від Туреччини лише деяких поступок, не зачіпали основ її панування в Албанії. Однак стояли тоді у влади в Оттоманській імперії младотурки проводили в балканських володіннях, як і їх попередники, політику османізаціі і не хотіли задовольнити навіть ці скромні вимоги. Вони кинули проти албанців військові частини, сподіваючись придушити руху силою. Сталося ряд збройних зіткнень, в який албанці мали деяких успіх. Але рух було ще не організованим, розпорошеним і в політичному сенсі незрілим. Це дало Туреччини можливість здобути перемогу [29, c.118].     Однак перемога була лише тимчасовою і далеко неповною. Повсталі зберегли свої основні сили. Після поразки частина повстанців пішла у важкодоступні для турецьких військ гори, і звідти продовжували боротьбу. Інші з них перебралися до Чорногорії, де зустріли співчуття і підтримку.  Тимчасово від часу повстанці гірськими стежками поверталися з чорногорською території в Албанію і відновлювали боротьбу. Порта стала звинувачувати Чорногорію співчуття і допомоги албанцям. На цьому грунті відбулося загострення турецько-чорногорських відносин. У наступні роки повстання продовжувало хвилеподібно розвиватися, часом то затихаючи, то спалахуючи з новою силою, розширюючись територіально, залучаючи в своє русло все нові верстви населення. З кожною новою сходинкою боротьбу повстанці розширювали і свої вимоги, суть яких в кінцевому підсумку зводилася до ліквідації турецького панування над Албанією. Навесні 1911 р. повстання розгорнулося з ще великою силою і прийняло майже все албанській масштаб. Тепер турецька влада, мабуть, почали усвідомлювати, що за допомогою однієї їм не вдасться досягти "умиротворення" Албанії, тому вони зробили нові кроки: пообіцяли деякі поступки албанцям і намагалися таким шляхом схилити їх до припинення боротьби. Проте їм не вдалося досягти мети. Занадто незначні були обіцяні поступки, щоб задовольнити повстанців. До того ж гіркий досвід навчив албанців не дуже-то довіряти обіцянкою турецьких правителів. Терпіли невдачі нові спроби Порти придушити рух силою. Албанські події показали не тільки силу повсталих, але і те, наскільки далеко зайшло ослаблення Оттоманської імперії. Але не тільки албанське рух підривало положення султанської імперії на Балканах [4, c.101].         У Македонії також розгорнулася боротьба проти турецького ярма. Вона протікала в інших формах, ніж в Албанії, але була дуже гострою і втягнула в свою орбіту велика кількість македонців. Розгорнулося визвольний рух на острові Крит. Посилювалися труднощі для Оттоманської імперії на Балканах і зв'язку з подальшим загостренням турецько-чорногорських відносин. Турецьке командування в ряді пунктів поблизу чорногорського кордону зосередило досить великі військові сили. Порта вимагала від Чорногорії негайно припинити будь-яку допомогу повстанцем і загравання з ним, вислати з чорногорською території албанських біженців і надалі їх не допускати туди. Турецька друк, а в неофіційній формі і турецькі правителі заявили, що Туреччина не зупинитися перед війною, якщо Чорногорія не задовольнить ці вимоги. Чорногорські правлячі кола, зі свого боку, звинувачували Туреччину в агресивних намірах і на її погрози також відповідали погрозами [23, c.444].        Розпалюючи Сербо-Болгарські протиріччя, імперіалісти Австро-Угорщини і Німеччини розраховували зіштовхнути Сербію і Болгарію,що привело би  до послаблення обох сторін. Внутрішньополітична ситуація, яка склалася весною 1913 року на Балканах, була на руку дипломатам Австро-Угорщини і Німеччини для різних авантюр. До цього часу в Сербії, Болгарії та інших балканських країнах значно посилилася роль військових та буржуазно-шовіністичних кіл. І в Сербії, і в Болгарії швидко наростала весною 1913 року брудна хвиля шовінізму. Не тільки бульварна преса, та й “солідні” газети буржуазних партій як Сербії, так і Болгарії публікували статті, в яких відстоювали свої претензії на Македонію і відкрито ворожі другій стороні [2, c.11].          