Творчество Е. Сверстюка

Тож якби треба було сказати  про феномен Сверстюка одною-єдиною фразою, я би обмежилася тим, що він, цей феномен, полягає в органічному  перетіканні біографії у творчість  і навпаки. Біографії, що виладнувалася  в долю творчістю, і творчості, що виростає з біографії. Бо як не потребує доведення те, що страждання вшляхетнюють людину, увиразнюють її характер, так аксіоматичним видається мені й те, що тривала "замкнутість" людини на власному «я» (ясна річ, якщо ця людина є самодостатньою особистістю), спонукаючи до глибоких роздумів і переосмислень, вибудовують власну систему мислення, викристалізовують думки й пережиття у сталі філософські переконання. Хоча, потрібне одне суттєве уточнення: якщо це «я» зосереджене не на власній екзистенції (а це якраз і бачимо з листування Євгена Сверстюка з Юрієм Луцьким), а на спілкуванні з тим вищим, духовним, яке одне й вирятовує людину в годину жорстоких випробувань і не дає їй маліти духом навіть у якісь кращі часи, коли приходять у душу рівновага і спокій.

У цьому розумінні, очевидно, можемо говорити, що саме роки заслання і сформували Сверстюка таким, котрий зміг взяти на себе місію розвивати  «проповідницьке літературознавство» (І. Дзюба). Термін, прийняти який можна із застереженням, тому що це проповідницьке літературознавство не має нічого спільного з просвітницьким народництвом, а ґрунтується на необхідності органічно заповнити належну лише йому нішу в посттоталітарному українському соціумі й на засадах християнських традицій та прагненні наблизити їх до сьогодення у морально-філософському освітленні.

Ще з давніх вірувань відомі терміни бог? Господь, молитва, молитися, небо. рай, пекло, жертва, храм. свято, святий і т. ін. Дохристиянська релігійна  лексика наповнювалася новим  християнським змістом, а формою залишалася незмінною. Одиниці грецької термінології приходили в нашу мову лише тоді, коли в стародавній вірі українців не було відповідного поняття: ангел, ікона, літургія, просфора, апостол  і под.

Сучасний стиль, що обслуговує сферу релігії, пережив багатовікову історію становлення. У його розвитку виділяються два тривалі періоди: дохристиянський (язичницький) і християнський. У першому періоді найбільш окресленою, як було зазначено, є остання доба — Чорноморсько-Дунайська, інші ж, попередні, етапи чітко виокремити не маємо  змоги через брак ґрунтовного наукового обстеження дохристиянських вірувань у найдавніший час. Другий, християнський, період є більш дослідженим, тому його, хоч і досить умовно, можна членувати на окремі етапи:

Розглянемо приклади застосування церковної та релігійної лексики у публіцистиці Євгена Сверстюка на основі деяких його публікацій.

Досить часто у творах зустрічаються слова: християнський дух, благодать Божа, славили Бога, Божий дар, Закон Божий, псалом та інші.

Взаємодія конфесійного та публіцистичного стилю і пов'язані  з цим проблеми зміни семантики  конфесійної лексики частково вивчає О. Тодор. Вона зазначає, що «перерваність вживання слів цієї тематичної групи на декілька десятиліть, відмирання семантичних зв'язків з іншими словами внаслідок віднесення одиниць конфесійного стилю до пасивного фонду мови призвели до звуження значення, зміни стилістичного статусу цих слів у мові» [1]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З публікацією в 1992 – 1993 роках  серії статей В. Німчука та розвідки Н. Дзюбишиної-Мельник почали з’являтись роботи, присвячені різнобічним проблемам  аналізу КЛ. Проте майже всі  вони були спрямовані на аналіз її окремих  розрядів (богословської термінології (праці Г. Наконечної, Н. Бабич, М. Петровича, М. Скаб та ін.), церковно-обрядової термінології (дослідження Н. Пуряєвої, С. Бібли, Ю. Ясіновського), церковно-релігійної/християнсько-релігійної термінології (розвідки І. Грималовського, І. Черненко), біблійної лексики (роботи А. Кравчук, В. Політила, Н. Сологуб)). Досліджувались також діахронічний і синхронічний аспекти невеликих тематичних, граматичних, стилістичних груп чи окремих одиниць  КЛ. Системний опис словникового складу конфесійного стилю здійснила у  своїй статті І. Павлова.

Конфесійна лексика –  це окремий розряд лексичних одиниць, що характеризуються спільним стильовим  значенням, яке, нашаровуючись на предметно-понятійний зміст, виступає компонентом загальної  семантики та вказує на усталене вживання лексеми в конфесійному різновиді  сучасної української літературної мови, тобто несе в собі додаткову “непредметну” інформацію й точно сигналізує про сферу побутування слова, у якій його денотативно-сигніфікативний елемент передається оптимально.

