Здійснення аналізу конкурентоспроможності закордонної фірми з виробництва взуття

     Ексклюзивне взуття – це дороге взуття. А дороге взуття, як уже було сказано раніше, не особливо використовує масову рекламу. Ексклюзивне взуття – це, як правило, взуття ручної роботи з дуже дорогих ексклюзивних матеріалів з оригінальним дизайном. Випускається в одному або декількох екземплярах, за рахунок чого ціна зростає ще більше. Таке взуття рекламується в спеціалізованій пресі, плюс багато фірм улаштовують показ нових ексклюзивних колекцій для своїх постійних покупців, надсилаючи їм запрошення на ці заходи, а іноді і знижки, і каталоги з товарами своєї продукції поштою. При просуванні дорогого взуття особливого значення набувають PR-заходу.

     4. АНАЛІЗ ЗІБРАНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Перед українськими виробниками взуття постало  завдання якомога швидше подолати стагнацію (застій), наситити ринок доброякісним взуттям, здійснити імпортозаміщення у основних видах взуття й у перспективі розвинути потужності виробництва, які забезпечуватимуть раціональні норми споживання взуття населенням нашої держави. 
Глобалізація, однією з форм якої є вступ нашої країни до COT, відкриває економічні можливості, насамперед, тим, хто має високі досягнення у виробництві взуття: відому торгову марку, визнання, завойований сегмент ринку, й різко ускладнює ситуацію для решти. За таких умов вітчизняному виробнику взуття важливо знати економічні показники країн-конкурентів і не тільки в узагальнених характеристиках, а й поелементно з тим, щоб спрямовано провадити технічну політику на своєму підприємстві, з перспективою гідного вступу в конкурентну боротьбу. 
Тут суттєву допомогу надасть інформаційна підтримка у вигляді порівняльного аналізу витрат матеріалів, продуктивності, структури монетарних витрат та інших аналогічних показників у різних країнах.  
Захищеність вітчизняного виробника взуття від іноземних конкурентів можна вважати дуже умовною. За оцінними даними, «сірий» імпорт перевищує офіційний до 15 раз, а митний збір, наприклад за схемою Карго-перевезення, коли оплата залежить від ваги товару, становить усього 1 дол. США за пару взуття, що, природно, набагато менше суми податків, сплачуваних вітчизняними виробниками державі, і це становить його у невигідну позицію щодо іноземних конкурентів. 
На жаль, і торговельні організації, часто-густо встановлюючи високі націнки на вітчизняне взуття, роблять його неконкурентоспроможним порівняно з імпортним, яке пройшло «сіре» митне очищення.  
Наслідком цього є надзвичайно низький рівень випуску взуття у нашій країні. Чисто ринкової економіки не існує ніде у світі. Держава здійснює процес регулювання через оподаткування. Чи можна вважати цей процес, який провадиться у нас, ефективним, якщо він за усіх сприятливих складових (наявність сировинної бази, трудових ресурсів, кваліфікованих кадрів технологів і конструкторів, матеріальної бази тощо) призводить до негативного результату?  
Скорочення тягаря оподаткування у сукупності з наведенням порядку в системі ввезення взуття, безумовно, призведе до багаторазового підвищення випуску взуття, зайнятості трудових ресурсів, і, як наслідок, до істотного зростання коштів, перераховуваних державі. 
За нових умов стиль роботи фірм—виробників взуття має швидко змінюватись від вузької орієнтації на прибуток до розширеної орієнтації на оптимізацію всього життєвого циклу взуття, яке має бути високоякісним, ремонтоздатним, і, у подальшому, підлягати утилізації, з урахуванням екологічної складової. 
Це відповідає концепції стійкого розвитку та базовим принципам системи загального менеджменту якості. Найбільш послідовне втілення ці принципи мають у серіях міжнародних стандартів ISO 9000 (менеджмент якості) та ISO 14000 (керування довкіллям). 
У господарській практиці іноземних компаній багато питань ринкової конкурентоспроможності вирішують за допомогою методів стандартизації. За оцінками німецьких експертів, потвердженими аналітиками ЄС, економіка Німеччини отримує від застосування стандартів щорічний ефект, що дорівнює третині щорічного економічного зростання. Причому провадиться стандартизація не тільки виробу, його характеристик, а й, що важливіше, — стандартизація технологічного процесу, способу та параметрів виготовлення. Одним з основних чинників, які впливають на ефективність, є продуктивність праці. В економічно розвинутих країнах, наприклад, в Німеччині, вона становить приблизно 2500 пар за рік на одного працюючого у взуттєвій промисловості. 
Чинник продуктивності, від якого залежать вартість взуття, поставки споживачеві у потрібній кількості й у визначений час, певною мірою компенсує високу зарплату західного робітника. 
Місячна зарплата робітника взуттєвого підприємства в Італії становить 1500 євро, ще вища вона у Німеччині. Однак в ЄС є країни, в яких зарплата робітника взуттєвого підприємства значно нижча. Так, в Румунії вона становить 100 євро на місяць. Міф про низьку зарплату китайського робітника має бути розвіяний. Нині вона істотно вища зарплати 
румунського робітника і продовжує стабільно зростати. Однією з найважливіших соціально-економічних характеристик є рівень споживання взуття в країні . 
У разі розроблення нових моделей та конструкцій взуття, а також підготовки їх до впровадження особливу увагу приділяють економічному аналізу матеріальних і трудових витрат. З метою забезпечення обґрунтованості співставлення результатів аналізу для різних країн вибрано єдиний об'єкт виробництва — модель чоловічих напівчеревиків «Дербі», виконану в класичному стилі, яка відповідає сучасному дизайну та використовується як демісезонне або офісне взуття . 
В моделі передбачено настрочну союзку, є відрізний фігурний носок, а у п'ятковій частині — фігурна настрочна задинка, використано перфорацію. Матеріал верху — шкіра хромового дублення з яловки середнього розважування, підкладка — підкладкова шкіра з козлини. Носкова частина має овально-закруглену форму. Метод кріплення — клейовий. 
Внаслідок порівняльного аналізу виготовлення такого взуття у різних країнах встановлено таке: 