Австро-німецький блок використовує всі засоби впливу, щоб не допустити участі Болгарії в Балканському союзі. Спроби відірвати Болгарію від Балканського союзу, посварити її з союзниками і в першу чергу з Сербією, тривали й далі. Аналогічні спроби розпалювання ворожнечі були також між Чорногорією та Сербією через обіцянки Чорногорії територіальних компенсацій за рахунок Сербії. Події, що розгорнулися на Балканах, викликають тривогу в керівних колах Австро-Угорщини. В зв’язку з цим в літку 1912 року посилюються воєнні приготування Австро-Угорщини на сербському кордоні [23, c.380].        А в травні 1911 чорногорський король Микола заявив дуаєном дипломатичного корпусу в Цетіньє, що зважаючи на зосередження турецьких військ поблизу чорногорського кордону він побоюється агресивних намірів Туреччини і тому розпорядився поставити під рушницю 12 тис. резервістів і провести підготовку до мобілізації. Підливало масло у вогонь також втручання Італії та Австро-Угорщини в балканські справи. Італійські імперіалісти готували тоді війну проти Туреччини і, отже, були зацікавлені в ослабленні останньої. Для цієї мети вони прагнули використовувати албанське рух [4, c.26].          Правлячі кола Сербії у цьому питанні мали підтримку зі сторони грецької влади. Військові погрози болгарських шовіністів, які вимагали приєднати до Болгарії усю Македонію (в тому числі районів,  занятих сербськими і грецьким військами), позиція керівних кіл Болгарії, які вимагали повного дотримання умов сербсько-болгарського союзного договору 1912 року – все це зблизило керівництво Сербії та Греції.  Переговори, які почалися таємно ще в січні 1913 року, закінчилися підписанням в Салоніках 1 червня 1913 року сербсько-грецького союзного договору і військової конвенції. Сторони, які домовлялися, зобов’язалися добиватися встановлення спільного греко-сербського кордону у звільненні від турецького керівництва Македонії шляхом поділу її території до заходу від ріки Вардар між Сербією і Грецією, війська яких окупували ці території у часі Першої Балканської війни. Одночасно підписана воєнна конвенція встановлювала принципи спільного ведення війни проти Болгарії у разі нападу зі сторони останньої [2, c.31].        Таким чином взаємини між окремими балканськими державами до початку XX століття, за винятком хіба тільки Румунії, дивилися на Туреччину, як на свого спадкового ворога, всі вони прагнули до завоювання турецької провінції - Македонії. Але кожне з них окремо було недостатньо потужно для військового виступу проти Туреччини. Природно, що при таких умовах повинна була зародитися ідея Балканського союзу [29, c.252].

Після Берлінського конгресу 1878 року частина території Балкан (в тому числі Македонія) як і раніше залишалося під владою Туреччини. На цих територіях зберігалися напівфеодальні відносини; національний гніт тісно переплітався з соціальним гнітом. Італо-турецька війна 1911-1912 років переконливо показало слабкість Оттоманської імперії, і загострила боротьбу імперіалістичних держав за розділ турецьких володінь. У той же час посилилося балканських народів вигнати турецьких загарбників з Балкан. Балканський Союз 1912 - Політичний і військовий союз Болгарії, Сербії, Греції і Чорногорії, виступив у першій балканській війні проти Туреччини. В освіті Б. с. як бар'єру проти німецької агресії на сході були зацікавлені держави Антанти, в першу чергу Росія. Самі ж учасники Б. с. бачили в ньому головним чином засіб для відвоювання у Туреччині залишилися у неї європейських територій, перш за все Македонії. Зближення балканських держав один з одним було прискорене восени 1911  Італо-Турецькою війною, ослабила Туреччину і загострила східне питання. Загострення Балканського питання проходить в обстановці дальшого посилення класової боротьби та національних протиріч у країні. В Угорщині боротьба за загальне виборче право досягла крайньої гостроти. В травні 1912 року в Будапешті оголошено загальний страйк, на вулицях споруджувалися барикади. Проти робітників уряд послав військові частини. Надзвичайно напруженим було становище в Хорватії і Словенії. Весною 1912 року сюди був призначений урядовий комісар з надзвичайними уповноваженнями П.Цувай, який розпускає ландтаг, запроваджує суворі цензурні правила, зупиняє чинність законів, що забезпечують свободу спілок та зборів, починається хвиля арештів [15, c.98].       