У межах цього розряду  існують два типи лексем. Перший об’єднує лексичні одиниці з денотативно-сигніфікативним  значенням релігійного плану (акафіст, єлей, Господній, скоромний, молитись, охрещений; причастивши; грішно), яке  і є тим чинником, що зумовлює їх усталене функціонування в конфесійному стилі мовлення. Другий тип представлений  лексемами, конфесійно маркована семантика  яких – результат історії функціонування конфесійного стилю або самої  лексеми, тож релігійні семи в  них стосуються лише стильового значення. Це передусім церковнослов’янізми, які не асимілювалися загальновживаним фондом мови, не втратили стилістичного  забарвлення книжності, урочистості (як-от: врата, всує, глас, окропити, отверзнути, прісно, упованіє, юдоль), а також  велика група біблеїзмів (Моава, Содом, Соломон, Лазар, іудей, вавилонський, єрихонський).

Слід розмежовувати термін конфесійна лексика з іншими термінами, що стосуються релігійної сфери: релігійна лексика/термінологія, богословська лексика/термінологія, церковна лексика, сакральна лексика, християнська лексика тощо. Ці лексичні групи перебувають у складній взаємодії, оскільки конкретна мовна одиниця може належати до кількох з них, але всі вони (за винятком біблійної лексики, виділення якої в окрему групу має за основу джерело походження) стосуються лексико-тематичної сфери. Тому вживання їх як абсолютних синонімів до терміна конфесійна лексика, що позначає поняття функціонально-стильової площини, нелогічне.

 У публікаціях Євгена  Сверстюка здебільшого зустрічаються  слова, які умовно можна віднести  до християнської лексики, які  належать до назв християнських  обрядів, назв біблійних осіб  тощо.

 

 

ВИСНОВКИ

 

У період демократизації українського суспільства, пов’язаний передусім  зі здобуттям нашою державою незалежності, відновився й активно розвивається у літературній мові конфесійний  стиль. Функціонуванню конфесійних  лексем у народній поезії і творчості  українських поетів присвячені розвідки О. Бірюкової, А. Бондаренко, Ю. Бондаренко, К. Гриньків, І. Дубровської, Н. Журавльової, Н. Каторж, М. Лесева, Н. Піддубної тощо. Семантико-стилістичні особливості  окремих зразків конфесійних  експресем поряд з іншими групами  лексичних одиниць, що функціонують в українських поетичних текстах  різних авторів, аналізують у своїх  дисертаційних дослідженнях Л. Пустовіт, Т. Берест, М. Мельник, Л. Петрова, Л. Селіверстова, О. Черевченко. Однак до сьогодні не схарактеризована лінгвістична природа конфесійної лексики, залишаються невстановленими її компонентний склад, спільні ознаки конфесійних одиниць, досі ґрунтовно не описані семантико-стилістичні особливості їх реалізації в поетичному контексті. Вирішення цих проблем дозволить не тільки глибше осягнути лінгвістичну специфіку художнього стилю, але й заповнити значні прогалини, пов’язані ще з одним функціональним різновидом – конфесійним, а також розширити наукові знання про лексичну систему української мови.

Лінгвістичного аналізу  вимагає спадщина українських репресованих письменників та поетів 60 – 80-х років минулого століття, що була об’єктивно поцінована в Україні тільки в останнє десятиріччя ХХ ст. Окремі аспекти художнього мовлення В. Стуса, М. Руденка, І. Гнатюка, І. Калинця, І. Світличного були предметами дисертаційних лінгвістичних досліджень Л. Пустовіт, А. Бондаренко, Т. Желтоногової, І. Коломієць, Л. Олефіренко, О. П’ятецької, О. Рудь, І. Шапошникової, тоді як мовотворчість інших поетів-дисидентів узагалі не розглядалася в мовознавстві. У творах цих письменників – представників різних літературних течій – особливо важливе місце посідає релігійність, яка на лексичному рівні виявляється в активному вживанні конфесійної лексики, що дає широкі можливості для вивчення семантико-стилістичних інтерпретацій такої лексики в художньому стилі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Газета День,№197, 31 жовтня 2009
2. Мацько Л.І. та ін. Стилістика української мови: Підручник / Л. І. Мацько, О.М. Сидоренко, О. М. Мацько; за ред. Л. І. Мацько. – К.: Вища шк., 2003. – 462с.;
3. Овсієнко В. Портрет на осінньому плесі, 2000-2005.
4. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. — К.: Видавництво ім. О.Теліги. — 1998. — С. 32, 142, 147, 149, 169, 176, 178, 182, 187, 190, 191, 206, 218, 222, 268.
5. Сверстюк Є. Не мир, а меч. Луцьк, Терен, 2009
6. Сверстюк Є. Каїн і обличчя Христа // «Наша віра».— 2002.— № 6—9.
7. «Олександр Довженко вчора і сьогодні. Затемнені місця в біографії» (видавництво «Терен», Луцьк, 2005).
8. Сверстюк Є. Собор у риштованні. Париж — Балтимор: Смолоскип, 1970.
9. Сверстюк Є. Блудні сині України. К.: Знання, 1993.
10. Сверстюк Є. На святі надій. - К.: 1999.
11. Сверстюк Є. На дев’яте березня // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране. – Київ: Наша віра, 1999. – С. 286–288.
12. Тодор О. Конфесійна лексика у мові періодики // Культура слова. — 2001. — Вип. 59. — С. 77-78.