Жовтий князь

На вокзалі  сісти не було де. Мирон Данилович  притулився під стіною. Аж ось одна жінка посунулася і звільнила йому місце. Потім розговорилися. Сусідка розповіла, що її разом з батьками забрали і виселили в Архангельськ. Багато повмирало там, а вона втекла на Кубань до родичів. А тоді вийшов наказ ловити дітей з висланих родин. її впіймали і погнали в Сибір — пішки по снігу, в страшні морози. Начальник вибирав собі найгарніших дівчат і ґвалтував. Потім передавав іншим. Так, поки пройшли вісімсот кілометрів, жінки ставали проститутками. А вона не піддавалася. Тоді її загнали в холодний льох, облили крижаною водою в сорокаградусний мороз. Обмерзла, як льодовий стовп, а все—таки не здалася. Дуже хворіла. На далекому лагпункті взяли на

роботу. Далі жінка  сказала: «Побачила я, що виходу ніякого  немає, таки погублять мене москвичі і зроблять проституткою, зараженою і пропащою, і стала я дружити з завхозом. Він був єврей. Врятував мене від гіршого...»

Підчас цього  оповідання нестерпний смуток і жаль пройняв селянина: «Скрізь горе! Скрізь наруга, пекельна наруга над  душею».

У вагоні один товстун  розкричався на людей, що, мовляв, напхалися у вагон, пройти ніде, ледарі кляті, робити не хочуть і катаються поїздом, нехай уже швидше помирають. Люди слухали—слухали, а тоді не стерпіли, загомоніли, що вони із землі не вилазили, хліб роблячи, залізні мозолі нажили, а тепер усе забрано. Товстунець підхопив свої великі валізи і понісся в сусідній вагон. Катранник дивувався: «Чого йому треба? Розтовстів на людській нужді, а самих нещасних поганить,— от чорна душа! Змій».

Увесь берег  річки поділений між хлопцями з села — вони вигрібають грабельками черепашки. Здоровенний Гриць, де побачить, що пожива знайшлася, відбирає її у хлопців. Прогнав і Андрія з його товаришем Олексою. Діти розмовляють про те, хто з якого місяця голодує. Олекса говорить, що тепер місяці по-іншому називаються: грудень — трупень, січень — могилень, вересень — розбоєнь, жовтень — худень, листопад — пухлень, лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень.

Андрійко приніс додому здобич. Мати зварила мушлі, син їв із задоволенням, а Оленка, зовсім знесилена, ледве доторкнулася і не хотіла більше, як її не вмовляли. Мати журилася, дивлячись на доньку, згадуючи чоловіка, від якого довго немає ніяких звісток.

Наступного  дня Андрій пішов ловити рибу з  Олексою та його батьком. Але нічого не впіймали. Коли підпливли до берега, старому стало погано. Хлопці злякалися і побігли по матір Олекси. Поки та прийшла, чоловіка, ще напівживого, забрала підвода гробокопів (щоб не вертатися потім ще раз); кинули його в яму напівживого.

Ось сільрадівська  варта веде дівчину зі скрученими руками — збожеволіла і зарубала матір.

Коли Андрійко повертався додому, побачив, що у двір забіг собака. Вирішили приманити  його і зловити — буде що їсти. Ледве заманили й добили. До вечора мати патрала і перемивала та варила псятину, яка виявилася бридко несмачною. Та голод став дужчий, ніж відраза до погані: всі в хаті їли її.

Через два дні  дізналися, що пропав їхній сусід—каліка. Звідкись люди здогадувалися, що його задушили родичі і з'їли.

Одного дня  Андрійко намірився піти до лісу. Мати суворо наказувала йому ні до кого не заходити, не піддаватися ні на чиї підманювання. Люди нишпорили в пошуках їстівного. Хлопець зайшов далеко в хащі і здибав там їжака. Навіть Оленка похвалила смачне м'ясо. У хаті замість людей були тепер бліді і приречені привиди.

Коли поїзд  став на глухій станції, пішла чутка: перевіряють довідки. Почалася метушня, люди тікали. Мирон Данилович теж утік. Коли повернувся назад, до вагонів нікого не пускали. Тільки надвечір вдалося сісти на поїзд, але не в свій напрямок. Мусив пересідати. Відчував себе зовсім хворим.