1. Витрата шкіри верху на виготовлення вибраної моделі чоловічих напівчеревиків середнього розміру (270) у різних країнах практично однакова. Деяка різниця у кількості зумовлена якістю використовуваної шкіри. Чим більше дефектів на шкірі за площиною, тим гірша укладальність, більше утворюється міжмодельних, додаткових відходів під час розкроювання. Зазвичай у розвинутих країнах (Італія, Чехія) використовують шкіри підвищеної сортності, а також розкрійне устаткування високої точності, тому й витрата шкіри там трохи нижча. Так, в Італії на одну пару витрачається шкіри на 12% менше, ніж в Росії, та на 16% менше, ніж в Індії. 
2. Економічність конструкції багато в чому визначається вартістю матеріалів, деталей та вузлів взуття. Відносно великі цифри вартості матеріалів у Франції пояснюються тим, що там виробляють в основному взуття високої цінової групи, для якої потрібні усі матеріали тільки відмінної якості. В Україні витрати на матеріали становлять 9 дол., в Росії — 10,1 дол. Різниця у вартості низу взуття визначається тим, що у низці країн традиційно використовують дорогі шкіряні підошви, вартість яких, як правило, перевищує 3 дол. У більшості ж країн застосовують дешевий формований низ із синтетичних матеріалів. Структура витрат часу (у розвинутих країнах) на виробництво взуття приблизно має вигляд: розкрійні операції — 15%, пошиття заготовок верху — 55, складальні операції — 30%. Розкрійні операції внаслідок використання автоматизованого прогресивного устаткування з числовим програмним керуванням, з робочими органами у вигляді гідроструменя, лазерного променя та віброножа, мають мінімальні витрати часу на їх виконання. У країнах, що розвиваються, низький рівень 
автоматизації розкрійних операцій спричиняється практично до дворазового збільшення витрат часу. Аналогічна ситуація спостерігається й на операціях пошиття заготовок і складання взуття. 
3.Мінімальні витрати часу на складальних дільницях підприємств Франції та Італії визначаються не тільки високим рівнем автоматизації, а й використанням купованих уніфікованих деталей. Витрати часу на виготовлення взуття у країнах, що розвиваються, пов'язані з великою кількістю непродуктивних операцій, виконуваних, як правило, вручну (очищення, перекладування тощо). Цим також можна пояснити і те, що витрати часу на складальні операції там перевищують витрати часу на пошиття заготовок верху. Так, на виготовлення розглядуваної моделі взуття у Кенії витрачають 100 хв., в Індії — 176 хв., тоді як у Франції та Італії менш, ніж 40 хв. Витрати часу в Україні становлять 89,1 хв., в Росії — 84,3 хв.  
4. Виробничі витрати включають вартість матеріалу, оплату праці та соціальних витрат, адміністративні витрати і амортизаційні відрахування. В структурі виробничих витрат, що покривають виготовлення розглядуваної моделі взуття, істотна частина припадає на оплату праці, насамперед, у розвинених країнах. Погодинна оплата праці на взуттєвих підприємствах становить, дол.: у Франції — 20,7; Італії — 14,3; у країнах, що розвиваються, — 0,2-0,3; у країнах з перехідною економікою — 1.  
Слід зазначити, що будучи функцією вартості робочої сили, оплата праці історично включає у себе моральний аспект і залежить також від життєвих претензій найманих робітників. 
Прямі трудові витрати на виготовлення однієї пари розглядуваної моделі взуття, визначаються як добуток погодинної оплати на потрібну кількість часу, що витрачається у різних країнах. Незважаючи на величезну різницю в оплаті праці, загальні витрати недуже відзначаються. Виробництво чоловічих напівчеревиків вимагає найбільших витрат у Франції (30,45 дол.) та Італії (23,33 дол.). 
У решті країн, за виключенням Кенії, загальні витрати варіюються від 12,81 до 17,27 дол. на одну пару (в Україні — 17,1 дол., в Росії — 16,16 дол.). Порівняння структури витрат на виробництво взуття в Італії (розвинена економіка), Угорщині та Росії (перехідний тип економіки) і Зімбабве (економіка, що розвивається) засвідчило, що витрати на матеріали у відсотковому відношенні найвищі у країнах, що розвиваються (понад 70%), а в розвинутих країнах вони нижчі 50%. Проміжне положення займають країни з перехідним типом економіки. Протилежна картина з оплатою праці й соціальними витратами. 
Адміністративні витрати найвищі в країнах з перехідним типом економіки. Наприклад, в Угорщині вони становлять 24%, в Росії — 4%. Вартість матеріалів у структурі собівартості є визначальною для країн, що розвиваються (76%) та з перехідною економікою (понад 50%). У розвинутих країнах суттєвою складовою собівартості взуття є витрати на оплату праці. Так, в Італії прямі витрати становлять 49%, у Франції — 50%, а в США ще вище. За останні 20—ЗО років збільшилися прямі й непрямі витрати. З поліпшенням умов життя в усьому світі зросла і зарплата. Виробництво взуття, особливо через повільну модернізацію процесу складання заготовок верху, залишається однією з найтрудомісткіших галузей, тому виробники намагаються знайти країни та регіони із низькою оплатою праці. 
Порівняльний аналіз довів, що собівартість взуття у країнах, що розвиваються, і з перехідною економікою (в тому числі в Україні та Росії) приблизно рівні. Низька конкурентоспроможність вітчизняного взуття пояснюється слабкою захищеністю у разі ввезення імпортного взуття, високим оподаткуванням вітчизняного виробництва, недосконалою системою просування вітчизняного взуття на ринку, відсутністю швидкого відгуку на запити споживача й моди, невисокою якістю взуття, що виробляється. 
Для прискорення розвитку взуттєвої промисловості України необхідні як відповідні політичні вирішення, так і вдосконалення методів виробництва. Більш, ніж інші складові виробництва взуття, на успіх взуттєвого бізнесу впливає просування (дистрибуція) виробу на ринку. Тому нагальним є питання створення в країні ефективної системи дистрибуції, бо торгова націнка набула гіпертрофованих розмірів. Залишаються актуальними також питання 
підвищення якості взуття й продуктивності праці. Щоб вийти за цими показниками на рівень кращих іноземних фірм, потрібна систематична спільна робота інженерного персоналу взуттєвих підприємств та галузевих науковців.

