Жовтий князь

Дійшов до середини села. Побачив активіста, члена партії Безрідного й ображено подумав: «Що йому — їжа є, віднята від наших і сирітських ротів». Але раптом активіст, здоровий і сильний з вигляду, впав замертво. Дивується Мирон Данилович, чому це так. Мабуть, справді від того, що кругом гинуть.

А від квартир  партійців несло спокусливими димками  від печей і їжі, що там готувалася.

Катранник занепокоєно  подумав про свою сім'ю. Що ж вони робитимуть, коли закінчиться конина? Адже до нового врожаю ще далеко...

Проминув кінець зими. Сім'я Катранників з нетерпцем виглядає крізь шибки. Мирон Данилович ледве ходить, і дружина схудла ще дужче, лице — як попіл. Діти — як сонні тіні, нишком, мовчки терплять. Животики їм роздулися. Гризуть усе — скалку від конячої кістки, папір від коробки з ячмінної кави.

Батько, хоч  ноги в нього спухли і вкрилися ранами, зібрався на здобич. Думав, чи йти  повз кладовище — короткою дорогою, чи ні. Потім махнув рукою — ат, чи не однаково? Всі будемо там. Не хотів  дивитися, а очі самі зверталися туди. Ледь присипані землею, поховані тепер виступали то однією, то іншою частиною тіла, і Катранникові аж млосно зробилося від такої моторошної картини. Гірко подумав: «Чого хотять руїнники, що вдерлися з назвою будівників світла?.. Самі ж — приблуди, найняті мучити. І ти, хлібороб від старих предків, мусиш гинути з родиною, бо кувачі гріха звеліли кожному виконавцеві своєму: «Вбий душі!» А так мало ти хотів —- дрібного місця під небом; трудячись на клинчику землі, кормити дітей і одягати».

Земля пробуджувалася, але чи прийде селянин до неї із засівом?

Коли повернувся додому, жінка поцікавилась у Мирона Даниловича, чи хоч є ще там живі люди. Чоловік відповів, що круків більше. Сина заполонила думка спіймати їх. Батьки були не проти, але їх бентежила  думка, що їх не їдять. А втім, треба спробувати. Мирон Данилович у відчаї від безвиході. Кожна дрібничка ранить душу. Дивувався витривалості й терплячості дружини, яка стійко зносила муки голоду. До ранку пролежав у хворобливому сні—маренні, а потім все—таки вирішив вийти разом із сином. Побачили землянку, з якої жахливо диміло. Поряд у ямі — людські кістки. Пронизав страшний здогад — вбито когось і з'їдено. Батько сказав синові, щоб він ніколи не підходив до такого місця...

Пройшло кілька днів. Конина кінчилась, і підступив давній страх. Мирон Данилович пішов подивитися, що там на колгоспному робиться. Здоровіші дядьки сіяли зерно і стиха набирали його в рот — пожувати. Наглядач ходив між них і кричав, грозив судом. А Катранник подумав, що як засіють колгоспники, то і їм, як і іншим селянам, кінець — не буде й сирого зерна пожувати. Пересилюючи втому, селянин пішов далі, але скоро знову ліг на землю — відпочити. Мимо проїжджав трактор. Тракторист однією рукою кермував, а другою сипаву рот насіння і лускав. Пообіцяв стиха, що насипе трохи й Катранникові, щоб уповноважений не бачив. Згодом так і зробив. Мирон Данилович полущив трохи соняшника і підкріпився. Решту зібрав, як скарб, для сім'ї. Раптом почувся крик. Дозорець волік партійного колгоспника Гудину за те, що той сховав жменю зерна в картузі. «Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські привладники йдуть під колесо, що самі розкрутили».

Сніг зійшов. Люди никають по степу в пошуках  чогось їстівного, і Мирон Данилович з Андрійком теж. Знаходять мишачі запаси зерна, складають у торбинку. Побачили труп. Лежить мертва бабуся, а поруч кошик з колосками. Шукачі постояли мовчки, знявши шапки. Вагалися — чи брати колоски. Потім насмілились, бо все одно хтось забере, а їм треба для тих, хто в хаті лишився — Оленки та матері.