Імперіалістична буржуазія Англії та Франції і російський царизм розраховували використовувати національно-визвольний рух балканських народів у своїх корисливих цілях. Царський уряд Росії давно виношувало плани створити балканського блоку для майбутньої війни за переділ світу. Але обстановка для реалізації цих планів була несприятлива. Після Італо-Турецької війни становище змінилося. Слабкість Туреччини і небажання Младотурецька уряду скільки-небудь поліпшити становище поневолених народів спонукали балканські держави розпочати між собою переговори про військовий союзу. Цьому активно сприяла царський уряд, який був зацікавлений у балканському блоці для боротьби проти Австро-Угорщини та Німеччини [8, c.300].         Територіальні суперечки між союзниками, що виникли наприкінці 1912р., після укладення мирного договору спалахнули з новою силою. Ці суперечності вміло роздмухували Німеччина і Австро-Угорщина, чиї позиції на Балканах після війни значно послабли. Німецькі й австрійські дипломати прагнули розколоти Балканський союз і зменшити вплив Росії. Відчуваючи їхню підтримку, Фердінанд відмовився піти на додаткові територіальні поступки на користь Сербії та Греції. У відповідь Сербія та Греція створили 1 червня 1913 р. таємний союз, спрямований проти Софії. Невдовзі до нього приєдналася Румунія, що мала територіальні претензії до Болгарії [26, c.447]. З усіх балканських держав найбільшу зацікавленість у боротьбі проти Австро-Угорщини виявляла Сербія, яка після австрійської анексії Боснії і Герцеговини остаточно перейшла в табір Антанти. Болгарія і Греція могли здійснити свої національні сподівання в боротьбі з Туреччиною. Тому залучити Болгарію і Грецію до союзу проти Австро-Угорщини та Німеччини можна було за умови задоволення їхніх вимог до Туреччини.   Сербський уряд ще в квітні 1911 року запропонувало Болгарії укласти угоду «про полюбовне розподіл сфер впливу в Македонії», але в той час Болгарія ухилилася. Після Італо-Турецької війни болгарський уряд переконалося, що турецька армія не являє собою серйозної сили і що, об'єднавшись з іншими болгарськими державами можна розбити Туреччину і балканські звільнити території від турецького гніту. Болгарія погодилася вступити в переговори з Сербією. У ході переговорів розкрилися серйозні розбіжності по македонському питання. Особливо важким виявилося питання про долю Ускюба (Скопле), Велеса і Струги. Сербія прагнула отримати цей район для себе, щоб прикрити з півдня майбутній вихід до Адріатиці і проектувався лінію Дунайсько-Адріатичної залізниці.  Проте до кінця грудня 1912 року – початку січня 1913 року, а сааме після заключення першого перемир’я із Туреччиною, протиріччя через Македонію між Сербією і Грецією, з однієї сторони, і Болгарією – з другої, почали проявлятися відкрито [18, c.224].        На Ускюб і Велес йшли єдино зручні для Болгарії шляху до центру її майбутніх македонських володінь. Нарешті, 13 березня 1912 між Сербією і Болгарією був підписаний союзний договір, в якому передбачалася взаємна гарантія державної незалежності, і територіальної цілісності і містилися зобов'язання прийти на допомогу один одному всіма своїми силами в разі, якщо на одну з договірних сторін нападе одне або кілька держав. У договорі містилося також взаємне зобов'язання прийти на допомогу один одному в тому випадку, «якщо яка б то не було велика держава зробить спробу приєднати, окупувати своїми військами, або зайняти, хоча навіть і тимчасово, будь-яку частину балканських територій, який знаходиться в даний час під владою турків, якщо одне з договірних сторін знайде подібний акт противним своїм життєвим інтересам і визнає його за повід до війни.   Сербо-болгарський союзний договір забезпечував Сербії болгарську допомогу як у випадку нападу Австро-Угорщини на Сербію, так і в разі замаху Австро-Угорщини на Ново-Базарський санджак або інші слов'янські області. За цей Сербія обіцяла діяти спільно з Болгарією проти Туреччини. Якщо угоди про збройний виступ між союзниками буде досягнуто, вони про це повідомлять Россі, і якщо з її боку не буде заперечень, союзники виступлять. Якщо ж угода не відбудеться, питання також буде передано на розсуд Росії, і в цьому випадку її думка буде обов'язковим для обох союзників [4, c.166].           