 
 
 

                 Окремо хочеться виділити конкурентів на вітчизняному ринку.

В Україні  зареєстровано понад 200 підприємств, товариств і приватників, які  виготовляють взуття. Працюють вони переважно  у Львові, Києві і Харкові. Втім, масовим випуском продукції займаються лише 7, серед яких - фірми „Прогрес" м. Львів, „Возко" м. Київ, „Крок" м. Житомир, „Акцент" м. Чернівці, „Ніко" м. Миколаїв, „Кияни" м. Київ, „Аспект" м. Макіївка Донецька обл. [1, с.35].  
У 2009 р. показник щорічного продажу із розрахунку на одного жителя країни становив 2,7 пари взуття на людину. Аналогічні дані для США - 6,9 пари; Франції - 6,6; Австралії - 5,4; Італії - 4,3; Польщі - 4,2; Чехії - 3,8; Іспанії - 3,6. У 2009 р. підприємства України виготовили загалом 1170,9 тис. пар взуття. Дивно, що при такій, досить значній, кількості побачити вітчизняне взуття на українських прилавках майже неможливо. Пояснення просте: працюють підприємства переважно на давальницькій сировині, а отже, й не розпоряджаються своєю продукцією на власний розсуд, вона здебільшого йде за кордон.  
Потужності вітчизняної промисловості дозволяють виробляти до 320-330 млн. пар взуття щорічно. Проте останнім часом використовуються вони лише на 10-12%.