Йшли поволі — мучила задишка, сукровиця точилася з ніг. Андрійко, побачивши горобців, запропонував спробувати їх наловити.

Увечері батько й син прийшли до покинутої  садиби ловити горобців. І їм вдалося  спіймати кількох пташок. Оленка мало не зомліла від жалю за бідними істотами. Суп вийшов панський. Із зерна і зілля вирішили пекти маторженики, щоб протягти хоч тиждень. Смак тих коржів був тяжкий і прикрий, але треба було щось їсти.

Знову батько пішов  на роздобутки. Побачив, як підліток терпляче заманював у будиночок—пастку шпака, вирішив спробувати й собі. Зробив ловецький пристрій, пішов разом із сином до шкільного подвір'я, де завжди було багато птахів. Птахолови прибили до шпаківні заслінку із шворкою і стали довго ждати. Птахи були обережні і не залітали в будиночок—пастку. Нарешті один зважився — заслінка закрилася. Батько зрадів. Але коли

став перекладати  зловленого птаха в торбу, той  зібрався з силами і випурхнув. Сумно побрели додому без здобичі. Вирішили спробувати пастку на ховрахів. Це був страшний пристрій і Дарії Олександрівні нагадав, що і їх отаку пастку з гостряком зловлено.

Через непогоду й недугу Катранники вийшли в степ аж на третій день. Там таких мисливців  набралося чимало. Довго сновигали  батько і син, поки знайшли підходящу нору. Заходилися носити воду з калюжі, заливати звірка. Збилися вже з ліку, скільки відер принесли, а ховрах не показується. Коли вже перестали пильнувати нори, звірок вискочив і побіг. Довго за ним ганялися, поки таки не поцілили. Назавжди Мирон Данилович запам'ятав погляд ховрашка, який з такою ненавистю востаннє зирнув на людей.

Поки жінка  варила юшку, чоловік приліг. Від  болю в усьому тілі хотілося стогнати. Прокинувся, бо син поклав йому лист на руки. Його щойно принесли і кинули у двір просто на землю, як худобі. Писав косар Калин-чак, як і обіцяв, що зупинився у радгоспі на північному Кавказі. Там є робота і їжа, можна вижити.

Діти зраділи. Вони бажали змін на краще, і кудись їхати їх не треба було умовляти. Мати сумно заперечила, згадавши свою недавню поїздку.

Мирон Данилович  теж нічого не міг вирішити. Якось  пішов з мішком за село. Здибав кагат, де колись були білі буряки. Місце розкопане  — хтось, видно, брав і помер. Серце  стислося. Знайшов кілька напівгнилих  бурячків і вкинув у мішок. А «земля, як жива, прокидається і ніби заглядає в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена світлою вогкістю, дихає м'яко і з ясним смутком, навіть з незвичайною зворушливістю, обіцяючи врожай,— після злигоднів викинеться добрий колосок.

Хмарки переходили легко і так низько, як в хаті; віддавали перловою рожевістю і синню, забарвлюючи повітря відсвітами».

Селянин ступав помалу — беріг дихання, боявся, щоб не стало серце, тоді кінець. Село, як після побоїща чи пожежі: все обідране і розорене. Мертві лежать в хатах неприбрані. Раптом заторохтів віз. Два дядьки (обидва ледве сунуть) виволікали з хат трупи гаками, потім, піддаючи вилами, вантажили їх на воза. Побачивши таку страшну картину, Катранник вирішив їхати на Кавказ. Заробить гроші, купить харчів і вишле.

Жінка відраджувала, але робити було нічого, надій на порятунок ніяких. Сумно проводжала сім'я свого годувальника. Скрізь понад дорогою лежали опухлі люди. На кладовищі якийсь чоловік рив яму з останніх сил. Коли пішов за покійником, прийшли двоє дядьків і вкинули в ту яму свого мертвого. Повернувся чоловік — вирита ним яма зайнята. Подумав—подумав і став рити нову. Потім не вистачило сил. Селянин поліз у яму, посунув чужого і поклав свого — помиряться там. Взявся засипати обох.