У секретному додатку було приведено розмежування територіальних інтересів. До союзному договору була прикладена військова конвенція «12 травня 1912 відповідно до цього договору було підписано військову конвенцію, за якою у випадку війни проти Туреччини або Австро-Угорщини Сербія мала виставити армію в 150 тисяч, Болгарія — 200 тисяч. У ній докладно регламентувалося кількість військ, що виставляються сторонами в різних випадках, регулювалися питання командування спільними діями і містилося зобов'язання вести переговори про світ і укладати мирний трактат тільки за попередньою взаємною згодою. Секретна конвенція таїла в собі небезпеку для натхненника балканського блоку - царської Росії. Болгарія і Сербія могли розпочати війну з Туреччиною в будь-який зручний для себе момент і значно раніше, ніж цього хотілося б державам Антанти [29, c.256].  Про зміст і характер Сербо-Болгарського союзного договору були поінформовані, крім Росії, також Англія і Франція, які схвалили цей союз, а Франція надала Болгарії позику. Одночасно з Сербо-Болгарськими переговорами проходили переговори між Болгарії та Грецією. 29 травня 1912 між ними був підписаний союзний договір, за яким Болгарія і Греція вмовлялись надати один одному взаємну допомогу у війні проти Туреччини. При цьому вибір привід для війни практично нічим обмежений не був. Греко0болгарскій союзний договір збільшував побоювання Россі, що балканський блок почне діяти раніше, ніж цього хотів би царський уряд. Останньою долучилася до союзу Чорногорія. Загальні принципи Болгаро-Чорногорської угоди були вже в кінці травня 1912р., а 15 (28) вересня по слідувало усна угода двох країн у військовому союзі проти Туреччини. Більш важкою справою виявилося зближення Чорногорії з Сербією - адже дві країни змагалися в претензіях на роль об'єднувача югославянських земель. Все ж на початку жовтня 1912р. Сербо-Чорногорський союз отримав оформлення у вигляді політичної і військової конвенцій. Під час війни комбіновані християнські армії колишніх колоній Туреччини поруч перемог фактично знищили Оттоманську владу в Європі, але в результаті поділу відвойованої у Туреччини території Македонії між країнами Ліги виникли суперечності. Напруженість призвела до розпаду Ліги і початку серед колишніх союзників Другої Балканської війни, в якій Болгарія протистояла Сербії і Греції, до яких пізніше приєдналися Османська Імперія і Румунія. 7 жовтня 1913 війну Болгарії оголосила також і Російська імперія [14, c.31].  Таким чином, в 1912 році був створений блок балканських держав, який царська Росія готувала для боротьби проти Австро-Угорщини та Німеччини. Але блок почав діяти раніше, ніж почалася перша світова війна [29, c.171].             9 жовтня 1912р. Чорногорія розпочала війну проти Туреччини, 17 жовтня в війну вступила Болгарія і Сербія, а на наступний день Греція. Вже перші воєнні сутички показали перевагу балканських союзників над Туреччиною. Протягом декількох тижнів вони добилися великих успіхів. Блискучий аналіз характеру Першої Балканської  війни дав у своїх працях В.І.Ленін. Вказуючи на те, що на Балканах є ще великі залишки середньовіччя, які дуже затримували суспільний розвиток та ріст пролетаріату, соціальне значення перемог Болгарії та союзних з нею країн над Туреччиною.          Перемоги сербів та болгар, означають підрив керівництва феодалізму в Македонії, означають створення більш чи менше вільного класу селян-землевласників, означають забезпечення всього суспільного розвитку балканських країн, затриманого абсолютизмом і кріпацькими відношеннями. Головна причина того, що історичні завдання, які стояли перед балканськими народами, вирішувалися не революційним шляхом, а шляхом війни, керованої буржуазними та династійними інтересами, заключалася у слабкості демократичних сил, у темноті селянських мас і у малій кількості пролетаріату. Головна причина, - слабкість пролетаріату на Балканах, а потім реакційний вплив і тиск могутньої європейської буржуазії. Вона боїться дійсної свободи  і у себе дома і на Балканах, вона бажає нажитися за чужий рахунок, вона розпалює шовінізм та національну ворожнечу, щоб облегшити собі політику по грабунку .  