Ось уже і  своя станція. Близько село, а йти  не може! Ліг біля дороги, їхала машина з партійцями. Зупинилася. Отроходін  упізнав Катранника. Йому хотілося, щоб Мирон Данилович виказав  все—таки те місце, де захована церковна чаша. З великим самовдоволенням він спостерігав, як підходить кінець життя до людини. Партієць запропонував за признання селянинові зерно і борошна, але Мирон Данилович тільки рукою махнув. Мовляв, іди собі! Він лежав, поки нагодилися хлопці з села, які їхали возами. Вони лагодили шляхи і діставали за це харчі. Повернулися і підвезли недужого до села. Ледве добрів з поміччю сусідів до двору.

Коли родина вийшла надвір, батько був уже неживий. Діти кричали й билися в плачі. Мати ледве стримувалася від розпуки. Втягли чоловіка в хату, сподіваючись, що ще відживе. Але марно. Застигли в горі. Дарія Олександрівна спам'яталась, почала лагодити покійного в останню путь. Здавалося, що чорна пустеля застилає їй очі. Немає вже її доброго чоловіка, заступника й годувальника...

Діти прощалися  з татом, молилися за його душу, як мама сказала. Потім, безсилі, всі півдня копали могилу. Ледве витягли покійного. А коли впали перші грудки землі, Оленка з Андрійком аж зайшлися плачем: «Жаліли тата дуже: був світлий словом і серцем до них, як при небі, — ніколи не чули окрику недоброго». Дарія Олександрівна зайшла до хати і лягла безтямна. Коли схаменулася, побачила дітей, люто голодних. Пішла до торби, що чоловік ніс, і знайшла там хліб кукурудзяний — для них ніс, а сам з голоду загинув.

Ніч була темна  й непроглядна. Мати збудилася рано і стала варити незмінну юшку. Андрійко теж встав, одягнувся, пішов до води. Став говорити з сестрою, а та не відповідала. Мати вся задрижала, хоче підійти, а ноги не несуть. Ледве подужавши неміч, підійшла до Оленки, а та вже й застигати почала.

Дарія Олександрівна  взяла тоненькі руки дитини й обмила сльозами, примовляючи: «Моє дитя —  таке любе, ніколи не пам'ятало мені кривди ніякої, і все мені прощало, і таке блаженненьке моє і чисте, як зірочка мені: чого ж ти впала з неба, і вже не зійдеш мені...» Мати мов закам'яніла.

І довго не могла  погодитися з думкою, що треба виносити дитя в садок і загортати в  ґрунт. Але пересилила сама себе. Під  голову Оленці поклала маленький ранець, з яким вона любила ходити до школи. Один зошит Дарія Олександрівна залишила собі.

Загорнула могилку  і застигла, як камінь. Коли опритомніла, «враз, як при блискавці, побачила, який світ став страшний!..» Дикий, мов  пустеля, де володарюють змії, живучи з горя людського....Безталанні! — всіх оточено стінами — з наказу нічних каганів; щоб замучити несвітською напастю і щоб ніде голосу про це ніхто не чув».

Минає день і  другий; їсти вже нема чого. Мати вирішила, що чекати нічого, треба брати ті гроші, що батько трохи заробив, та їхати до міста. Замкнула хату, заховала ключ. Попросила сина пам'ятати про схованку, бо в дорозі все може трапитись.

Переходили  полем. Скрізь по канавах трупи і  напівмертві люди. Було страшно.

На станції  подорожніх мало, іДарія Олександрівна подумала: «Як рідко людей зосталось! — і хто цю біду пекельну навів?.. Не було такого, відколи сонце світить».

У місті —  скрізь черги. Під парканами —  мертві. У магазині «Торгсін» (торгівля з іноземцями) всього повно. Тільки де ті іноземці? Навкруги лише бідні своєземці пухнуть з голоду. Люди несли сюди свої коштовності — у кого що збереглося — золоті серги, персні, царські червінці, столові прибори зі срібла. У кого цього не було, того грубо й швидко виштовхували, як тварину.