Катранник обходив хутір — розбитий, як старий горщик, зарослий бур'яном. І згадував про хатки, що тут були — «світлі, мов скарбнички, серед вишневого цвіту; з яскравими грядками чорнобривців і соняшниками коло вікон». Те ж саме і з іншим селом, яке проходив. Тільки вози гробокопів гуркотіли по вулицях, збираючи мертвих, а інколи й напівмертвих. На станцію селянина не впустила бригада комсомольців. Довелося йти в район пішки. Катранник ступав, зібравши сили в одне прагнення: неодмінно дійти.

У районі хлібороба  страшенно здивував напис на брамі величезного подвір'я: «Союзхліб». «Чому союзний? Виходить, то хліб союзу з північчю, звідки накази йдуть,— який союз, коли забрано хліб, а ти вмирай?» «Поглядзосередився на пірамідах збіжжя: крізь дірявий брезент багато зерна видно, промоклого в дощі і підіпрілого. Сам колір зерна непереможно надив. Ось він — спасенний хліб. Перед очима. Чиста пшениця. Всього мішечок би набрати — сім'я врятується! Однаково ж зерно згниє на мокрому місці. З того, що просипається в грязь, можна тисячі торб наповнити і спасти душі. Ні, і хліб, і люди гинуть. Хто наказав? Сильна варта обступила пропадущі піраміди, вся з гвинтівками; по-чужому говорить». Селяни, як приворожені, дивляться на хліб — їхніми руками вирощений, від їхніх ротів забраний.

У місті теж багато померлих. Ніхто не прибирає. Службовці оминають огидливо і переступають померлих так, ніби це були дрова.

В одному магазині трапилося Катраннику купити кілограм капусти — колись моченої, тепер  сухої і несвіжої. Зрадів, що може ще й добереться до Кавказу, маючи запас їжі на три дні. Ледве сів на поїзд. Одразу ліг, а прокинувся в лихоманці — певно, застудився. Надвечір — вузлова станція. Тут пересадка і знову безкінечне чекання. На площі — людський мурашник. Партійні гидливо поглядають на «сірих» з населення, особливо селян, які конають згідно з рішенням столичного партійного керівництва.

Мирон Данилович  штовхався в черзі з однією думкою: «їсти! їсти!» Сподівався хоч  на шматок хліба. Сказали, що даватимуть кільку. Що ж, можна і це їсти. Зморені люди незчулися, як набігли машини з облавою. Селян хапали, як вовки овець, спроваджували на платформи. Швидко довезли до станції, завантажили у товарні вагони. Двері замкнули наглухо і помчали.

Раптом зупинилися. Почулися крики, звідкись повалив дим. Охоронники почали виштовхувати людей у глибокий яр, а зверху — палаючі деревини. Мирона Даниловича теж кинуто з дверей. Він летів, чіпляючись за щось, боляче ударяючись і опікаючись. Докотився до струмка внизу і на чотирьох, як звір, поповз подалі від загибелі. Лунали моторошні крики скалічених людей, бухало огнище. «Багато селян згорало у велетенській печі—прірві, над якою стовпи диму вставали, мов над фабриками. Потяг підвозив туди нові натовпи; скидані вартою, падали вони і калічилися раніш, ніж стати здобиччю огню від шпал і обаполів, облитих смолою».

Катранник продирався попід заваллям і втратив свідомість. Опритомнів від того, що згори палило і душило димом, а знизу холодило водою. Став пробиратися, як поранений  вуж. Упав у глибшу яму, змок. Коли повз далі, натрапив на щось, обгорнуте тканиною. На диво й на радість — це був справжній хліб! Житній. Мирон Данилович відломив шматочок, пожував, бережучи кожну крихту. Решту сховав у торбу.

Коли йшов, перечепився  об мертвого обпаленого і скаліченого  чоловіка. Жахнувся, здогадавшись, що це його хліб. Потім подумав, що тому вже нічого не потрібно, а от йому, живому, стане в нагоді. Так селянин заспокоював себе, а все ж недобре почував: чужий хліб взяв, у мертвого... І вирішив зробити послугу нещасному — поховати його в землю.

Мирон Данилович  ішов і з острахом прислухався  — чи не наздоженуть? Потім присів відпочити і заснув. Прокинувся від тривоги — пожежа палала на півнеба. Ще б згорів, коли б залишився там.