Та обставина, що ініціативу у справі вирішення назрілих перед балканськими народами історичних завдань захопили у свої руки правлячі у балканських країнах буржуазно-шовіністична влада та династії, загрожувала великими небезпеками для балканських народів [23, c.408].              Пригнічені турками народи помагали військам балканських союзників. Революційно-демократичне крило Внутрішньої Македонської революційної організації, очолюваної Яне Санданським, прийняло активну участь у боротьбі, організовуючи загони, які нападали з тилу на турецькі війська і тим самим помагали болгарським військам, які наступали у Македонії. Таким чином, війна балканських союзників проти Туреччини злилася з національно-визвольною боротьбою балканських народів. Лондонський мир не приніс спокою балканським країнам [16, c.265].       Правляча верхівка Болгарії, Сербії та Греції хотіла володіти більшою частиною колишніх турецьких володінь. Кожне із керівництв хотіло встановити свою гегемонію на Балканах. Відношення Болгарії з Грецією, яка зайняла Салоніки і прилеглі райони Македонії. Між розміщеними в Македонії сербськими та грецькими військами, з однієї сторони, і болгарськими військами – з другої,відбувалися часті зіткнення. Болгарські шовіністи влаштовували мітинги, вимагаючи від керівництва твердого курсу по відношенню до Сербії та Греції. Самими яскравими шовіністами були представники ліберальних партій. Ліберали орієнтувалися на австро-німецьких імперіалістів, розпалюючи велико- болгарський шовінізм для того, щоб підірвати Балканський союз. Австро-німецькі дипломати підштовхували болгарських керівників силою вирішити спірні питання. У Бєлграді вони радили не поступатися болгарам. Очікуючи від австро-німецьких імперіалістів підтримки, ліберали вимагали покінчити з орієнтацією на Росію. “Підемо по шляху прусаків!”– таким був лозунг ліберальних партій.  Болгарських правлячих колах все більше переймав войовничий напрямок.   Лідер народняків Гешов 17 травня 1913 р. Пішов у відставку. Саме він міг прислуховуватися до голосу російської дипломатії, яка радила піти на компроміс із балканськими союзниками (Росія була заінтересована у збереженні Балканського союзу як бар’єру проти австро-німецької експансії). Нове керівництво, яке складалося із прогресистів та народників і очолюване С.Дановим, наполягало на точному дотриманні умов сербо-болгарського союзного договору.  Напередодні 1 травня 1913 р. ЦК партії тесняків за підписом Д.Благоєва, Г.Димитрова і Х.Кабакчиєва опублікував “Звернення до робітничого класу Болгарії. Ще не закінчена війна із Туреччиною, а балканські керівники готують братовбивчу винищувальну війну. Балканська соціал-демократія відстоює політику Балканської федеративної республіки, бо  саме вона може дати балканським народам свободу і незалежність, національне об’єднання та прогрес. Незважаючи на трудність воєнного часу, звернення це було поширено по всій Болгарії [12, c.96].   Керівництво ОРСС на чолі з Г.Димитровим мужньо відстоювало інтереси болгарських робітників, організовувало та об’єднувало робітників Софії, робітників, організовувало та об’єднувало робітників Софії,розкриваючи загарбницьку політику велико-болгарських шовіністів. Потрібно відзначити, однак, що діяльність тесняків мала ряд значних недоліків. Пропагуючи ідею Балканської демократичної федеративної республіки, тесняки погано, а інколи і помилково представляли собі шляхи здійснення цієї ідеї. В той час як В.І.Ленін, підтримуючи лозунг Балканської федеративної республіки, вважав, що дійсне національне звільнення балканських народів може бути лише шляхом революції робітників та селян, направленої на знищення абсолютизму, великого землекористування та інших залишків феодалізму, тесняки закликали шляхом “самостійної класової боротьби пролетаріату” виявити тиск на буржуазію, щоб заставити її організувати Балканську федеративну республіку [29, c.52].

 

РОЗДІЛ 2.