У Дарії Олександрівни була срібна застібка, материн подарунок. Вирішила продати, щоб нагодувати сина. Видано їй папірець, а на нього — трохи борошна. Катранники пішли швидко геть, бо несила було дивитися на усі ті продукти, що виставлені на прилавках. Стояли в черзі за комерційним хлібом, але, простоявши день і ніч, залишилися ні з чим. Декого в тій черзі і затоптали. Вирішили їхати додому.

На вокзалі  повно обшарпаних і виснажених селян: ніби цвинтар, який ворушиться на сонці. Коли прийшов поїзд, зчинилася страшна колотнеча. Кожен пробирався, продирався як міг, щоб не залишитися трупом посеред площі. Вир затягнув Дарію Олександрівну з сином так, що тріщали ребра і відлітали ґудзики. Раптом чує мати, що розділена з Андрійком. Закричала до нього з відчаю, але голос потонув серед людського лемегіту. Пручалася з усіх сил, та її штовхали торби і чемодани, лікті і плечі, збиваючи з ніг. Потяг рушив, а вона зосталася! Натовп порідшав, а сина ніде не було; його, певно, внесло зі старшими у двері і він поїхав. Дарія Олександрівна застигла в розпачі. Потім утішила себе думкою, що хлопець розпитає дорогу і таки потрапить додому. Отже, їй теж треба швидше добиратися до села. Ледве діждалася поїзда і поїхала.

Люди у вагоні ділилися думками про життя, яке  стало таким нестерпним, наче перед «пожежою світу». Як гнали на будівництво залізниць і заводів одних, заганяли на крижані болота, щоб помирали швидше. Як катували жінку, що сховала мішечок зерна для дітей. Як «двадцятитисячники» викидали людей — і старих, і малих — у грязюку, на мороз із хати, а самі займали їхні оселі. Дітей—сиріт скидали у байраки, де вони калічилися й мерзли. Одна жінка сказала:« Колись убивали тільки вночі, а тепер і вдень; і людей до того призводять, таких, що вже не тямлять себе». Друга розповіла, що в їхньому селі жінка збожеволіла від голоду й зарубала хлопця—сироту, який звідкись приблудився, потім варила з нього страву. Міліція забрала, але недовго та жінка сиділа у підвалі — померла. Дарія Олександрівна, чуючи такі розмови, терпла від страху за свою дитину. Скоріш би додому!

А пасажири розмовляли далі. Хтось говорив: «Хто зоставсь, того за дрібничку судять і —  в Сибір, в снігу домучити». Інший  додає: «Бо це домовлено: вигубити найбільше; дано такий розказ. Викидають людей з хат, в ліси, щоб там мерли. Багато з нашого села там опинилось. Викопували ямки під кущами і тулилися. Або зведуть верхи ліщини докупи і позав'язують, як курінь, і так живуть. На полі вигрібають мерзлу картоплю — торішню, і ще не вмирають. Тоді партійці, а з ними червоні картузи, ловлять людей і приводятьу сільраду, допитуються: «Чому ти не вмер?» Бо їм того треба, щоб люди пропадали: такий план їм дано через Москву, і далі, з сірчаного гнізда, що не при сонці називається».

Дарія Олександрівна  не пам'ятає, як доїхала до своєї станції. Шлях до села здавався нескінченним. Ось і хата. Але сина тут немає і не було. Знеможена мати впала і заснула сном гірким, як болість. Вранці прибрала рідні могилки, спекла корж. Виглядала сина, а його все не було. Лихоманка тривоги охопила жінку. Вона написала записку Андрієві, поклала під подушку шматочок хліба, взяла Оленчин зошит і поїхала на розшуки.

Село — як вовчі нетрі — розруйноване, спустошене, заросле і мовчазне.

Хлопець розгубився, коли течія внесла його у вагон  самого. Кликав маму, але його голос губився, неможливо пробитися й до дверей. Коли поїзд рушив, обдивився — матері не було. Поплакав у кутку, а потім заснув. Прокинувся пізно і вискочив з вагона, знаючи, що уві сні пропустив багато станцій. Причепився на товарний поїзд і зійшов на станції, схожій на Кленоточівську. Пішов до села. Але село було мертве. Здибав якогось діда. Той сказав хлопцеві, щоб не ходив тут: піймають і зварять.