Для підвищення конкурентоспроможності українського взуття на глобальному і регіональному  ринках потрібно вдатися до таких  заходів:  
1. Знизити собівартість шляхом заміни імпортних матеріалів на вітчизняні для того, щоб забезпечити доступність українського взуття широким верствам населення. Імпорт деталей, сировини і фурнітури призводять до 30% зростання ціни на готове взуття. Тому необхідно забезпечити виробників українською сировиною, можливості виробництва сировини і матеріалів в Україні є, варто лише підтримувати ці підприємства.  
2. Підвищити конкурентоспроможність України в цій галузі шляхом виходу виробників на міжнародні ринки, оскільки збільшення експорту українського взуття надає додаткові фінансові можливості для боротьби за внутрішній ринок.  
3. Проводити міжгалузеві ярмарки-продажі продукції легкої промисловості для того, щоб споживач зрозумів, що він повинен вкладати гроші у вітчизняну, а не „китайську" економіку.  
4. Розробляти нові моделі, які будуть задовольняти смаки споживачів та підвищать попит на вітчизняне взуття.  
Всі перераховані заходи у сукупності дозволять підвищити конкурентоспроможність українського взуття як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.  
Загалом щодо тенденцій взуттєвого ринку, то фахівці відзначають, що упродовж останніх 5-6 років „взуттєвий парк" пересічної української сім'ї скоротився в середньому у 1,5 рази. Так, практично щорічно, за підрахунками фахівців, взуттєвий гардероб пересічні українці оновлюють лише на 16-17%, замість необхідних 38-40% [3, с. 4-6].  
Незважаючи на те, що вітчизняні виробники сьогодні зустрічаються з багатьма проблемами, починаючи від нестачі сировини та матеріалів і закінчуючи проблемами з дизайном, статистика свідчить, що виробництво зростає з року в рік. Варто відзначити, що проблема забезпечення якості та конкурентоспроможності взуття може бути розв’язана лише на державному рівні за умов спільних зусиль держави, місцевих органів управління, представників виробництва та споживачів.  
Як відзначають експерти, у наступному році очікується зростання продажу взуття приблизно на 20-30%. Загальна ситуація на ринку буде залежати від дієвості заходів, спрямованих проти „сірого" імпорту та зниження митної вартості. Причому, якщо останній показник залишиться на стабільно низькому рівні, то український взуттєвий ринок може опинитися під загрозою чергового нашестя дешевої продукції азійського виробника.

5.ПРЕЗЕНТАЦІЯ ОТРИМАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ

Презентація отриманих даних буде виконана на нараді перед керівництвом цілим  відділом  маркетингових досліджень. Звіти окремих співробітників маркетингового віддулу подані у додатках.

Як правило, звіт про результати дослідження  готується у двох варіантах: докладному й скороченому. Докладний варіант – цілком документований звіт технічного характеру, призначений для фахівців відділу маркетингу фірми. Скорочений варіант звіту призначений для керівників фірми й містить докладний виклад основних результатів дослідження, висновків і розроблених рекомендацій. При цьому він не повинен бути перенасиченим інформацією технічного й методичного характеру, первинними документами тощо. Зміст звіту й основні вимоги до нього попередньо можуть узгоджуватися із замовником і тому мати певну специфіку й особливості. Проте існують загальні вимоги до змісту звіту про проведене маркетингове дослідження, що передбачають обов'язкове включення до нього наступних запитань.

Структура звіту про проведення маркетингового дослідження

1. Титульний  лист.

2. Зміст.

3. Резюме (відбиває  головну суть звіту, забезпечує  читача мінімальною інформацією  для оцінки результатів, висновків,  рекомендацій).

4. Вступ (розкриває  необхідність і важливість дослідження,  суть проблеми, історію проекту,  мету дослідження й гіпотези).

5. Основна частина. 

• Методика (опис методів дослідження, обґрунтування їх використання).
• Результати (детальний виклад отриманої в процесі дослідження інформації).
• Обмеження (обґрунтування обмежень).

6. Висновки й  рекомендації.

7. Додатки. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                       
 
 
 

ДОДАТКИ 
 
 

 

ДОДАТОК 1.

ЗВІТ  І СПІВРОТНИКА

 

       
 
 
 

                                         ЗВІТ ІІ СПІВРОБІТНИКА

     Характеристика  сегментів загальнодержавного ринку  по регіонах

 

                                             Характеристика продукції

     Схема та наявні результати вивчення ринку  досліджень і маркетингові рішення щодо нового продукту

 

                                     Рекламні цілі та методи їх досягнення

 
 

ЗВІТ  ІІІ СПІВРОБТНИКА

     Характеристика  регіонального ринку за демографічною  ознакою в Україні