ДРУГА БАЛКАНСЬКА ВІЙНА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ПОЧАТКУ ХХ СТ

 

 

 

Підписання англо-російської угоди в 1907 році означало остаточний розкол Європи на два ворожих табори. Протиріччя між Антантою і австро-німецьким блоком поглиблюється. Одночасно різко посилюється агресивна політика австро-німецького блоку на Балканах. Австро Угорщина, підтримувана Німеччиною, скористалася младотурецьким переворотом для того, щоб анексувати Боснію і Герцовину, які були до цього лише в тимчасовій австрійській окупації. Анексувавши в 1908 році Боснію і Герцеговину, Австро-Угорщина готується до нападу на Сербію. Творцем і натхненником цього плану був начальник  австрійського генерального штабу Конрад фон Гетцендорф. Небезпека, що загрожувала Балканським державам з боку Австро-Угорщини, яку підтримувала Німеччина, була однією з причин створення Балканського союзу. Балканський союз був спрямований як протии Туреччини, так і проти австро-німецької агресії. Переговори про утворення союзу, що почалися в 1911 році і закінчилися на початку літа 1912 року, викликали посилену тривогу і неспокій в Австро-Угорщині й Німеччині. Їх зусилля спрямовувалися на те, щоб перешкодити створенню Балканського Союзу. Австро-німецький блок використовує всі засоби впливу, щоб не допустити участі Болгарії в Балканському союзі. Спроби відірвати Болгарію від Балканського союзу, посварити її з союзниками і в першу чергу з Сербією, тривали й далі.. В Угорщині боротьба за загальне виборче право досягла крайньої гостроти. В травні 1912 року в Будапешті оголошено загальний страйк, на вулицях споруджувалися барикади. Проти робітників уряд послав військові частини. Надзвичайно напруженим було становище в Хорватії і Словенії. У липні 1912 року цьому ж Цуваю було наказано вжити ряд заходів до обмеження вступу демократичних слов’янських елементів у середні учбові заклади та у вищу школу в Аграмі (Загребі). Політика Цувая викликала загальне обурення. Репресії лише посилили національно-визвольний рух у Австро-Угорській імперії. Побоюючись, що дальший розвиток подій на Балканах приведе до нового загострення соціальних та національних протиріч в країні, австро-угорська дипломатія робить нові кроки до того, щоб розладнати Балканський союз. Особливо посилено обробляється Болгарія. Створюється загроза Болгарії з боку Румунії за Добруджу, на яку остання претендувала. У цій напруженій обстановці у другій половині вересня відбувається засідання австрійської та угорської делегацій, де обговорюється новий австрійської та угорської делегацій, де обговорюється новий військовий закон, що передбачає значне збільшення асигнувань на військові потреби. Обговорення військово-морського бюджету відбувається в дуже бурхливій обстановці. При обговоренні військових асигнувань ряд опозиційних депутатів виступає з докорами на адресу уряду [11, c.13].       Територіальні суперечки між союзниками, що виникли наприкінці 1912р., після укладення мирного договору спалахнули з новою силою. Ці суперечності вміло роздмухували Німеччина і Австро-Угорщина, чиї позиції на Балканах після війни значно послабли. Німецькі й австрійські дипломати прагнули розколоти Балканський союз і зменшити вплив Росії. У відповідь Сербія та Греція створили 1 червня 1913 р. таємний союз, спрямований протии Софії. Невдовзі до нього приєдналася Румунія, що мала територіальні претензії до Болгарії. Доки Балканські країни були об’єднані спільною боротьбою проти Туреччини, протиріччя між ними до пори до часу не виступали назовні. Проте до кінця грудня 1912 року – початку січня 1913 року, а саме після заключення першого перемир’я із Туреччиною, протиріччя через Македонію між Сербією і Грецією, з однієї сторони, і Болгарією – з другої, почали проявлятися відкрито. Внутрішньополітична ситуація, яка склалася весною 1913 року на Балканах, була на руку дипломатам Австро-Угорщини і Німеччини для різних авантюр. До цього часу в Сербії, Болгарії та інших балканських країнах значно посилилася роль військових та буржуазно-шовіністичних кіл. І в Сербії, і в Болгарії швидко наростала весною 1913 року брудна хвиля шовінізму. Блокуючись із крайніми шовіністами з опозиційних партій