Андрійко побіг  на станцію. Причепився на поїзд, що йшов на підйом. На вузловій станції його зігнали. Тоді він, як і інші хлопці, почепився «під

пасажирським  вагоном за залізяччя і помандрував. їхав, поки страшенно схотілося їсти. Встав у невеликому місті і  пішов на розшуки. Знайшов лушпайки з яблука, потім рештки печива в коробці і підкріпився. Хотів їхати далі. Побачив товарні вагони, намірився вскочити в один, коли сторожа відвернеться. Але з жахом побачив, що там повно мертвих. І почув, як начальник розпорядився скинути все це в шурх, а зверху — нафту і дрова, щоб усі згоріли й не залишилося слідів.

Андрій похолов — і він би згорів, коли б учепився. Хтось викинув із вікна пасажирського поїзда пакунок з об'їдками. Хлопчик схопив усе це й жадібно з'їв. Далі знову мандрував під вагоном. Прокинувся від гамору — ганяли «зайців». Старші подорожні говорили, що тут кордон з Росією і гірко зауважували: «То не чути було, коли наше добро через нього тягли, а тепер об'явився». «Вартові загнали збір в товарові вагони і весь потяг, складений з них, пішов назад від замкнутого кордону. Назустріч, до кордону, вільно бігли з України без числа ешелони, навантажені збіжжям, городиною, м'ясом і всім, всім, що дає на землі невсипуща праця людей. Але їх самих, примерлих від голоднечі, після того, як виробили багатство для сусіда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих руїнах».

Біля Андрія сидів довговидий сивий чоловік  зі смутними очима. Він розпитав хлопця, хто той: куди їде. Порадив їхати  з ним у Білорусь — там люди значно добріші, і робота є, гілки  тягати. Адже ж і дорогу вже згубив, три дні блукає. Та й матері може підсобити, як заробить хліба. Андрій дуже скучав за мамою, але мрія порадувати її заробленим хлібом перемогла. Він обернувся в родича дроворуба Никифора Петровича. Дядько дав хлопцеві поїсти і розповів про свою попередню подорож до столиці на півночі, де повно всякого награбованого селянського добра. Потім сказав, що тепер вони поїдуть у Білорусь: там хороші люди, зберегли правду і по-сусідському помагають.

Коли дізнався, що малий з Кленоточі, зрадів. Йому треба було передати в село вістку про пічників Бережанів — обоє померли. Жінка — від хвороби, а чоловік — упав з висоти на роботі.

Андрієві було жалко добрих людей, од яких завжди віяло спокоєм.

Ось прибули  до станції, оточеної лісками. Усіх взяли  на роботу, поселили в бараках. Підлітки тягали гілля від досвіту до смерку. Люди голодні і втомлені. Платня за каторжну роботу мала, бо й тут верховодить моско-вин. Якби не давали супу — не вижили б.

Коли дядько Никифор і Андрій поверталися  з села, де купили поживи до лісного  супу, якийсь шофер підвіз їх. У селі гарно нагодували і відмовилися брати гроші, а городину продали дуже дешево. Дядько сказав: «Дивись, народ великий, коли в нього душа велика і серце добре».

Спочатку Андрієві в таборі було цікаво, а потім  занудьгував, бо все — мати перед  очима. Може, вона там самітня помирає. І вирішив їхати додому. Никифоров сумно сказав, що не хотів би хлопця відпускати, але раз той так хоче...Дав гроші, торбинку з харчами і листок із накресленою дорогою.

Зароблені і  подаровані гроші Андрійко беріг  для мами на комерційний хліб, сам їхав «зайцем». На одному вокзалі, де поїзд став надовго, хлопець пішов пошукати чогось їстівного. Побачив недалеко схили і нірки ховрахів. Вирішив спробувати щастя. Довго робив приладдя, довго заливав нірку водою з калюжі, поки нарешті не поцілив ломакою звірка, що вискочив.