Катранник ішов до самого ранку, боячись натрапити  на «їх». Дійшов до дрібного полустанка. Робітники на платформах рівняли  дошки. З одного боку поламалися стовпчики  і соснина осунулася на жужелицю. Укладали двоє — залізничник і  підліток, то ж роботи з них було небагато. Машиніст клопотався біля паровоза. Тоді крикнув до селянина, щоб той допоміг, а він його за це підвезе.

Катранник недуже повірив, а залізничник його заохотив, давай, мовляв, правду тобі кажуть. Мирон  Данилович взявся складати дошки. Працювали кілька годин, чоловік так утомився, що аж хилився. Залізничник назвав себе Петром і запросив підобідати з ним. Дістав пшоняний хліб, цибулю, картоплю, трохи олії. А свої харчі порадив приберегти. І запропонував їхати з ним на склад — там скаже начальникові, як Мирон Данилович виручив, розвантажать — і на Кавказ. Катранник зрадів — це ж і йому туди.

У дорозі розмовляли про владу, яка повсюди душить трудящу людину, про несправедливість: «Вони лютують, бо народ розглядів  їх, що то мучителі з чужої служби. Тепер хотять затопити кров'ю людською очі. Пробують на нас; а тоді світ душитимуть». Петро додав: «В них це готове: і партмішок, і партзав'язка. Мандрувавши, надивився я. Нищать хліб нарочито і розоряють до смерті. В начальство ставлять непридатних, щоб більше біди було».

І розповів, як на одному зернопункті в поспіху  зсипали усе зерно разом: і жито, і ячмінь, і просо, і гречку. Хазяї! А в іншому місці виставили охорону біля напівзогнилих буряків — щоб людям не дати. Гора буряків зогнила, і купу голодних біля неї постріляно. «З того ж і видно: ворожі виродки нагорі царюють».

На степовій станції від підводчиків довідався  Катранник, що недалеко в «совхозі»  наймуть конюха. Вирішив зостатися. Подякував сердечно дорожньому приятелеві і попрямував спробувати щастя. Там перш за все спитали, чи добрий конюх. Мирон Данилович запевняв, що все життя біля коней і знає, як їх треба доглядати. Робота непогана, правда, платня невелика. Трохи грошей і трохи кукурудзяного борошна. Юшку давали.

Перший спечений хліб їв, як торт. Але його було мало. По—тваринному хотів їсти. Потім подумав про сім'ю і вирішив заощаджувати гроші і борошно. Прожив деякий час, але, як і кожен у тому «совхозі», підупадав і хирів. Вечорами люди бродили тінями, неспроможні втишити голод, ховаючись, рилися на смітниках біля кухні.

В один із вечорів  до Катранника зайшов «низовий» партіецьДомборсь-кий. Подивився, як живе селянин, і сказав, що той так довго не протягне. І запропонував загнати одне лоша на каміння. Воно зламає ногу, тоді його можна дорізати. Так роблять усі, щоб врятуватися.

Лоша зламало  ногу, зібрали інших партійців, щоб  засвідчили нещасний випадок. Одноголосно вирішили дорізати. Тоді наганячі вдвохдорізали лоша і повезли закопувати. Але закопали лише рештки, м'ясо ж забрали собі. Потихеньку смажили лошатину і набиралися сил.

Згодом Мирон  Данилович послав додому трохи грошей, не знав, правда, чи дійдуть. Але враз настигла біда: облік усіх, хто із сільськогосподарських районів. Катранник не мав посвідки, тому його звільнили.

Знову на поїзд, знову штовханина, гамір, черга. Хліба не дісталося, на базарі натрапив на тюльку. А голод мучив усе більше. Базарна босячня ув'язалася за чоловіком, бачачи, що той ледве тримається. Тоді Мирон Данилович зауважив одного хлопця, якого всі слухали. Підійшов до нього, запропонував закурити і попросив, щоб той дав команду своїм — хай відстануть, коли ще не зовсім звірі. Він хоче ще хоч раз побачити своїх дітей. Босяк крикнув своїм, щоб залишили селянина. Один вуркаган ув'язався— таки за ним до самого вокзалу і намірився пограбувати. Селянин тоді дістав ніж, яким хліб різав, замахнувся ним і закричав з такою силою, що грабіжник, переляканий з несподіванки, втік.