офіцерство тиснуло на керівництво Пашича, звинувачуючи його в злочинній обережностіі і майже в зраді національних інтересів Сербії. Сербське керівництво вимагало від Болгарії в меморандумі від 26(13)травня 1913 року ревізії угоди 1912 року про поділ Македонії. у часі Першої Балканської війни. Одночасно підписана воєнна конвенція встановлювала принципи спільного ведення війни проти Болгарії у разі нападу зі сторони останньої. Одночасно із переговорами про заключення союзу проти Болгарії керівництво Сербії та Греції концентрували в Македонії своє військо. Болгарське командування у свою чергу перекидало свої війська із Фракії. На демаркаційній лінії розміщення сербських і грецьких військ, з однієї сторони, і болгарських – з другої, відбувалися конфлікти і сутички [27, c.77].         У травні-червні 1913 року сербські соціал-демократи протестували проти безглуздої політики верхівки, яка підштовхувала країну до братовбивчої війни з Болгарією, вимагали негайної демобілізації івідмовилися від участі у закритому зібранні  скупщини.  Сербське керівництво, бажаючи зняти напругу, впевнено нав’язувало народу думку, що відтягуючи демобілізацію і затягування воєнного стану викликані політикою, яку проводила Болгарія. В дійсності, керівні кола Сербії самі не хотіли йти на компроміс із Болгарією. Крайні буржуазно-націоналістичні елементи в Сербії (так само як у Болгарії та Греції) не бажали ніякого поступок у питанні щодо Македонії. Офіцери-шовіністи вимагали, щоб керівництво Сербії використовувало ті обставини, що сербська армія розмістилася у Македонії раніше болгарської, взяла ініціативу у свої руки і силою добилася вирішення національних питань.  У керівних колах загострилася боротьба щодо питання про шляхи і методи здійснення програми територіальних захоплень. Керівництво радикалів, очолюване Пашичем, проявляло невпевненість і обережність і не поспішало з прийняттям рішення. Шовіністична преса звинувачувала Пашича у зраді.   Радикали орієнтувалися у внутрішній політиці на союз із Росією та Францією. Керівництво Росії не бажало допустити розпаду Балканського союзу і активно приймала міри по регулюванню конфлікту мирним шляхом. З цією метою російська дипломатія настирливо добивалася рівномірного зменшення армії балканських союзників  і примирення їх територіальних претензій шляхом компромісу. Нею була висунена ідея скликання конференції прем’єр-міністрів країн Балканського союзу (Сербії,Болгарії, Греції і Чорногорії) при умові посередництва та арбітражу Росії, передбачену сербсько-болгарською союзною угодою 1912 року. Керівництво Балканських країн не поспішало прийняти пропозицію російської дипломатії. Цьому сприяла і позиція  решти великих держав. Англія та Франція, хоча і були заінтересовані у Балканському союзі як у бар’єрі проти австро-німецької експансії на Балканах, разом з тим вважали, що він підсилює вплив Росії. Політика німецької та австро-угорської дипломатії була безпосередньо спрямована на роз’єднання держав Балканського блоку. Болгарське керівництво, отримавши від Австро-Угорщини підтвердження, що вона його підтримає, хотіло приєднати до Болгарії як можна більше македонської території. Воно відхилило пропозицію Росії про скликання конференції прем’єрів країн Балканського союзу, наполягало на неухильному дотриманні умов сербо-болгарського договору про поділ Македонії і наполягала на введенні своїх військ на зайняті сербами і греками частини південно-західної і південної Македонії [2, c.62].        Таким чином сербська влада перебувала в стані нерішучості. Глава шовіністів, спадкоємець трону, Олександр наполягав на вирішенні питання про поділ Македонії силою.  Тоді російська дипломатія почала тиснути на владу Сербії, вимагаючи від неї прийняти пропозицію про скликання конференції прем’єрів держав Балканського союзу за посередництва і арбітражу Росії. В скупщині і сербських владних колах, на нарадах  уряду з лідерами партій тривали жорсткі дебати про те, погодитись чи не погодитись на пропозицію Росії. Одночасно, буржуазно-шовіністичні правлячі круги Болгарії на чолі з Фердинандом, яких підштовхувала австро-німецька дипломатія, вирішиласилою вирвати у Сербії та Греції поступки в Македонії.